Чотири броди - Стельмах Михайло

І тепер Володимирові не жаль себе, тільки мами жаль. Ось вона, бліда, постаріла, зупиняється проти них трьох і знову ж, як тільки дорослі можуть, питається не голосом, а розпукою:

— Живий?

Кому ж не видно, що він живий? А от питають про таке. Не дочекавшися відповіді, мати охоплює руками, притуляє до себе й так тисне, що на ньому живкотить одяг.

— Мамо, ви не плачте, бо й я зараз почну плакати, — кривить уста Володимир. — Це мене дядько Стах витягнув, а його крига пошкрябала.

— Ой Сташе, — схиляється головою до хлопця, а він ніяково підтримує її руками.

— Таки не плач, Оксано. Як обдуримо кашель, то все й минеться.

— То не я, то моя доля плаче, — поглянула болем, вдячністю й сльозами на Стаха, а сина запитала: — Що б я, шибенику, робила .без тебе? Скажи, що?

— Хіба я знаю? — жалісно відповів Володимир, бо мати завжди знайдуть таке, щоб розжалобити.

— Ой, скоріше, скоріше додому! — тернувши пальцями по очах, захапалась Оксана. — І всі зараз же мені на піч.

— А я, мамо, в переляку їсти захотів, — шепнув Володимир, щоб задобрити її.

— Горенько ти моє, — трохи розпогодилась мати, поцілувала його та й побігла зі своїми болями і згадками від осоружного броду.

Вдома Оксана загнала Стаха й Володимира на простору піч, кинула їм білизну переодягтися, потім напоїла чаєм з малиною і суницями, нагодувала, вклала спати Миколку та й взялася за мокру одежу.

— А ци що в тобе? — здивовано спатала Стаха, розглядаючи так-сяк стягнутий нитками шматок рибальської сітки.

— Отаку маю собі нижню сорочку, — посміхнувся Стах. — Я її з бредня пошив.

— І для чого вона тобі?

— Щоб рибою і нашими бродами пахло мені.

— Дива, — повела плечем Оксана, почала прати, а Стах мовчки стежив за вдовою, мовчки смалив скажений самосад та іноді щось гмукав, одповідаючи своїм думкам.

— Сташе, не пора спати?

— Пішов мій сон блукати бродами. А чуєш, як ваша хата гучить?

— Сухе дерево, то й перехоплює усі вітри і навіть хвилю з броду. Як там дитя? — підійшла до Володимира, поправила ряднину. — Наче не горить вогнем.

— То я горю вогнем, — вихопилось у Стаха.

— Справді? — перелякалась вдова. Стах сумовито посміхнувся:

— Ні, то я від цього тютюну, що ти в Гримичів узяла. Ох f громобійний. О, чуєш, ніби грім озвався?

— То крига у броді. Весніє... Саме щастя послало тебе, — знову страхалась нинішньої пригоди. — І як ти, Сташе, не побоявся кинутись у воду?

— Треба ж було хлопця рятувати.

— Чим я тобі тільки віддячу?

— Спасибі, Оксаночко. Вдова здригнулась:

— Не називай мене так.

— Чому?

— Тільки мати і Ярослав отак звали мене.

У хаті надовго запала мовчанка. Стах, накурившись, здається, заснув. Оксана загасила світло, лягла біля Миколки, що посміхався своїм снам. І хоч який був тяжкий сьогодні день, вона швидко, наче у воду, ввійшла у сон. А коли прокинулась, спочатку злякалась — недалеко від неї, притулившись до вікна, сидів одягнений Стах.

— Ти чого? — сполохано запитала.

— Нічого. Місяць став біля твого вікна, то дивлюсь, — і глянув на неї отією безнадією, в глибині якої чаїлись росинки надії.

Вона відвела погляд від нього і спитала, аби спитати:

— Чом не спиш?

— Я ж казав: мій сон пішов на татарський брід. Чуєш, як дзвонить він у свої дзвони?

— Провесна. Як Володимир?

— Ні разу не бухикпув.

— А серце чогось так болить.

