Чотири броди - Стельмах Михайло
А місяцю все хотілося бавитись у піжмурки з ним — і він то закидав його аж у саме небо, то раптово так вигойдувавсь на скатертину снігів, що аж кособочились хати. А може, це не місяць, а злидні кособочили їх? Бо багата кутя є багатою, а для скількох вона голодна. От уже й більшовики починають поволеньки насідати на сільську злиденність, тільки що вийде з цього, коли ще дядьки тремтять над прапрадідівською трипілкою.
Стоїть під місяцем у закинутому світі людина, яка вже ніби живе й не живе, згадує щось давнє, перетрушує роки, і смутки, і просвітки, втішається усім добрим, що приходило до неї, що сама зробила, а погане відгортає і думкою, і рукою, яка вже, мабуть, востаннє цієї осені сіяла жито. Господи, як це гарно — сіяти!.. А ще краще жати. У жнивовицю він виїжджав у поле з дружиною, що, й дітей народивши, мала дівочу статуру і дівочі коси. Весною вони пахли ясмином, а в жнива цвітом березки і молодим, ще не затверділим житечком.
"Зеленеє жито, зеленеє жито, а ще зеленіший овес". Це вже ввечері, посміхнувшись йому, заспіває Докія, та так заспіває, що аж перепілка стихне в житах.
"Це ж треба", — тільки головою похитає він і поведе коні в долину на туман, а його все буде наздоганяти її голос.
Коли ж повернеться з долини, Докія вже буде спати під полукіпком, поклавши голову на сніп, тільки не спатимуть її вії — то вітрець сколихне їх, то роса, то зернинка прогрітого жита...
І чого так швидко минулося все? Посивіло твоє жито, відлетіла твоя перепілка, і в очі смутком заглянула ніч. От наче й небагато хотілося б ще: щоб син його став людиною, щоб іще вийти в поле сіячем та хоча б краєчком ока побачити той день, коли всі люди будуть мати хліб на столі... Не побачить він цього дня, ох не побачить — твій час минув.
І похилив старий обважнілу голову, але враз стрепенувся: хтось невдалік подав йому срібний голос, раз і вдруге. Та це ж під кригою прокинувся струмок, що перечищає води його ставка. Чого не спиться тобі? Стрітення чи весну почув?
На снігу від хутора обізвалися чиїсь кроки. Старий зиркнув на втоптану стежину. До нього, погойдуючись під небесними рушниками, чи то йшла, чи то пливла Василина. І навіть бахматий кожушок не міг приховати її жіночої дорідності. От кому б діток носити біля грудей, та носить вона біль і смуток у грудях.
— Дядьку Мироне, я прийшла до вас на вечерю, — журно посміхається вишневими устами, а під її віями водно зійшлися жага любові, імла печалі і загадковість.
— От і добре, що прийшла, — дивиться на вдову і чомусь пригадує ті вечори, коли отут на ставку жінки перуть шмаття і годують немовлят грудьми, що стікають молоком та місячною дрімотою. — В рідні не захотілося гуляти?
— Побула я трохи в присілку, подивилася на щастя своєї сестри, на діток її, та й незридними заридала. Тому й гайнула до вас. Ви маєте журбу старості, а я журбу молодості.
— Тоді клич діда Корнія, і справимо собі святвечір!
— А він уже стоїть біля хати з яничаркою: хоче в Мороз стре лити, — посміхнулися очі, обтяжені далеким місяцем і близькою печаллю.
— От і згадаємо, як нам було на Шипці воювати з турками. — І замугикав собі: "А за нами татари, як ті чорні хмари, а за нами турки, як із неба кульки..."
— Ви ще й голос маєте! — здивувалась Василина.
— А чого ж мені не мати його, коли довкіль степ і небо, ліс і небо? От років тільки жаль, що вже підкотились під небо. Не знаючи, чим заспокоїти старого, Василина подала йому
кілька зв'язаних пучків калини, на яких повиступали скалочки морозу.
