Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

- Он вони,- мовила Мері й знов відчула, що майор стрепенувся і стиснув її руку.

Вона відразу збагнула, в чім річ. Уся ситуація стала їй така зрозуміла, наче вона прочитала про неї в котромусь із своїх улюблених романів: «Сирота Фанні» чи «Шот­ландські вожді».

- Може, побіжіть і скажіть їй,- попросив майор.

І Мері побігла - тільки жовта шаль замаяла на вітрі.

Старий Седлі сидів на лавці, розгорнувши на колінах хусточку, і, за своїм звичаєм, розповідав котрусь свою історію про минулі часи, яку Емілія, всміхаючись, терп­ляче вислухувала вже багато разів. Вона навчилася ду­мати про свої справи і всміхатися або якось інакше пока­зувати, що стежить за батьковою розповіддю, хоч майже нічого не чула з того, що казав старий джентльмен.

Коли Мері надбігла, Емілія побачила її і схопилася з лавки. Спершу вона подумала, що сталося якесь лихо з Джорджі, але нетерплячий, щасливий вираз на об­личчі в дівчини розвіяв страх у боязкому материнському серці.

- Новини! Новини! - загукала вістунка майора Доббіна.- Він приїхав! Приїхав!

- Хто приїхав? - запитала Емілія, все ще думаючи про сина.

- Он гляньте,- відповіла міс Клеп і, обернувшись, по­казала пальцем.

Емілія подивилася в той бік і побачила худу постать Доббіна й довжелезну тінь, що поволі рухалася по траві, Вона також стрепенулася, почервоніла і, певна річ, запла­кала. Grandes eaux 133 завжди починали діяти, коли в житті цієї простодушної істоти траплялося якесь свято.

Доббін дивився на Емілію - о, з якою любов’ю! - коли вона бігла йому назустріч, простягаючи руки. Вона не змінилася. Стала трохи блідіша і трохи поповнішала. Але очі були ті самі: лагідні, довірливі. У м’яких каштанових косах з’явилися, може, дві-три сиві волосини. Вона подала майорові обидві руки, крізь сльози, з усмішкою дивлячись у його чесне, таке знайоме обличчя. Він узяв ті тендітні ручки в свої і міцно потиснув їх. Якусь мить він стояв мовчки. Чому він не схопив її в обійми і не присягнувся, що більше ніколи її не залишить? Вона, мабуть, здалася б, не могла б відмовити йому.

- Я… я прийшов сказати, що приїхав не сам,- озвався він за якийсь час.

- З місіс Доббін? - запитала Емілія відступаючи. Чому він зволікає?

- Ні,- заперечив він, випускаючи її руки.- Хто вам сказав таку дурницю? Я маю на увазі вашого брата Джоза, ми приїхали на одному кораблі. Він повернувся до­дому, щоб ви всі були щасливі.

- Тату! Тату! - закричала Емілія.- Чуєте, яка но­вина? Брат в Англії! Він приїхав, щоб потурбуватися про вас. Ось майор Доббін!

Містер Седлі схопився, тремтячи всім тілом і намагаю­чись опанувати себе. Тоді ступив крок уперед, по-старосвітському вклонився майорові, якого назвав містером Доббіном, і висловив надію, що його шановний батько, сер Вільям, при доброму здоров’ї. Він, мовляв, усе збирається заїхати до сера Вільяма, який недавно вшанував його візитом. Сер Вільям не був у містера Седлі цілих вісім років - це на ті відвідини старий джентльмен думав йому відповісти.

- Він дуже подався,- шепнула Емілія, коли Доббін підійшов і щиро потиснув руку старому.

Хоч майор того вечора мав нагальні справи в Лондоні, він усе-таки погодився відкласти їх, коли містер Седлі запросив його зайти до них і випити з ними чашку чаю. Емілія взяла під руку свою молоденьку приятельку в жов­тій шалі й рушила попереду, тож майорові дістався містер Седлі. Старий ішов дуже поволі і весь час розповідав про себе самого і про свою бідолашну Бетсі, про колишні до­статки і своє банкрутство. Всі його думки були в дале­кому минулому, як майже завжди в старих людей. Про теперішнє,- за винятком одного нещастя, яке ятрило йому душу,- містер Седлі мало що знав. Майор залюбки давав йому вибалакатися. Сам він не спускав з ока по­статі поперед себе - коханої невеличкої постаті, що зав­жди полонила його уяву, завжди була в його молитвах і ввижалася йому вдень і вночі.

Емілія цілий вечір була дуже весела, жвава й усміхне­на; вона виконувала свої обов’язки господині, як йому здавалося, з незвичайною грацією і благородством. Доббін весь час дивився на неї, коли вони сиділи в присмерку. Скільки часу він мріяв про таку хвилину, думаючи про Емілію далеко від неї, під палючими вітрами, під час виснажливих маршів, уявляючи собі, як вона, ніжна й щаслива, ласкаво догоджає старим батькам і прикрашає їхню вбогість своєю милою покірливістю,- така, якою він бачив її тепер. Не кажу, що в нього був особливо витон­чений смак чи що люди великого інтелекту повинні вдо­вольнитися прозаїчним раєм, який цілком влаштовував нашого невибагливого приятеля; в кожному разі, його бажання, добре це чи погано, далі не сягали, і коли його пригощала Емілія, він ладен був пити чай без кінця, як свого часу доктор Джонсон.

Емілія помітила, як майор любить чай, і, сміючись та лукаво позираючи на нього, все припрошувала його й на­ливала йому чашку за чашкою. Правда, вона не знала, що майор ще не обідав, що в «Слотері» на нього чекав накри­тий стіл, на якому був уже навіть розставлений посуд на ознаку того, що місце зайняте,- той самий стіл, де майор часто бенкетував з Джорджем, коли Емілія була ще дівчам і щойно повернулася з пансіону міс Пінкертон.

Коли вони прийшли додому, місіс Осборн найперше показала майорові мініатюру Джорджі, збігавши по неї нагору до своєї кімнати. Звичайно, на портреті син далеко не такий гарний, як у житті, але ж яке добре серце у ди­тини - подумати про такий подарунок для матері! Поки батько не заснув, Емілія утримувалася від розповіді про Джорджі, старий не любив слухати про містера Осборна і про Рассел-сквер; мабуть, він не усвідомлював, що кіль­ка останніх місяців в основному жив за рахунок свого багатого суперника, і страшенно сердився, коли хтось зга­дував про нього.

Доббін розповів йому все, а може, навіть ще й трохи додавши від себе про те, що відбувалося на борту «Ремчандера», перебільшуючи Джозові добрі наміри стосовно батька і його бажання доглянути містера Седлі на ста­рість. Насправді ж майор за дорогу сам переконав свого супутника,