Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

випадків, коли бігала на побачення з Джорджі. Стара леді бурчала на неї навіть за це; колись, живучи в достатках, вона була добродушною, усміхненою, ласкавою матір’ю, та злидні й хвороба зломили її. Проте її недуги і буркітливість не пригнічували Емілію, а швид­ше допомагали їй витримувати інше, невідступне горе, від думок про яке її відвертали ненастанні поклики хво­рої. Емілія покірно терпіла материне вередування, поправ­ляла їй подушку, завжди мала напоготові ласкаву відпо­відь на її підозріливе зауваження чи докір, утішала її сло­вами надії, які могла знайти в своєму щирому, побожному серці, і сама затулила очі, які дивилися колись на неї так ніжно.

А потім вона весь свій час і всю свою ласку віддала овдовілому батькові, якого приголомшив цей останній удар і який почував себе безмежно самітним. Дружину, честь, майно - все, що він найдужче любив, віднято в нього на­віки. Залишилася тільки Емілія, що своїми тендітними руками мала підтримувати його, немічного й пригнобле­ного. Ми не будемо довго спинятися на цій історії надто вона сумна й нецікава. Я вже бачу, як Ярмарок Суєти по­чинає позіхати.

 

 

Одного дня, коли молоді джентльмени зібралися в кабінеті велебного містера Віла і домашній капелан ясновельможного графа Голодвірса заходився, як звичайно, виголошувати їм свої премудрощі, до дверей, прикрашених статуєю Афіни, під’їхав елегантний екіпаж, і з нього злізли два джентльмени. Юні Бенглси кинулися до вікна, маючи невиразну надію, що до них приїхав батько з Бомбея, я незграбний двадцятитрьохрічний здоровило, що нишком плакав над уривком з Ентропія, притулився мокрим носом до шибки й дивився на екіпаж, запряжений четвериком, поки служник у лівреї зіскочив з передка й допоміг прибулим вилізти.

- Один гладкий, а другий худий,- сказав містер Блак, і тієї миті в двері внизу гучно постукали.

Усі зацікавилися, починаючи від самого капелана, який уже сподівався побачити перед собою батьків своїх майбутніх учнів, до Джорджі, що радів кожній нагоді відкласти книжку.

Хлопець у приношеній тісній лівреї з тьмяними мідними гудзиками, яку він завжди похапцем накидав на себе, коли треба було відчиняти двері, зайшов до кабінету і сказав:

- Двоє джентльменів хочуть бачити Джорджа Осборна.

Вчитель того ранку мав з цим юним джентльменом коро­теньку розмову, оскільки вони по-різному дивилися на ви­користання ляпавок під час уроку, але обличчя його на­брало звичного виразу ласкавої ввічливості, і він сказав:

- Містере Осборне, я з спокійним серцем даю вам дозвіл побачитися з своїми друзями, що приїхали в екіпажі, і прошу вас передати їм шанобливе вітання від мене і від місіс Віл.

Джорджі вийшов до приймальні й застав там двох не­знайомців. Він з зарозумілою міною, як звичайно, задер голову і почав роздивлятися на них. Один був гладкий, вусатий, а другий - худий, високий, засмаглий, уже трохи сивий, одягнутий у синій сюртук.

- Боже, який він схожий на нього! - вигукнув високий джентльмен, здригнувшись.- Ти здогадуєшся, Джордже, хто ми?

Хлопець зашарівся, як завжди, коли хвилювався, і очі в нього заблищали.

- Цього джентльмена я не знаю,- відповів він,- а ви, мабуть, майор Доббін.

І справді, то був наш давній приятель. Голос у нього тремтів з радості, коли він вітався з хлопцем, узявши його за обидві руки й притягнувши до себе.

- То мама розповідала тобі про мене, так? - запи­тав він.

- Ще б пак,- відповів Джорджі,- сотні разів!

 

Розділ LVII
ЕОТЕН

 

 

Те, що Седлі під кінець свого життя дійшов до такого занепаду й приниження, що змушений був брати гроші з рук того, хто його найдужче кривдив і ображав, було одним із багатьох джерел, які живили пиху старого Осборна. Звиклий до успіху купець останніми словами лаяв старого жебрака, але іноді допомагав йому. Даючи Джорджі гроші для матері, він не забував натякнути, як завжди, брутально й безцеремонно, що його дід по ма­тері - тільки жалюгідний старий банкрут і нахлібник і що Джон Седлі повинен дякувати тому, кому вже й так стіль­ки винен, за цю великодушну допомогу. Джордж разом з грошима передавав ці хвалькуваті заяви матері й не­мічному старому вдівцеві, доглядати й розраджувати якого стало тепер для Емілії найпершим обов’язком у житті. Хлопець дивився зверхньо на кволого, зневіреного діда.

Може, в Емілії не вистачало «належної гордості», що вона погодилася брати гроші з рук батькового ворога. Але «належна гордість» ніколи не була властива цій бідолаш­ній жінці. З натури несмілива й скромна, вона сама потре­бувала заступництва, а тим часом нескінченні злид­ні й приниження, щоденні нестатки й докірливі слова, невдячність у відповідь на ласкаві послуги стали її долею майже відтоді, як вона вийшла з дитячого віку,- з часів її нещасливого заміжжя з Джорджем Осборном. О ви, що дивитесь на те, як ваші ближні день у день несуть тягар своєї ганьби, мовчки страждають від ударів зрадливої долі, покірні і всім байдужі, убогі і навіть зневажувані за вбо­гість,- чи ви коли зійшли з високості своїх достатків і об­мили ноги тим бідолашним стомленим жебракам? Навіть думка про них вам здається неприємною і принизливою. «Класи повинні існувати, повинні бути багаті й бідні»,- каже Багатій, смакуючи червоне вино (добре, коли він ще посилає крихти зі свого столу бідному Лазареві, який сидить у нього під вікном). Певне, що так! Та поміркуйте лишень, яка таємнича й часто незбагненна буває життєва лотерея, що дає одному багряницю й тонку білизну, а дру­гому - лахміття, щоб прикрити тіло, і собак, щоб розра­джували його.

Отже, я мушу визнати, що Емілія без особливої скрухи - навпаки, з почуттям, дуже схожим на вдячність,- при­ймала крихти, які час від часу кидав їй свекор, і году­вала ними свого батька. Вона просто вважала, що це її обов’язок. Таку вже мала натуру ця молода жінка (любі дами, Емілії тепер ще тільки тридцять років, і ми дозво­ляємо собі називати її молодою жінкою) - таку вже, по­вторюю, мала Емілія натуру, що жертвувала собою і скла­дала все, що мала, до ніг тому, кого вона любила. Скільки довгих ночей натруджувала вона свої пучки за невдячною працею для маленького Джорджі, коли той ще жив з нею; скільки ударів лихої долі, скільки докорів, нестатків, горя витримала вона задля батька й матері! І серед такого життя, сповненого покори, самоти й непомітних жертв, вона шанувала себе нітрохи не більше, ніж шанував її світ: