Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

вести такий дім; яка вона елегантна, яка мила, які в неї витончені й гарні манери! Він без кінця розповідав про успіхи, які місіс Осборн мала колись у Брюсселі й Лондоні, де нею захоплювалися люди, що належали до дуже високих кіл. Далі він натякнув, як гарно було б, коли б Джоз послав Джорджі до доброї школи і зробив з нього людину, тому що мати і її батьки неодмінно розбестять хлопця. Одне слово, хитрий майор домігся від Джоза обіцянки, що той потурбується про Емілію та її сина-сироту. Він ще не знав, що сталося в невеличкій родині Седлі: що смерть забрала в Емілії матір, а багатство - Джорджа. Одне було певне: цей закоханий джентльмен середнього віку щодня й що­години думав про місіс Осборн і всім серцем хотів їй робити добро. Він умовляв, задобрював, улещував і ви­хваляв Джоза з такою наполегливістю і сердечністю, яких, дуже можливо, й сам не сподівався від себе. Але багато чоловіків, що мають незаміжніх сестер чи навіть дочок, можуть пригадати, які надзвичайно люб’язні до братів і батьків бувають джентльмени, коли вони залицяються до сестер і дочок. Може, й на нашого хитруна Доббіна напало таке лицемірство.

Правду кажучи, майор Доббін, прибувши на борт «Ремчандера», що стояв на мадраському рейді, перші три дні ще не почав видужувати, а, навпаки, був у дуже тяжкому стані; не підбадьорила його й поява давнього знайомого, містера Седлі, поки між ними не відбулася одного дня розмова, коли майор лежав на палубі, дуже кволий і мля­вий. Він сказав тоді, що, здається, його кінець уже близь­ко; він заповів ту дещицю яку мав, своєму хрещеникові і сподівається, що місіс Осборн згадуватиме його часом ласкавим словом і буде щаслива в шлюбі, який вона має намір узяти.

- В шлюбі? Якому? - здивувався Джоз.- Вона не згадувала ні про який шлюб і, до речі,- от що цікаво! - писала в листі, що майор Доббін збирається одружитись, і висловлювала надію, що він буде щасливий.

Якого числа були писані ті листи, що їх Седлі отримав з Європи? Джоз приніс їх з каюти. Вони були на два місяці пізніші за майорові. Після цього корабельний лікар похвалив себе за те лікування, що його він призна­чив новому пацієнтові, якого йому передав мадраський лікар з дуже малою надією на одужання. Бо від того дня, від того самого дня, коли лікар поміняв мікстуру, майор Доббін почав оклигувати. Отак і вийшло, що заслужений офіцер, капітан Кірк, не дочекався звання майора.

Коли корабель поминув острів Святої Єлени, майор Доббін так подужчав і повеселішав, що всі його супут­ники дивувалися. Він жартував з мічманами, фехтував з помічниками капітана, лазив по вантах, мов хлопчак, якось увечері заспівав жартівливу пісеньку на потіху всьому товариству, що попивало грог після вечері, і став такий веселий, жвавий і милий, що навіть капітан Брег, який не бачив нічого особливого в цьому пасажирові і спершу вважав його не дуже розумним, мусив визнати, що майор стриманий, але добре освічений і достойний офіцер.

- Манери в нього не найкращі, хай йому біс,- казав Брег своєму старшому помічникові,- він не пасував би до губернаторського палацу, Роупере, де його милість - і леді Вільям також,- був такий ласкавий до мене, по­тиснув при всіх мені руку, а під час обіду в присутності самого головнокомандувача запросив випити з ним пива. Манери в нього, кажу, не найкращі, але все ж таки щось у ньому, є.

Висловивши таку думку, капітан Брег довів, що не лише добре командує кораблем, а й розуміється на людях.

Та ось, коли до Англії залишалося десять днів дороги, «Ремчандер» потрапив у штиль, і Доббін став такий нетерп­лячий і дратівливий, що товариші, які досі захоплювались його жвавістю і добродушністю, не могли надивуватися. Настрій у нього покращав аж тоді, коли знов повіяв віте­рець, а як на борт піднявся лоцман, він страшенно роз­хвилювався. Господи боже, як закалатало в нього серце, коли на обрії з’явилися два знайомі шпилі Саутгемптона!

 

Розділ LVIII
НАШ ПРИЯТЕЛЬ МАЙОР

 

 

Наш майор здобув на борту «Ремчандера» таку славу, то коли вони з містером Седлі спускалися у вимріяний баркас, який мав забрати їх з корабля, вся команда - мат­роси й офіцери на чолі з самим великим капітаном Брегом - гукнула тричі «ура» на честь майора Доббіна. Він дуже почервонів і збентежено кивнув їм у відповідь голо­вою. Джоз, мабуть, подумавши, що то гукають йому, зняв кашкета з золотим галуном і врочисто помахав ним своїм друзям. Потім вони попливли до берега і з великою гід­ністю висадилися на пристані, звідки рушили до готелю «Роял Джордж».

Хоч вигляд розкішного круглого ростбіфа і срібного дзбана, який наштовхує на думку про справжній британ­ський ель і портер домашнього виробу, завжди тішить око мандрівника, що повернувся з чужих країв і заходить у спільну їдальню «Роял Джорджа», хоч ця картина так підбадьорює і розчулює кожного, хто опиниться в цьому затишному, зручному, ніби власна домівка, готелі, що йому хочеться побути тут кілька днів, а все ж Доббін негайно завів мову про поштову карету і, тільки-но до­сягши Саутгемптона, почав рватися до Лондона. Проте Джоз і слухати не хотів про дальшу мандрівку того самого вечора. Чого він має труситися ніч у кареті, коли тут є широке, м’яке, застелене периною ліжко замість огидної вузької койки, в яку насилу влазив гладкий бенгальський джентльмен під час плавання? Він не може й думати про від’їзд, поки його багаж не пройде митниці, і не поїде далі без свого кальяна. Отже, майорові дове­лося чекати цілу ніч, і він послав додому листа, повідом­ляючи родичів про свій приїзд. Він і Джоза вмовляв на­писати своїй родині. Джоз пообіцяв, що напише, але не дотримав слова. Капітан, лікар та ще кілька пасажирів з корабля прийшли до готелю й пообідали з нашими дру­зями. Джоз перевершив самого себе - такий розкішний замовив обід і пообіцяв майорові, що вранці поїде з ним далі. Господар готелю сказав, що йому страх приємно було дивитися, як містер Седлі пив свою першу пінту портеру. Якби я мав час і зважився відхилитись від теми, то на­писав би цілий розділ про першу пінту портеру, випиту на рідній англійській землі. Ох, яка вона добра! Варто поїхати з дому на рік, щоб потім мати можливість наті­шитись цим першим ковтком.

Вранці, ледь зазоріло,