Стах похитав розкустраним чубом і сказав чи то вдові, чи комусь:

— А серце й повинно боліти — і за себе, і за когось. Це якщо ти людина, а но кендюх, який тільки й знає — усе пхати в себе, як отой Магазаник пхає.

— Ой Сташе!.. Я й гадки не мала, що ти такий, — тепер вона в подиві почала шукати його очей, що вже були приховані тінями. — Це ти вичитав десь?

Стах ніби образився і вже не скоро відповів:

— Вичитав, Оксано, у тій широкій книзі, яку орю, яку засіваю, жну, та поки що хліба для себе вдосталь не заробляю. Ще дуже бідні ми, але чесні і ділечком, і серцем, і вами, жінками. Та й на добраніч, Оксаночко...

Тепер вдова вже нічого не сказала, що він знов назвав її так. У доброму здивованні вона й у сон забрала його слова і про серце, яке повинно боліти, і про чесність, забрала й той погляд, що в безнадії сподівався чогось...

Коли Оксана прокинулася вдруге і шурхнула на лежанку подивитися на сина, Стаха вже не було на печі. Дослухаючись до вікон, пождала його з двору, а перегодя, напівроздягнена, занепокоєна, вийшла па подвір'я. На ньому не було нікого, тільки в небі пробивався із хмар пізній місяць та внизу непокоївся татарський брід.

Ураз страшна завія здогадів, минувшини та сьогодення (і отой вечір, коли Стах перестрів її в лузі з непочатою водою, і його виказані слова, й невиказані болі, і дзвіниця, і вчорашнє лихо) увірвалися в її душу. Охоплена жахом, Оксана вскочила в хату, похапцем сяк-так зодяглася, напомацки знайшла в сінях весло й побігла до татарського броду. На хвилях і досі перешіптувались, шерехтіли крижини, і кожна із них несла в далечінь шматки украденого місяця. Оксана одв'язала від прикореня човен, зіпхнула на воду й, оминаючи, крижини з украденим одсвітом, погребла до другого берега. Він наполохав її пташиними крильми — з-під самих ніг з лопотінням вилетів самотній крижень і, закриваючи місяць, шугонув у небо.

А може, це не крижень, а душа померлого?.. Забуті, приспані забобони прокинулись у ній, і, караючись, вона вже каялась: чом не знайшла хоч сьогодні для Стаха жіночого слова, посмішки чи погляду, якого так, певно, очікував він. Хіба тільки щаслива людина приносить іншій полегкість? Мусить її приносити навіть безщасниця. Тільки як? Хоч отак, як ти, чавлячи болі, приносиш відраду своїм дітям. Як пізно, як пізно вона почала здогадуватись, що таке жіночність.

Загпана батогом думок і забобонів, Оксана увійшла в село. Біля крайніх хат, що хилились у придолинок, вона почула голоси закоханих і злякано зупинилась. Та ні, то в леваді обізвався голос в'юнкого бурчака, що колись перейняв од людей шепіт кохання і схлип немовляти. Оце ж напевно і є життя: шепіт кохання, схлип немовлят і погойдування землі на срібних вервечках місяця. Тільки ж чого так перегойдує нею? Ой Сташе, Сташе...

І негадано, вже дійшовши до самої дзвіниці, вона почула тихий сумовитий голос, що вхопив її за серце й одразу почав одводити від нього болі:

Світи, світи, місяцю,

Ще й ясна зоря,

Просвіти доріжку

Аж на край села,

Просвіти доріжку

Аж на край села,

Аж до того двору,

Де живе вдова.

Не до двору, а від двору вдови ішов, віддалявся Стах. От і зник він за вербами, за хатами, от і стихла його пісня, а вдова має якусь полегкість і вже картає себе за дурні думки. Знесилена, вона хоче присісти хоч посеред вулиці. Але ж тут її хтось може побачити, і вона підходить до цвинтарної огорожі, відчиняв хвіртку й зупиняється перед старою дзвіницею, наче перед своїми молодими літами. І не повірила спочатку, що були в неї вони, поки вгорі, у дзвонах, не зашеберхали весняні вітерці.

