Фея гіркого мигдалю - Кочерга Іван

Раджу вам поміркувати про ваше поводження, не все ж жевжиком бути. (Встає й виходить.)

Цвіркун (стоїть причмелений, роззявивши рота). Ось тобі й маєщ...

Клавочка (сміється). Ага, попалися. Так вам і треба. Чисто, що жевжик, причепа.

Ц в і р-'к у н (біжить до неї). Та и£о тут у вас діється? Яка ж це муха залізла в ніс панові Дзюбі, чи, може, з табаком попала? (Стрепенувшись.) А, то мені байдужєчки, тільки б на теб.е милуватися, моя кохана, моя люба королівно. Ну, хоч один поцілунок, тільки один.

Клавочка (відштовхує його, але не дуже суворо). Ні-ні-ні. Знов за своє... Ах, жевженя ненаситне. Перше... я з мужчинами не цілуюсь, удруге, не забувайте, що я трохи не графиня, а третє, зараз не можна, бо помнете нову сукню.

Цвіркун. Та що таке? Кого ви справді чекаєте?

Клавочка. Кого ж, як не графа. Він у нас учора був і так до мене залицявся, що я вже не знала, куди й діватися, а як ще він покуштує сьогодні цього славетного марципана, то вже напевне я буду графинею. А ця дура, Нютка, теж спекла якусь перепічку — уявляю.

Цвіркун. Так навіщо ж я дістав цього рецепта! От дістав на свою голову, дурень. (Сідає і хнюпиться.)

Клавочка. Ну, годі. Не журіться, мій горобчику, я ж вас кохатиму, коли буду графинею, мого горобчика.

Нахиляється до нього й ворушить його волосся; він користується цим і несподівано цілує її губи.

Ах, пакосне горабеня. Так ось же тобі за це. (Цілує його кілька разів і потім вибігає в рундукові двері.)

Цвіркун— схоплюється й .вибігає за нею. Леся входить в звичайному своєму українському вбранні й, дійшовши до середини сцени, зупиняється, віддавшись своїм думкам.

Леся. А може, це й краще, що я не сказала йому вчора нічого: у мене ж не було ніяких доказів; і я б тільки пошкодила ділу. Але який сором. Добре, що ніхто не бачив. Я почервоніла уся й не знаю вже, як добігла до своєї кімнати... (Мовчить.) Але гірш за все, що я знов не можу примусити себе взяти ненависть до цього. Невж'е ж я така безсоромна? Ні, ні, все ж таки мені здається, що він і вчора не хотів мене зневажити: він поцілував мене так ніжно, так шановливо. (Притуляє руки до щоки.) Невже ж він справді... (Закриває лице руками.) Ні, ні, безумство., (Проводить рукою по чолу.) Б.езумство... (Іде.)

Входить Мокрина з зав'язаною в серветку тарілкою в руках. Ози-. рається й підходить до Лесі.

Мокрина. Панночко!

Леся (стрепенувшись). Ах, хто тут! Це ти, Мокрино... Я й не чула, як ти ввійшла... аж серце чогось забилось. Ну, Мокрино, потерпи ще трохи: сьогодні вже напевне розкажу графові про твоїх ноеівців... будь-що-буде, а цього діла я так не кину.

Мокрина. Спасибі, спасибі вам, моє серденько. Дай вам, боже, щастя, на вас вся надія. (Уклоняється.) Ось — не погордуйте, Лесю, це моя мама спекли вам— булочки за те, що ви так про нас піклуєтесь... Добрі булочки, з самої чистої нової пшениченьки, та ще й із повидлом. Споживайте здорові, дай вам, боже, на усе, на усе добре.

Леся (цілує її). Спасибі* Мокрино, спасибі. Однеси їх у мою кімнату.

Мокрина виходить. Кряква входить в ту ж хвилину.

К р й к в а. Добридень, Олександро Григорівно. Дозвольте ж щиро вам подякувати... (цілує її руки) за цього рецепта. Ще вчора віддав його пані суддіній. Тепер уже скажу вам прямо, як каже писаніє, "сетованіє моє в лікованіе обратіх". Пан суддя ще раніше згодився, а тепер і пані суддіна ніче-соже вопреки глаголет. А ось (виймає з кишені синю бумагу), а ось і купча, тільки що дістав у секретаря.

