Чотири броди - Стельмах Михайло

Магазаник вмочив ніж у воду, різонув по хлібині й з парою кинув половину на шальку. — П'ятнадцять карбованців, рівно, як в доь теці!

— Ох, — зітхнула жінка, вийняла з пазухи вузликом зав'язану хустинку й почала вив'язувати з неї гроші.

А Магазаник тим часом безсоромно заглядав їй у виріз пазухи. Жінка взяла свій хліб, понюхала, відщипнула скоринку.

— Смачний? — запитав Магазаник.

— Уже й не знаю який, бо відвикла... — І сльози заблищали на чорних підлинялих віях.

— От цього й не треба, — заспокійливо сказав лісник. — Уже недалеко й до нового хліба. Так гарно цього року перезимували жито й пшениця.

Жінка рукою обірвала сльози.

— Коли б дочекатись новини, коли б дочекатись...

— А ти, приймаче, як живеш? — вгатив очі в Стаха і, не чекаючи відповіді, стишив голос: — Чого до мене прийшов?

— Приніс вам рибку, линину, навзамін.

— Линину? Ану покажи! — пожвавішало обличчя Магазаника. Він обома руками поліз до торби, повиймав ще живих линків, полюбувався ними, та потім якась інша думка майнула по його виду, і він почав насочуватись зловтіхою. — Рибки я в тебе, Сташе, не візьму.

— Чому ж?

— Чому? — помовчав Магазаник. — Знаєш, як люди кажуть:

грушка — минушка, сливка — слинка, риба — вода, хліб — усьому голова. Цього року гріх за дармовину — за рибу значить — давати хліб. Мав би ти гроші, відпустив би тобі скільки треба. Бачиш, який свіженький, ніздрюватий, ні тобі закальця, ні остючка.

— От кому б менжувати при старому режимі, — не витримав Стах та й пішов з хати.

— Я тобі ще згадаю менжування при старому режимі. А бовкнеш лишнє слово, то й Оксани не побачиш, — засичав позаду Магазаник.

Насторожений Стьопочка аж заграв м'язами, одразу розчинив сінешні двері, потім накинув па них ланцюг і сухо грюкнув засувом.

Млість і весняна п'янкість лісу дурманили Стаха. Десь із гли-бини діброви обізвалось знайоме: тьоп-тьоп, тьоп-тьоп. Що ж воно таке? Чоловік пройшов кілька кроків і побачив, як з просвердлених беріз по жолобах накрапав у дерев'яні відра перший, ще сизуватий сік. Це колись його мати заправляла березовий сік сушеними яблуками, на них він набирався шуму та моці й ставав ласощами для дітвори. Де ті літа й де той хрест, що стояв над маминою могилою?..

Вже й він міг би сподіватися на свою дитину, аби не такий рік. Хоч би врятувати Оксану і дітей. Але чим він може їх зарятувати?

— Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп, — заспокійливо говорив сік, і Стахові знову згадалися ті роки, коли мама старалась йому то на сорочечку, то на чобітки; хотілося застогнати від болісті своєї, від слабості своєї. Чоловік напився і соку і згадок та й, похитуючись, пішов між деревами.

Заходило сонце, заходило комусь до завтрашнього ранку, комусь — назавжди. Уже в курних від туману і відпару сутінках Стах дійшов до окрайку лісу, що обривався перед вогким хрестом доріг. Десь далеко забурчали машини. Вони йшли попід лісом, а потім, на цьому ріжку, де він стоїть, напевне, повернуть у ліс. Що ж везуть вони?

І раптом ще не видимі машини повіяли йому не бензином, не тенлом моторів, а ніжним хмелем зерна. Через хвилину він знав, що везуть не якесь зерно, а тільки ячмінь. І вже не здивувався, коли на першій і другій машині побачив тугі мішки. Машини дійшли до розпутища, стишили біг, повернули у ліс. Мов блискавка, щось прорізало, обпекло болючий мозок. Як не можна інакше, то хай буде так.

