Чотири броди - Стельмах Михайло

Тут справді зупинився чи вмирав час.

Магазаник не вибіг за нею, бо й він отетерів, розгублено стоячи посеред хати: і звідки в неї така затятість? І як з її уст можуть зірватися такі шалені слова? Ох ці жінки! Всі вони пішли від конотопської відьми.

Він притулився до вікна. Та з дворища в ліс мела не рідня конотопської відьми, а розгнівана краса, не помічаючи, як з її кошика розсипались опеньки.

"Розсипай, розсипай; А що ти взимку їстимеш?.."

Гнів швидко, як охопив, так і осипався, а прийшли гіркі жалі за отим недосяжним, що жило поруч, і сторонилось, і боялось його. Невже так і не зазнає він того розкошування, яке дає чоловікові справжня краса? Невже замість святості кохання він матиме лише гріховні любощі?

Падав і не падав перший сніг, курилась і не курилась земля, підбиваючись під розкошлану димчасту куделю осіннього вечора. І зараз дальні дерева теж здавалися шматками осіннього вечорового неба. У татарському броді по-дитячому причмокувала хвиля і смоктала берег. Це нагадало вдові, як біля її грудей лежали діти. Вона випросталась на кладці і з болем відчула, що поменшали її перса — недоїдання робило своє. А хтось же поїдає ковбаску, засмажену на черешневих гілочках. Викинь з голови цей непотріб. Ось дітей треба якоюсь затіркою нагодувати. Як вона тільки перезимує? Де подіти, де прикопати ці гадки й гіркоту та самотність, що вселились у душу? В тяжких думках вона поклала на кінці коромисла випране шмаття, зручніше вмостила коромисло на плече і, погойдуючись, пішла до хати, а навздогін їй по-дитячому схлипувала й смоктала берег осіння хвиля.

Почувши її кроки, діти посхоплювалися з долівки і вже несуть матері своє немудре запитання:

— Мамо, що ми будемо вечеряти?

І вона мусить посміхнутися їм, покласти руки на йоржисті, чорний і золотистий, чубики.

— Щось-таки будем.

— А що саме? Крупник?

— Ні, козацький куліш.

— Козацький? — дивується Миколка, бо звичайний він знає. — Який же це?

— Із димом і шкварками.

— Із шкварками і димом?! А де ви сала взяли?

— Тітка Марина принесла.

Оце добре! — зрадів Миколка. —

— Тітка Марина колола кабапа?

— Ні, вона за своє малювання заробила.

— А я в тітки Марини бачив па стіпі з двору мальовані квіти. Як живі стоять, — згадав Володимир. — І для чого вони їй восени?

— Щоб нагадували літо, коли все родить, — зітхнула Оксана. Вже доварювався куліш і шкварчала засмачка, уже діти нетерпляче вигравали дерев'яними ложками по мисці, як вона почула на подвір'ї чиїсь кроки, потім клямцнула клямка, друга, і в хату, пригинаючись од ноші, ввійшов Стах Артемепко. Він через плече скинув па долівку мішок, і від нього війнуло духом вітряка й літа. Натрудженою рукою Стах витер спітніле обличчя, ніяково повів очима на Оксану:

— Вечір добрий. Чи приймете, чи проженете приймака? Це "приймака" налякало вдову й обізвалося тією тривожною ніччю, коли бозна-що приверзлося їй і вона кинулась шукати його, як, може, й тепер він шукає її. Жіночим передчуттям розуміла, що Стах уболіває за нею. Раніше Оксана не боялась його, а от після тієї ночі почала боятись і себе, і його.

Володимир одразу ж підбіг до свого рятівника, по-дорослому поздоровкався, запросив сісти й дістав з мисника четверту ложку.

— Зараз ми, дядю Сташе, будемо козацький куліш їсти. Як ви на це?

— Я не знаю, як на це ваша мама? — з надією покосував на Оксану, що паленіла чи від огню в печі, чи від пекла в голові. Вопа відчувала недоказане, але відповіла ніби спокійно:

— Мати, як діти. Кулешу вистачить, а за хліб пробачайте, бо не те що муки, навіть обметиці нема. Стах кивнув на свій клунок:

— Може, Оксано, якогось коржа спечеш? Ось приніс вам борошна.

