Чотири броди - Стельмах Михайло
Замолоду й мене, дурного, один дідько впихнув у гидомирство — це коли я почав чумакувати, і вже не сіль, а гроші почали сліпити очі. Тож і навчив мене безрогий, як мепжувати грішми, бо ціни тоді на золото і асигнації у нас і на півдні до якоїсь пори були різні, то різницю можна було й покласти до кишені. Певне, так воно завсігди буває: папірці мають ціну до часу, а золото й час не долає. Може б, і здірчавіла па торгах душа, та зарятували мене нещастя і щастя.
— Як це — нещастя і щастя? — недовірливо ворухнув і бровами, і вусами.
— Ти ж знаєш, як доля закинула мене до Болгарії воювати з Осман-пашею. Тяжкі то були бої і тяжкі дні. На Шипці я і Георгія заслужив — найбільше своє багатство, там і свинцю таку порцію отримав, що вистачило б і на останню вечерю. Не одну ніч у шпиталі вчував, як вона з косою підходила до мене. Отоді, лежачи між життям та небуттям, мав час подумати, що таке суєта суєт. А потім, уже дома, побитого, подірявленого стріло мене на пасіці щастя — ота дівчина, що твоєю матір'ю стала. То вона любов'ю своєю і болі мої забрала, і від торгу віднадила, і наказала триматися тільки землі і жита, бо без хліба ми нічого не варті. З нею мені таланило і в полі, і в лісі, і коло худібки, і коло бджіл. Правда, господарювати ми почали не на голому місці — залишив твій дід і воли, і десять десятин. Іншим, таким, як я, карбованець увесь вік не давав спати. А в мене сон був спокійним і найбільше снилося жито. Це в полі, а на лузі — воли. Відходить їхній час, відходить і мій. Та годі про це, кажи про страх.
Семен рукою розгладив недовірливі зморшки на чолі, хоча й позаздрив спокійним снам батька. Де їх тільки прикупити?
— Що ж про нього? Оце прокляте гетьманство, в яке вскочив, прикриваю, як можу, активністю, страхаю нею когось, щоб самому не піти на дно, — з болем заглянув у минулі роки. І вони наблизили до нього ті шибениці, біля яких і він сидів на коні, коли вішали інших.
Давно вже пропав той кінь, пропали й люди, а страх не пропадав, бо ще й досі приходять тіні загиблих, бо й досі, ніби живий, стоїть у видіннях красень-командир, який і прізвище мав славне:
Човняр. Як побивалася за ним молода, що наче з образа зійшла, дружина, як плакало біля її грудей немовля, ніби й воно щось розуміло, як без слів стогнав, здіймаючи руки до неба, сивочубий батько. Смерть і горе людське зійшлись біля шибениць, і не знати, що було сильнішим...
А ввечері, шукаючи поживи, Семен негадане приплентав до хати старого Човняра. На подвір'ї біля тину лежало кілька завіяних снігом човнів, лежали й зрубані верби, що підуть на човни.
У хаті мовчки сиділи зажурені люди, а на столі лежало шість з восковими свічами хлібин — саме стільки було сьогодні повішених. Од його кроків здригнулися усі вогники свічок і схлипнуло немовля на руках молодиці, що сьогодні стала вдовою.
"Ой люлі, люлі", — прошепотіла вона сльозами, і дитя потягнулось до її грудей. І тут воднораз стояли життя і смерть. Забобонний жах охопив Магазаника; відводячи погляд від матері й дитини, він швидко повернув до дверей. — Хліба ж святого візьми на дорогу. Він оглянувся. З-за столу підвівся старий Човняр, подаючи йому хлібину, на ній воском чи самою печаллю стікала свіча. Десятки мовчазних очей скинулось на нього, скинулися й очі вдови, він відчув, що вона впізнала його. Похапцем вихопив хліб з рук старого, а гарячий віск опік йому не тільки пальці, а й прийдешні роки. З хлібом поперед себе вискочив надвір, де мерзли завіяні чоїти, па яких уже не попливе молодий Човняр, хіба що дитя його через роки підійметься у світання на річці батьків. Вечір одразу ж загасив свічу, як день загасив життя...