Не знати для чого, вона відчинила двері дзвіниці і скрипливими східцями почала підійматися до тих вітерців і до тих дзвонів, що вже багато років озивалися у її душі.

Знов перед нею в таємницю побігли вибілені місяцем дороги, знову підводились угору оброшені зорями хати і сивіли дому, .Охресні хутори. І знову в серці не було спокою.

"А як там Володимир? — занепокоїлась і відразу втішила себе навньою мудрістю: — Дитя спить, а доля його росте". Яка ж то буде у її дітей?

Мовчить дзвіниця, мовчать дзвони, мовчить і земля...

Вранці, уже зготувавши снідання і випровадивши дітей з хати, Оксана раптом побачила химерну сорочку, пошиту з рибальської Ітки, — вона, справді, пахла рибою і хвилею, а в її вічках заплуіась крихітка татарського зілля.

Цe ж треба..." — і посміхнулась вдова Стахові, і журно похи" головою, та й почала діставати зі скрині полотно, бо вжо ро треба білити його. Оксана дуже любила слати полотна на іному березі недалеко від дівочого броду, отам, де й вона колись із дівчатами пускала на воду купальські війки. Гай, гай, коли то було?..

Одягнувшись, ніби по снуванню молодих років, пішла до дівочого броду; довкола на лузі грудочками неба блакитнавились проворні трясогузки, а за вербами і верболозом шаруділа, зойкала і срібно озивалась крижинами річка. Луговиною Оксана дійшла до живоплоту червонолозу, що веселив котиками очі й руки, глянула на воду й обімліла: попереду, не так далеко від берега, на крижині упертим вузликом стояв її Миколка. Ще мало йому. вчора було материних сліз! Вона б скрикнула, та побоялась злякати дитину, що, широко розставивши ноженята, міцно трималась руками за ввігнаний в крижину шпень. Ось дитя побачило матір і аж пригнулось, переляк пройшовся по всій його постаті.

— Прав до берега, Миколко, — журно сказала вона. Хлопчак вихопив з криги шпень і почав ним, як веслом, підганяти крижину до берега. І де він уже навчився так орудувати? Ось крижина, бокуючи, черкнула об берег, тріснула од краю, а Миколка вискочив на луговину і з шпенем в руках похнюплено став перед матір'ю.

Отак і стоять вони мовчки якусь часину.

— То що ти скажеш? — нарешті, не гримаючи, не лаючи, болісно запитала вона.

Миколка підвів голову і теж запитав матір:

— А хіба я гірший за інших?

І сльози впали їй у душу, вона підійшла до Миколки, охопила його, поцілувала:

— Не гірший, сину, не гірший, тільки ж про матір подумав би...

V

Настав лихий рік. Був сякий•JH^ такий урожай у цьому літі, та й не стало. Коли ж насилу-насилу план було виконано, судовець Прокіп Ступач нагримав на хліборобів, що "м'якими культурами" діло не обійдеться, і звелів вивезти все жито і пшеницю, що залишились, на посів.

Правда, з посівним Ступач перестарався — і жито, і пшеницю привезли на посів: знайшлась додаткова робота і людям, і державі. Обсіялося село печаллю, та й почало лягати і вставати з журбою.

Зажурилася і Оксана: як же їй перебути з дітьми? На які тільки частки не дробила свій убогий присівок, усе виходило на одне: не перезимує вона. І знову лічила кожен качан кукурудзи, кожен снопик квасолі, кожну маківку і чманіла від тієї лічби, бо не було головного — хліба. Якби ж знаття, посіяла б торік житечка на городі, але горе наперед знаку не подав. Тепер діти мали від неї більше сумовитої ласки, та менше з'їжі.

— Мамо, а чого у нас хліба нема та й нема? — все допитувався Миколка, що був схожий на золоточубий соняшник.

— Бо хліб 'цього року не вродив, — заспокоювала дитину і рукою, і болючим посміхом.

— Ось я рибки спіймаю, то ми знову юшки наваримо, — обізвався Володимир.