— Як це приніс?! — аж скрикнула і з рогачем у руках обернулась до Стаха.

— Отак і приніс, думаючи про... твоїх дітей, про свого хрещеника, — пригорнув його, а дитя й притулилось до чоловіка, аж Миколці заздрісно стало.

— Що ти, Сташс, вигадав? — докором і журбою дивилась па парубка. — Хіба маєш засік цієї муки?

— Ні, це, вважай, майже вся. Ще на один заміс залишив собі.

— То як же так можна?

— Можна, Оксано, — сказав твердо, підвівся з-за столу, щоб очі говорили з очима. — Я, може, хоч трохи зарятую вас цим борошном.

— А як же сам?

— Подамся на Кавказ, там, кажуть, і робота є, там і неврожаю ве було.

— Дядю Сташо, нe їдьте нікуди, оставайтеся з нами, — попрохав Володимир. — Ми з вами взимку будемо рибу ловити. Оставайтесь, дядю.

— От хто мене жалує, — дрогнув голос у парубка, дрогнули й уста. Він усім своїм смутком поглянув на Оксану, мовчки питав її слова і боявся його, боялась його й Оксана, бо нащо це? Похиливши голову, вже не прислухалась до печі, а тільки до юги тих років, що збігли, як весняна вода, — здоганяй — не здоженеш.

— Мамо, скажіть ви, щоб дядько Стах залишився з нами, — попросив Володимир.

Вдова сумно підвела голову. Парубок, темніючи, вже без надії шукав її очей, її суду і якось наосліп підійшов до неї.

Оксана рукою витерла чи міжбрів'я, чи вії, глянула на Стаха.

— Кажи, Оксано, — мовив не шерхлими устами, а поглядом.

— Нащо? — німотно спитала вона.

— Бо не можу без тебе.

— Хіба час говорити про це? — сказала з жалем до нього, з жалем до себе, та, окрім жалю, ще й суд стояв у душі.

— А може, кращого вже не буде... Кажи, Оксано... Все ще вагаючись і чманіючи від думок, вона тихо-тихо прошепотіла:

— Що ж, коли хочеш, залишайся. На мої діти, на мої злидні, на мої літа. Тільки ніколи не суди мене...

І Стах не повірив собі: невже Оксана буде його? Потім він хотів сказати їй свої найкращі слова, та не міг, бо і на неї, і на нього дивилися притихлі діти, що теж відчули щось незвичне. І Стах тільки прошепотів:

— Оксано... Оксанко... Оксаночко...

Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо він повернув їй слова Ярослава? І застигла вона, мов у сні, поміж двома вечорами — давнім Ярославовим і сьогоднішнім.

— Мамо, а козацький куліш збігає, — одірвав її од згадок Миколка.

Оксана кинулась до печі, рогачем виставила горщик, а Стах у недовірі й вірі ще чекав її погляду.

Вона глянула з-під вій на нього так, як він ждав довгі роки. Відчувала, що йому потрібний такий погляд, то хай і має. А яке сум'яття було в її душі — це тільки вдови можуть знати.

Пізнього вечора, коли поснули діти і до хати почав доходити подих татарського броду, Стах невміло пригорнув її, підвів до вікна, що насочилося місячною дрімотою.

— Яка ти гарна, Оксаночко. І з якої ти зірниці зійшла: з вечірньої чи ранкової?

— Не сподівалася, що мені ще хтось скаже таке, — зажурилась вона.

— Я тобі таке говоритиму все життя.

— Чи ж багато його залишилося нам?

— Ти про що?

— Хіба сам но знаєш? — похнюпилась вона, потім підійшла до дітей, поправила па них рядпа, які сама випряла, виткала і вибілила па блакитній весняній воді. Чого тільки не вміють робити її руки, а цього року вони сталії непотрібними.