Скрадаючись, він дійшов до крайнього перед узбіччям дубадовговіка, вріс у нього. Ось дві машини доїхали до перехрестя і теж стишили хід, повертаючи в ліс. І тоді Стах вчепився руками за борт останньої, виліз на мішки і припав до них. Трохи призвичаївшись до страху, до руху, до посвисту темряви, він розв'язав один мішок, засунув руку і навпомацки відчув, що це ячмінь. Стах нахилив мішок до своєї торбини, і в неї зашелестіло зерно, посипалось його перше злодійство, перша безвихідь, засипаючи непроцані лини. Аби він продав їх Магазанику, то цього б не було, то цього б не було, то цього б не було... Думка, немов спутана, товклась і товклась на одному місці, а ще ж треба зав'язати мішок, щоб не розсипалось зерно, ще треба виплигнути з машини.

З мішка він одібрав стільки, що ніхто й не помітить, ніхто но помітить, ніхто не помітить... Спочатку треба було б викинути торбу, а потім викинутись самому. Але він побоявся, що в темряві може не знайти торбини, і, притискуючи її до себе, скочив па узбіччя, скочив невдало, упав, ударився обличчям в коріння, що вибилося з-під землі, й почув, як з щоки пішла кров. Стах безтямно підклав під неї торбину, а потім злякався: це ж кров крізь рідку тканину перейде на зерно...

Утомлений, закривавлений, він якось дійшов до своєї нової оселі. Поклав зерно на призьбу, а сам витягнув з криниці води, вмився, вимив руки, витерся полою піджака і тихо-тихо відчинив не взяті на засув двері. Та Оксана почула його, скочила на долівку.

— Сташе,це ти?

— Я, Оксано.

— Де ж так довго був?

— Та... забарився.

Вона підійшла до комшіа, навпомацки відшукала сірники, засвітила світло й зойкнула.

— Що з тобою?! На тобі кров...

Стах витер її рукою:

— То минеться, не бійся...

— Хто ж тебе?

— Я впав, Оксано. Дай мені якусь пілочку.

Оксана думала, що йому треба обтерти обличчя, подала рушник. Стах поклав його на лаву, приніс торбу, ножем розпоров її там, де темніла пляма, і відповів на німий погляд дружини:

— Тут моя кров просочилась на зерно. То я його виберу, щоб діти не їли з кров'ю, і зразу ж посію.

— Ой Сташе, пропали ми! Пропали ми тепер!

Оксана вхопилась руками за плечі, скулилась у болючу грудочку. Більше вона вже нічого не питала в нього.

Стах відокремив закривавлене зерно, вийшов із ним на городець, узяв лопату та й, згинаючись, почав копати грядку на ячмінь. Засіяв він його вже при місяці, але вперше в житті не мав ніякої радості від посіву. І після нього не знав що робити: чи йти до хати, чи пересидіти цю ніч на призьбі. Бодай ніколи люди не знали таких ночей.

А вранці від татарського броду до них піднялися міліціонер Гривко і Магазаник. Розкарячивши ноги, лісник аловістям став на дверях, втупив свою зелень з піщаником у скам'янілу Оксану:

— Кажи, кажи нам усе! Не відмагайся! Я сам бачив, як твія увечері вискочив на машину. Оце розжилася на приймака!

У кутку, відчуваючи нещастя,, заплакали діти. Міліціонер Гривко, якого ще з громадянської війни боялися всі бандити, поглянув на дітей і зажурився. А в цей час у хату до своєї двоюрідної сестри зайшов Данило та й вкляк біля порога.

— Говори, говори, Оксано, бо цей бандит не скаже, — Магазаиик тицьнув тлустим пальцем на пополотнілого Стаха — від обличчя і всіх віспинок на ньому відійшла жива кров.

І стрепенулась, вирвалась із каменю Оксана:

— Який він вам бандит!? Це ти, живоїде, бандит! Ось ця торбинка, в яку мій чоловік набрав для дітей ячменю. Скільки тут було його? Фунтів п'ятнадцять? А ти вкрав у нас, у держави сотні пудів та й по-злодійськи видираєш за кожен фунт наші сльози.

