Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Він побачив якусь жінку, що йшла йому назустріч з дитиною років п’яти,- може, це вона? Доббін затремтів на саму думку про це. Добравшись нарешті до будинку, де мешкала Емілія, він ухопився рукою за хвіртку і завмер. Він чув, як калатало в нього серце. «Хоч що там я застану, хай благословить її господь! - подумав він.- Та що дарма гадати, може, вона виїхала звідси»,- сказав він сам до себе й зайшов у хвіртку.

Вікно у вітальні, де звичайно сиділа Емілія, було відчи­нене, але там нікого не було. Майорові здалося, що він упізнав фортепіано й картину над ним, ту саму, що й ко­лись, і він знов захвилювався. На дверях і досі висіла мідна дощечка з прізвищем містера Клепа і молоточок, яким Доббін і повідомив про свій прихід.

На стук вийшла моторна дівчина років шістнадцяти з блискучими очима й рум’яними, щоками і вражено гля­нула на майора, що прихилився до невеличкого ганку.

Він був білий, мов привид, і насилу видушив із себе:

- Тут мешкає місіс Осборн?

Якусь мить дівчина ще пильно дивилася на нього, тоді й сама зблідла і вигукнула:

- Боже мій, та це ж майор Доббін! - Вона простягла йому обидві руки.- Хіба ви не пам’ятаєте мене? Я про­зивала вас «майором Цукерком».

У відповідь на це майор схопив дівчину в обійми й по­цілував,- я певен, що так він повівся вперше в житті. Дівчина заверещала, засміялася й щосили загукала:

- Ма! Та!

Шановні батьки, що стежили за майором з віконця своєї охайної кухні, зійшли вниз і неабияк здивувалися, по­бачивши дочку в обіймах якогось високого чоловіка, вбра­ного в синій фрак і білі парусинові штани.

- Я ваш давній приятель,- сказав майор, зніяковів­ши.- Хіба ви не пам’ятаєте мене, місіс Клеп, і те смачне-печиво, яким ви пригощали мене за чаєм? І ви теж не пригадуєте мене, містере Клепе? Я Джорджів хрещений батько і щойно повернувся з Індії.

Почалося сердечне ручкання: місіс Клеп страшенно зраділа, розчулилась і без кінця кликала бога в свідки під час цієї сцени.

Господар і господиня повели почесного гостя до кімнати Седлі (де Доббін пам’ятав кожну річ: від старого, кова­ного бронзою фортепіано роботи Стюарда - колись воно було таке гарне й блискуче - до ширм і мініатюрного гіп­сового надмогильного пам’ятника, посередині якого цокав золотий годинник містера Седлі). І там, посадовивши гостя в порожнє крісло свого пожильця, батько, мати й дочка, перебиваючи свою розповідь безліччю вигуків і від­ступів, розповіли майорові Доббіну все те, що ми вже знає­мо, але чого він ще не знав, а саме: про смерть місіс Седлі, про Джорджеве замирення з своїм дідом Осборном, про те, як удова сумувала, коли розлучалася з сином, та про всякі інші події в її житті. Два чи й три рази він мало не спитав, чи, бува, не виходить вона заміж, але так і не зважився. Якось не насмілився відкрити своє серце цим людям. Нарешті йому сказали, що місіс Осборн пішла гуляти з батьком у Кенсінгтонський сад, куди вона зав­жди водить старого джентльмена після обіду, якщо гарна погода (він тепер став дуже кволий, буркотливий і за­вдає дочці немало прикрощів, хоч вона ставиться до нього, як свята, їй-богу).

- Я тепер дуже поспішаю,- сказав майор,- маю сьо­годні невідкладні справи. Але хотів би побачити місіс Осборн. Може, міс Мері піде зі мною і покаже мені до­рогу?

Міс Мері і втішила, і здивувала така пропозиція. До­рогу вона знає. І, звичайно, проведе майора Доббіна. Вона сама часто гуляє з містером Седлі, коли місіс Осборн іде... іде на Рассел-сквер, і знає, на якій лавці він любить сидіти. Дівчина метнулася до своєї кімнати, надягла най­кращого свого капелюшка, материну жовту шаль і за­стебнула її великою фаянсовою брошкою, теж позичивши її в матері, щоб бути гідною супутницею майорові.

Після цього наш офіцер, у синьому фраці й замшевих рукавичках, подав дівчині руку, і вони весело рушили в парк. Доббін був задоволений, що не сам іде на побачен­ня, якого він трохи боявся. Він без кінця розпитував свою супутницю про Емілію. Його добре серце боліло від дум­ки, що місіс Осборн довелось розлучитися з сином. Як вона витримала розлуку? Чи вона часто його бачить? Чи тепер містер Седлі має все необхідне? Мері намагалася відповісти якнайдокладніше на всі ці запитання «майора Цукерка».

Дорогою їм трапилась одна пригода, сама собою дріб’яз­кова, але вона страшенно втішила майора Доббіна. Про­вулком їм назустріч ішов якийсь блідий молодик з рідень­кими бакенами, в білій накрохмаленій краватці, затисну­ти між двома дамами, яких він вів попід руки. Одна з них була висока владна жінка середнього віку, рисами й кольором шкіри схожа на слугу англіканської церкви, поряд з яким вона йшла, а друга - низенька, чорнява особа в гарному новому капелюшку з білими стрічками, в елегантній хутряній накидці і з дорогим золотим, годин­ником на грудях. Джентльмен, і так обтяжений двома дамами, ніс іще парасольку, шаль і кошик, тому його руки були зайняті, і він, звичайно, не міг скинути капелюха у відповідь на реверанс, яким його привітала Мері Клеп.

Він лише кивнув їй головою, обидві дами теж поблажливо відповіли на її вітання, водночас суворо глянувши на незнайомця в синьому фраці і з бамбуковою паличкою, що супроводив міс Мері.

- Хто то? - запитав майор, коли смішна трійця, якій він дав дорогу, поминула їх.

Мері глянула на нього досить лукаво.

- Це наш священик, велебний містер Бінні (майор стрепенувся), і його сестра, міс Бінні. Боже, як вона мучила нас у недільній школі! А друга леді - та мала, зизо­ока, з гарним годинником,- місіс Бінні, дочка бакалій­ника Грейтіса, що тримав у Кенсінгтоні чайну під вивіскою «Справжній золотий чайник». Вони побралися того місяця і щойно повернулися з Маргейта. В неї п’ять тисяч посагу, але вони з міс Бінні вже сваряться, хоч це вона їх одружила.

Майор, уже був стрепенувся, а тепер аж підскочив і так стукнув паличкою, що міс Клеп зойкнула й засміялася. З хвилину майор стояв мовчки, роззявивши рота, й ди­вився вслід молодій парі, поки міс Клеп розповідала йому про них, але не чув нічого, крім згадки про одруження велебного джентльмена: від щастя в нього паморочилося в голові. Після цієї зустрічі майор пішов удвічі швидше, а проте йому здалося, що