Стах знову пригорнув її, а вона не так з любові, як з жалю поклала йому голову на груди й тихо мовила:

— І сама не знаю, як воно вийшло...

— То мої усі роки вблагали тебе. Як я мучився, думаючи про тебе... Якось напровесні прилетів до моєї шпаківні самотній шпак та й почав і співом, і посвистом, і помахом крил кликати собі пару. А її нема та й нема. Так, повір, у співі птиці забриніли сльози.

— А далі що?

— Десь тижнів два тужив птах, як людина, і дочекався своєї пари скоріше людини і тоді на радощах заспівав солов'єм.

— Справді так було?

— Справді.

— Так ти думав... про моїх дітей?

— Увесь час думав і про тебе, і про твоїх дітей... Оксаночко, в тебе немає якоїсь чарки, бо я ж не знав, що таке свято випаде?

— Є тільки торішній вишняк. Уточити?

— Вточи.

Вона засвітила світло, пішла в комірчину, принесла пляшку з вишняком, поставила полив'яні чарки, на яких співали мальовані півні.

— От закусити нема чим.

— Сьогодні й так обійдеться. Стах налив чарки, погасив світло.

— Нащо це?

— При місяці краще. За тебе, Оксаночко, за нас, за наших дітей і за нашого єдиного свідка — місяць. Ти любиш його?

— Дуже.

— А я тебе.

— Ой, криводушний.

— Не криводушний, а завидющий.

— Кому ж ти завидуєш?

— Тепер сам собі, — він доторкнувся до неї устами і почув, як її уста пахли вишняком і материнкою...

Напровесні до Оксаниної оселі невблаганно прийшов тяжкий переднівок. Оксапа ще якось трималася, та діти зовсім охляли і вже мали в очах не синій цвіт, а сірий туман. Висох і Стах, але, як міг, утішав усіх і просив протриматись до первоцвіту, до щавлю, до липового лі/сту, а там і рапіїн чоргшпн достигне — піп зпас п лісі таку черешню, на якій прямо віночками ростуть ягоди, та солодкісолодкі. От до паш Мні;олка буде розкошувати.

— А ви мопс підсадите на ту черешню? — жалісно кривився Миколка.

— Аякже! Хіба мені пе приємно з таким козаком гайнути в ліс?..

І на всохлому повосковілому виду "козака" прокидалося життя.

— То гайнемо?

— Авжеж! Л зараз я піду па річку: може, й вона щось подарує нам.

Якось витрусивши з ятерів кілька линів, Стах поклав їх у торбу і подався в ліси до Магазаника, який хитро, крадькома і тільки "надійним", що вміють тримати язик за зубами, продавав зерно і печений хліб. За пуд жита чи пшениці він брав по двісті п'ятдесят карбованців, за фунт хліба — шість.

Хата лісника була зачинена зсередини. Стах постукав раз і вдруге. Тоді з другої половини хтось обережненько вийшов у сіни, обс'рожненько запитав:

— Хто там?

— Це я, Стьопочко, — пізнав сина Магазаника.

— Чого вам?

— Прийшов хліб купити.

— Де в нас той хліб? — ніби здивувався Стьопочка. — Ви чули дзвін, та пе знаєте, де він.

— Так люди ж казали...

— Яких лишепь кошелів не наплетуть люди. Та й на цьому будьте здорові.

— Пустії його, це Стах, — обізвався з глибини оселі сам Магазаник.

І тоді Стьопочка загуркотів дерев'яним засувом, задзвенів ланцюгом, брязнув защіпкою, просунув з дверей підкучерявлену, мов кущ перекотиполя, голову й пильно оглянув покупця спочатку настороженим, а далі хитреньким, чижикуватим поглядом.

— Заходьте, коли прийшли, — і знову завовтузився біля засова і ланцюга.

— От і приймак прибився до нас! — насмішкою зустрів Стаха Магазаник. Він сидів за великим дубовим столом, на якому парував свіжоспечений хліб і стояли талькові ваги та миска з водою; недалеко від столу, мов очеретини, гнулися дві висохлі жінки.