— Ось вам від Оксани.
Старий підніс дарунок до обличчя.
— І калини жаль... Як там Оксана? — Така ж гарна, ніби весняна година. А теж за чоловіком . журиться. — І стишила голос: — Ваш Семен чогось хоче сколупнути його.
— Тупоум він. Уже й виріс, та розуму не виніс. Тяжко буває людині дорости до людини...
Попід співучими очеретами вони ввійшли в садок, де між тінями дерев блакитне димилися і зблискували промерзлі місячні ополонки.
— Гов-гов! — побачив їх дід Корній, підвів угору свою яничарку і стрельнув у Мороз, щоб він не морозив ні жита, ні . пшениці, ні цвіту в садах. Коли наляканий Мороз побіг у | далину, дід Корній по-молодечи пішов назустріч Мирону й Василині.
— З святим вечором, гренадьоре! — і відчинив ворота.
— З святим, дзвонарю! Щось я сьогодні твоїх дзвонів не чув. На довгастому обличчі Корнія ожили застояні зморшки:
— Бо недоумкуватий панотець скинув мене з служби.
— Жартуєш? — не повірив Мирон.
— Правду кажу.
— Чим же ти не вгодив йому?
Старий дзвонар привітно усміхнувся в грубезні вуса, поверх яких поблискувала наморозь:
— Оце ж під Новий рік, коли люди збиралися на збори, я й ударив у всі дзвони "Інтернаціонал". Кажуть, славно вийшло, а попа мало родимець не вхопив. Забаг, щоб перепросив його, а я теж затявся, і тепер у дзвони калатає Милентій, якому ведмідь на вухо наступив.
Мирон засміявся, почоломкався з Корнієм, поторсав його задубілу на холоді кирею і враз насторожився:
— Ще чиясь добра душа прибивається до нас.
З прошитої місячнимм снуванням вечорини, ніби з казки, летів гривастий кінь, під його копитами м'яко стугоніла й вибухала блакитнивими кущами дорога.
— Хто ж це може бути? — сам себе запитав Корній, пильно придивляючись і до коня, і до крилчатих сапчат. Та ось вони порівнялись із ворітьми, і з них проворно скочив невисокий кремезний чоловік, що зразу ж чимось нагаду ва а гриба-боровика.
— Михайло! Михайло Чигирин! — здивовано вирвалось у діда Корнія. "І чого б це колишньому партизану, що живе на краю району, в такий вечір прибитись до нас?"
— Пізнали? — ніби дивується Чигирин і вітається з усіма.
— Тебе та що но пізнати. Куди ж проти ночі зібрався?
— До вас, діду Корпію. Старий засміявся:
— Вези візок, а ми послухаєм.
— Таки справді до вас, — і почав стирати паморозь з вусів і борідки.
Тепер дід Корній занепокоївся, бо не раз його брали в інші села дзвонити за упокій:
— Щось трапилось у вас?
— Таки трапилось, — білозубе посміхнувся Чигирин. — Оце ж під Новий рік іду я з жінкою до свого друга-партизана, аж раптом чую далекі дзвони. Зупинився і сам собі не вірю: так вони славно виграють "Інтернаціонал"! Скинув я шапку, а душу аж підмиває святковість. Думав: це артисти якісь приїхали та й задзвонили отак. Аж потім дізнався, що це ви, діду Корнію. То прийміть від мене подаруночок, — він вийняв з кишені кожуха шерстяні рукавиці й простяг старому. — Це щоб руки біля дзвонів не мерзли.
— Спасибі, Михаиле, — зніяковів дід Корній. — От і маю перший подарунок від партійного чоловіка.
— Ходімо ж до хати, — торкнувся Мирон руки Чигирина.
— Спасибі. Я зараз же додому. А по цій мові бувайте здорові. — Чигирин вклонився усім, скочив на санчата, і кінь зразу ж поніс його у синьоцвіт вечоріти.