Леся. Спасибі, спасибі, Маркеле Амосовичу. Віншую вас, що вам таки пощастило діпнутися свого. (Розгортає купчу.) Так ось яка ця купча. (Читає:) "1809 року, августа дня... в Нежинський ніжній земський суд по упблномочію його сіятельства графа Романа Бжостовського, даному дворянину Боніфацію Пшеменському по особому вірчому листу, добровольно і без жодного примусу і насильствія продал по сему уступчому вєчистому запису, дворянину Дряквину-Кублицькому... Нежинського повету в волості Носовськой в селенії Носовке принадлежащих його сіятельству крестьян в количестве, как сказано ниже". (Опускає папера.) Так, значить, це правда... А я все надіялася, все надіялася, що, може, тут що-небудь не так... "Принадлежащих його сіятельству крестьян..." І невже ж, невже ж він нічого не знає про це насильство... "Без жодного примусу і насильствія". (Гірко усміхається.) Які ганебні слова. Ну, добре. (Підіймає голову і згортає папера.) Ще раз— спасибі, Маркеле Амосовичу... Сьогодні ж увечері поверну вам цю бумагу.

Кряква. Будь ласка, бо воно хоч і не сконфірмовано, але все ж таки документ, бачите.

Цвіркун входить хутко й весело, але побачивши Крякву, одсту-пається назад.

Кряква (розлючений накочується на нього). А так ось як учиняють подібні вам віршомази! Не соромляться і по чужих кишенях нишпорити! Добрі поетичні штуки, нічого казати. Чи, може, вас в університеті тому навчають?

ЦвҐркун. Ідіть краще знову напийтеся вашої м'яти, бо ви, здається, ще й досі не протверезилися... Проте, я думаю, вам вже ніяка м'ята не допоможе. Мабуть, не од вина, а од кохання сп'яніли: панна суддівна останній розум одібрала...

Кряква. Ах ти, віршомаз-безсоромний! Кузнець стрекочущий, як каже поет Тредіяковський. Робак зловредний! Я тобі завдам гарту. Знатимеш, як чесних людей чіпляти, гаспидський пройдисвіте! (Хапає його за барки.)

Леся. Маркеле Амосовичу! Що це ви, Маркеле Амосовичу!

Цвіркун. Калавур! Рятуйте!

Леся вибігає.

Кряква. А, тепер калавур! А будеш дратувати та непристойні фіглі вчиняти, та чесних людей осміювати. (Трясе його, узявши за комір.)

Цвіркун. Рятуйте!

Дзюба вбігає.

Дзюба. Що це таке? Чи ви подуріли! Не досить того, що безсоромні вірші партачите, так ще й бреверію робите.

Кряква випускає Цвіркуна.

Цвіркун. Які вірші... Яку бреверію... Та це ж він... Кряква ця погана... Він на мене накинувся мов скажений. Дзюба. Зараз же геть звідціля!

Цвіркун вибігає. Кряква іде за ним засоромлений. Дзюба. От клопіт, прости господи. Та де ж це всі попропадали! Дар'є Іванівно!

Одночасно з протилежних дверей входять Клавочка й Нюточка, маючи в руках невеликі закриті блюда. Побачивши одна одну, зупиняються на мить, але — нічого робити — несуть блюда і становлять на стіл.

Нюточка (поправляє своє блюдо). Що це таке ти принесла?

Клавочка (байдужливо). А... то так... дріб'язки, коржики до чаю.

Нюточка. Коржики? Цікаво, що ж вона все-таки напекла. Ой, щось тут не коржиками пахне. Клавочка. А в тебе що?

Нюточка. То... то... (Змішалася.) То так.,.. (Не віднімає рук від блюда.) Пряники...

Клавочка. Пряники? Ану, покажи. Нюточка. Та вони не вдались... посохли.

Клавочка. Ой, щось тут непевне... Чи не вкрала вона в мене рецепта.

Д а р'я Іванівна входить і сідає на канапу, відсапуючись.

Дар' я Іванівна. Фу, здається, все готово. Чого це ви стоїте біля столу? Нюточко, йди сюди, доню, щось у тебе неначе пояс нерівно.