Невже це все було?..
І йому зараз стало лячно дивитися навіть на свого батька, який чимось нагадував старого Човняра... Тяжкі гріхи наші; колись їх можна було однести до церкви і мати полегкість після сповіді. А перед ким тепер висповідаєшся і де візьмеш полегкість? Тому й крутиш життям, як циган сонцем, та цього не зрозуміє навіть рідний тато, який і досі має утіху і від землі, і від води, і від худібки, і від бджіл, і від жита...
Довго мовчки дивився на сина батько, а потім з огудою сказав:
— Дуже хитро надумався ти крутитися в світі. Можна трохи й скинути цих пекельних крутежів, бо все одно доведеться колись розплачуватися за страх: спочатку він точить чиюсь кров, а потім і твоєї зажадає.
— Може, якось перемелеться. Бо кого тепер не зачепило колесо хитрувань: і дворянина,і селянина.
— Так паскудься хоч на копійці, а не на чиїхось сльозах. Недарма кажуть люди: хто варить лихо, той їстиме біду. Я в свій час під Плевною воював із турками. А чого ж ти воюєш із своїми?
— Це ж про кого ви?
— Хоча б про агронома Ярослава. То ж людина! У Семена здичавіли очі.
— Далеко в нас зайшло з цією людиною.
— Так піди на перепросини до нього, повинися, і, може, якось порозумієтесь.
— Пізно, тату, — понуро підвівся з-за столу, вклонився богам і похапцем кинув хреста на груди.
— От і не вийшло в нас святого вечора — грішний вийшов. Невже і в моїй хаті поміж нами катом стоїть страх?
— Він, тату. Аби тільки можна було кудись утекти від його страшних жорен, — набурмилений стояв перед батьком, проклинаючи в душі долю, яка завіяла його до гетьмана Скоропадського. Потім пожалкував, що так довірився старому. Добре йому говорити, коли він був у Болгарії гренадером, а ти на своїй землі — скоропадчиком.
Батько накинув на плечі кожуха, бо після поранень мав одвічний холод у тілі, і вже на порозі зупинив сина:
— Одне тобі можу сказати — візьми це втямки: тримайся не крутежу, а святого хліба, божої бджоли і не жни, чого не посіяв, бо опустошієш, як прогниле дупло.
"І не жни, чого не сіяв", — лише устами повторив Семен, здригнувся, бо знов сколихнулись примари колишніх чи позаколишніх днів.
— Це ваші слова?
— Ні, партизана Михайла Чигирина. — Старий показав рукою на покутній сніп. — Хіба ти вже не маєш любові до жита, до червоного маку в ньому?
Семен подивився на колоски, а за ними побачив літо.
— Ні, жита я люблю, особливо, як вони половіють, — Семен таки справді любив оті сизо-срібні сплески, що бігли-колихались до самого обрію і наколихували молоде зерно.
— Тож і тримайся плуга, а не язика, бо як сповзеш із землі, то без неї не буде за що триматися. Чував, що ти з життя робиш патолоч та дуже рознуровуєш варги і судиш словом людей. Хіба забувся, що слово — є бог, а не суд?
Семен запам'ятав це, а батькові відповів:
— Легко вам остерігати, коли стали в обочі од людей, а ближже до бджіл.
— Сам кошовий Іван Сірко на старості недалеко від Січі жив пасічникуванням і не журився тим. А тобі треба зажуритися.
— Чим?! — знову спалахнув. Дивлячись повз нього, батько відповів:
— Бачу, що на тобі, догадуюсь, що в тобі, а що залишиться по тобі? Подумай і над цим, всі ми не оминем свого останнього пристановища.