— Де ти, навіжена, взяла ці сотні пудів? — визвірився Магазаник. Він уже був не радий, що згарячу увязався в таке діло. То вчорашня злість на Стаха потьмарила мізки і погнала його, дурня, сюди. А тепер, дивись, після таких слів Оксани ще й міліція щось прикине собі. — Де ти взяла ті сотні?

— Із твоїх потаємних десятин у лісі. Із того вшахроваиого, що не доїхало на заготівлю.

— Бачите, в яко ми кодло вскочили! — Магазаііпк крішо усміхнувся до міліціонера. — Вона кому хочеш баки заб'є, бо як задзвонить язиком на різдво, то до великодня не спиниться.

Міліціонер Гривко, який не раз був і на коні, і під конем, підняв з долівки розпорену торбу, знайшов у ній кілька зернин ячменю, подивився па засохлу пляму крові, ще раз глянув на дітей і шепнуїі Магазанику:

— Нащо нам на це горе ще нагромаджувати лихо? Ви ж бачите, що он діти горять, наче воскові свічі.

— А закон?! — закам'янів піщаник в очах Магазаника. — Як на це подивиться закон?

Гривка засудомило і, нахилившись до лісника, зашепотів йому па вухо:

— По закону вас би треба змісити на тісто для галушок.

— От до чого ми дожились! — витріщився на нього Магазаник. — Ось про це я розкажу нашому опікуну — прокурору Ступачу. Хай він розсудить нас.

Згадка про Ступача прибила міліціонера.

— Для чого це вам, дядьку, коли треба рятувати дітей? — обурено запитав Данило Бондаренко.

Але Магазаник уже закусив вудила:

— Оце так говорить народний учитель? Оце він так прикриває обкрадання держави? Для чого ж він тоді кінчав технікуми-інститути? Читав, читав я в газетці, як ти за правду розпинався. Це в газетці було, а в житті хай Магазаник бореться за правду, а ви збоку станете?

— Не юродствуйте, дядьку. Ще віділлються вам дитячі сльози.

— А я надіюсь, що тепер не одна інстанція зацікавиться тобою, — відрізав Магазаник і багатозначно звернувся до Гривка: — То мені йти до Ступача?

Гривко похнюпив голову, потім тихо сказав Стахові:

— Збирайся, чоловіче, в район. Жаль тебе, та що зробиш. Візьми переміну одежі...

Як у поганому сні, одним болем виймала ту одежу з побитої шашлями скрині. Стах підійшов до Оксани, поклав їй руку на плече:

— Дістань мені сорочку, яку з бредня пошив: хай і в далеких краях пахне мені нашими бродами.

Знайшла ту сорочку Оксана, сльози бризнули з очей, і всередині щось обірвалось у неї. А Стах так глянув, наче все їхнє життя хотів обняти тим поглядом.

— Чекай мене, Оксано... Чекай...

— Я не чую, я нічого не чую, — потягнулась до мужа, справді не чуючи його. Вона з жахом збагнула, що од розпуки оглухла. Лише згодом душа її відділила слова від усього, що було тоді...

VI

За татарським бродом коні топчуть яру руту й туман. За татарським бродом, на козачому, із сивого жита, з червоного маку викотився місяць, а коло козацької могили заскрипів, обертаючись павколо свого короля, старий вітряк. У цьому році буде йому вдосталь роботи: намахається крилами, нагуркочеться жорнами, навітається з людьми. Данилові аж запахло свіжим борошном, першим разовим хлібом, який старі хлібороби не крають ножем, а по божно розламують руками. Як він любив цю переджнив'яну і жнив'яну пору, коли після всіх тривог тиха містерія нив ставала радістю душі, коли, дивлячись на схилений колос, ясніли людські думи і щось добре шептали вуста.

Над степом зависла розімліла теплінь.