Нюточка (іде, але зараз же вертаєтьсядо столу). Ні, нічого. Я... я поправлю сама. (Дивиться неймовірно на Кла-вочку.)

Клавочка (подивившись у вікно). О! Здається, хтось під'їхав.

Д а р 'я І в а и і в н а (схоплюється й біжить до вікна). Де? Граф? Невже!

Обидві дівчини не знімаються з місця.

Дар'я Іванівна. Нікого немає. Що ж ти брешеш? Клавочка. Я помилилася... Нюточка. Еге, помилилася...

Д а р' я Іванівна. Клавочко, іди скажи Мокрині, щоб... Клавочка. Ні, ні. Я не піду, нехай Ню-гочка йде. Нюточка. І не подумаю, в мене нога болить. Дзюба. Граф! Граф!

Усі схоплюються й починають причепурюватися перед люстром. Дар'я Іванівна йде до дверей назустріч графові.

Коротка пауза.

Бжостовський хутко увіходить.

.Бжостовський. Моє поважання шановній пані. (Цілує руку Дар'ї Іванівни, вона його в голову.) Шановному панові писареві. Як ся маєте? Так не хочете перевертатися на секунд-майора? Ну, то й добре робите. Ми ще з вами вип'ємо за рідну Україну. (Вклоняється панночкам, які присідають. Озирається, шукаючи очима Лесю.)

Дар'я Іванівна. Просимо... Сідайте, будь ласка, ваше сіятельство. Сідайте... от сюди, будь ласка, до канапи. (Запрошує його до канапи, він сідає на крісло, інші сідають навколо.)

Дар'я Іванівна. Я гадаю, що вам дуже нудно казалося в нашім Ніжині після Варшави та інших столиць... Я сама, когда (в ніс) жила в Москве у моего дяді, князя Кирдя-пина, привикла к столічной жизні...

Бжостовський. Ну, то пані повинна бути зразком для тутешнього громадянства. Маючи таких принадних дочок, пані запевне бачить у себе все ніжинське панство.

.Дар'я Іванівна (задоволено). О... пан граф дуже ґречний.

Бжостовський (озирається). Але мені здавалося, що..

Дзюба. А що ж по чарці, Дар'є Іванівно. Це, може, по-вашому, а по-нашому, руському, треба гостя почастувати.

Дар'я Іванівна (підводиться й подає на підносі дві срібні чарки). Пийте здорові, ваше сіятельство.

Бжостовський (підіймає свою чарку). На здоров'я матері найкращих панянок Ніжина. (П'є.)

Дар'я Іванівна (у захваті). О, ваше сіятельство... яка честь. (Дівчата червоніють у захваті.)

Бжостовський (знов озирається). Але мені здавалося, що у пані повинна бути ще одна дочка, нібито я вчора мав приємність...

Дзюба (Жваво). А, так... е-є... тільки це не дочка, а моя небога — Леся. Гарна, дуже гарна дівчина. Нашого, руського роду, щира українка, а яка хазяєчка, а як співає, коли б ви чули. І собою гарнесенька, мов зірочка.

Дар'я Іванівна' (остерігаючи кашляє й гостро дивиться на Дзюбу). Кха... гам... гам.

Дзюба (змішавшись). Е-кхм... гм... Так... так що пак я казав. Хіба б іще по чарці... (Нюхає табак.)

Дар'я Іванівна. Це так, вибачайте, проста бідна дівчина, живе у нас за ключницю, доглядає за господарством.

Мокрина вносить піднос із склянками чаю.

Дар'я Іванівна. Прошу, будь ласка, прошу до столу. Ваше сіятельство, скляночку чаю. (Запрошує.)

Усі підводяться й ідуть до столу, де й сідають, граф — праворуч, по цей бік столу, панянки — по той бік.

Дар'я Іванівна (роздає усім склянки з чаєм, першому— Бжостовському). Прошу, графе.

Бжостовський. Дякую. (До панянок.) Я гадаю, що вам, не доводиться нудитися хоч би і в Ніжині: панянки, та ще такі привабні, не сумують ніде на світі. (Дівчата червоніють.) Я гадаю, що танцюють не тільки в Варшаві й закохуються не тільки у Львові, а скрізь, де тільки є такі свіжі уста, прекрасні очі та шовкові брови.