— Дива, — тільки й міг сказати дід Корній, а далі, коли кінь і сани почали зникати за пагорбами, махнув обважнілими руками і заспівав:
Ой там за горою та за кам'яного...
Василина відразу підхопила:
Ой там виходило та три товариші,
Що перший товариш — ясне сонце,
А другий товариш — ясен місяць.
І тут Мирон побачив на віях притихлого Корнія сльози.
— Чого ти? — затривожився чоловік. — Молодість, Шипку згадав?
— Та... — скривився старий дзвонар.
— Кажи, Корнію.
— Що ж казати? — потуманіли очі старого. — Вже й ліспі вивести не можу — вже літа й голос відібрали.
— То ви за голосом тужите? — здивувалась Василипа. — Ніколи б не подумала.
— Замолоду багато про що не думають. Он який голос має Миронів син, та не співає, — їсть ним людей, а це вже й за агронома взявся...
З молодим агрономом Семен ніяк не міг порозумітися і потайки почав йому копати яму. Та несподівано коса наскочила на камінь, а тут іще Ярослав прочув, як у громадянську війну колобродив Магазаник у державній варті його світлості гетьмана Скоропадського. Потаємне мало стати явним. Тепер уже загриміло не над Ярославом, а над головою Магазаника; від того грому, дивися, і ліси не врятують, куди забрався Семен, щоб у свою волю орудувати сокирою в дібровах, плугом на зрубах, косою на галявинках. За ушахроване добро він і заївся з Ярославом, думав, що виживе його з села. Та не вижив. То треба було ще щось робити, бо хіба зпає чоловік, на якій стежці життя стрінеться зі смертю?
Як воно далі було — про це відає тільки грозова ніч, але вона ще не навчилася стояти свідком на суді...
Літа ніколи не повертаються до людини, а людина завжди повертається до своїх літ, і минувшина вже так підійшла до нього, що, здавалось, простягни руку — і доторкнешся до неї та й впишеш у письмо, про яке не раз думалось Данилу.
— Крийок-крок, крийок-крок! — знову подав голос погонич, а з глибини болота ледь-ледь долинула срібна сурма журавля. Був собі журавель та журавка...
ІІІ
Минув рік, як не стало Ярослава. Ох, яким довгим був той рік для Оксани і... Семена Магазаника. Вдову сушило горе, лісника — страх. Бо хто знає, чим може обернутися потаємний людський поголос: візьмуть і скинуть з лісника. То що він робитиме без своїх угідь, без прихованої в лісах худоби, без пасіки? От хоч карай, він зараз не скаже, скільки в нього свиней: як подалися навесні в нетрі, то тільки після першого снігу прийдуть із приплодом. Хай там хтось переживає труднощі росту, а він обійдеться без них. У лісах розкіш живності і йому. Тільки як на ці гаразди потрібна толкова і при здоров'ї господиня. І він частіше й частіше крутився думками біля Оксавиного двору й Оксаниних рук; така за виграшки всяке ділечко переробить, та й красу її не змило горе, тільки очі притемнились. Пройшло горе серцем і вгніздилось журбою в очах. Весіллям, перезвою, любощами треба виганяти журбу, бо інакше і вік піде за водою та сльозою...
Єдине, що давало якесь забуття чи розраду Оксані, — це діти й робота. І вдова чманіла в роботі — від рання й до смеркання, від смеркання й до опівнічної години.
— Підвередишся, несамовита, — гримала на неї тітка Марина, що інколи заскакувала в присілок зі своїми фарбами у вицвілій хустині. Певне, від тих фарб у жінки й очі були різними.
— Навряд чи підвереджусь, — вдова підводила осінні вії на татарський брід, виглядаючи з нього вже не мужа, а сина, що хлюпався на тому самому човні, в якому куля підрізала Ярослава.
Цей човен довго лежав на подвір'ї, у розщелинах його встигла вирости, вмерти і знов зазеленіти трава.