Моторошно стало Семену в цей химерний святвечір, бо таки побачив кладовище з яблунями і вишнями, де, певне, і йому доведеться лежати. І виразно відчув, як щось повернулось у його душі, намагаючись одірватись од того хитрування і гидомирства, в якому втопив свої останні роки. Він, може, переміг би себе І навернув би свої дні на іншу стежину чи дорогу, аби не дурна гордість і дурне озлоблення супроти батькової мови: всі стають розумниками, коли смерть їм перетинає час.
Наче коня, осадив, здиблену душу і клятим насінням гонору засипав той невиразний спалах добра, що ворухнувся в ній.
Батько не збагнув, що робиться з сином, і ще почав його картати святим письмом:
— Ти заглядаєш у різне старокнижжя, то згадай, що пишеться в першій книзі Мойсея про Каїна і гріхи.
Нічого не відповів на це Семен, тільки набундючено глипнув •аа. старого і мовчки, наче лантух, вимівся з хати, упав на сани, оперезав малахаєм коней, і вони, і санки одразу взялися сніговою курявою.
"Оце дочекався святого вечора!" — лаяв батька, та й себе картав, бо таки справді розпустив варги більше, ніж треба.
Коли що й виніс він з важкої розмови, то це слово про гроші; папірці мають ціну до часу, а золото й час не долав. Ось і тепер золото, срібло й папірці в одній ціні. А як далі буде?.. Він тріпонув кованими віжками, коні побігли завіяним зрубом, з якого витикались молоденькі берізки, а думки повернули до Василини, до її жагою обведених уст, до її дорідності. Ось де можна чоловікові знайти відпочинок і розкошування. Зараз він під'їде до приземкуватої хатчини, внесе липівку меду і скаже, Іцо приморозив на холоді душу. То, може, вона й відхукає її. Отак бог і карає нас гріхом...
А тим часом старий Мирон, зодягнувшись, з порога стежив, як тікає від нього син, і знову згадав святе письмо: "Волоцюгою і втікачем будеш на землі". Потім узяв уважисту плішню і пішов на ставок вирубувати продуховини.
Благословенна тиша і зоряні титли стояли над волошковим засніженим світом, що на невидимих решетах пересівав сяйво й підтемінь, а на місячних верстатах ткав льняні рушники. І невже навіть у такий вечір у чиїхось мізках, у мізках його дитини може ворушитися ницість? Коли так, то для чого живете, ви, недоріки та викрутні?
Мирон ударив плішнею, лід зойкнув, покотив посвист і стогін під очерети, які ще не так давно аж розгойдувались дикою птицею. Семен хотів її побити з дробовика, але Мирон не дозволив, бо що то за ставок, коли в ньому немає риби, а на ньому — птиці?
На продуху, бокуючи, почали спливати плітки і краснопір, далі з'явилися щупаки, їх можна було б викинути руками на лід, але в такий вечір не хотілося зобиджати навіть рибу. Хай подихає, прихопить місяця на плавники — та й знов у притихлі води.
Він довгим поглядом прощання оглянув мальовані в синє, і срібне, і сиве світи, оглянув садок, що відродив йому, очерети, що відшуміли йому, і навряд чи побачить він, як з них весною будуть випливати дрібні чирята і качки. І жаль йому стало бозна-ким мальованих світів, і цвіту, що в сповитку спав у яблунях при морозі, і птиць, що вже не долетять до нього, і сина, що відкотився од нього, не збагнувши, що таке людське життя. А коли збагне, то вже, напевне, пізно буде, бо як підрубаєш душу, то зрубаєш усе. От тягнеться він до непевного карбованця, до потаємних підземних скарбів, а не тямить, що все це суєта суєт.
Як рожеві птахи, зашуміли, заспівали примороззю підкучерявлені очерети, і їхній пух полетів у святешну далечінь, де злегка поскрипував мороз чи земля і на добрий сон вкладалося село.
