Правда і кривда - Стельмах Михайло
Він підіймає це лискуче нахололе тільце, ломачкою витискує дірочку і садовить у землю, що пахне молодим, у бродінні вином. На небі все більшає зірок, густішою стає діброва, а Галина вже здається не просто дівчиною, а чарівницею.
"Як чудесно жити на світі! — читає Григорій в очах Марка. — І це справді так, дорога людино..."
Пізнього вечора вони під'їжджають до землянки Григорія Стратоновича. Машина йде на колгоспне подвір'я, а Марко проводить Григорія до самих дверей землянки. Тут побратими знов обіймаються.
— Може, зайдеш? — тихй питає Григорій Стратонович.
— Не буду колошкати дітей уночі, — теж пошепки відповідає Марко, на душі його стає тоскно: а що, коли Степанида й досі чекає брата, і... може, його?
— То завтра вранці приходь.
— Приплентаюсь... Будь здоров, брате. Хай у всьому, у всьому щастить тобі.
Григорій навхрест обіймає Марка і, задихаючись од хвилювання, од радості і солодкого щему, наче сновида, навшпиньки входить у землянку. Біля столу, схиливши голову на руки, спить Степанида, на плечах її полотняної сорочки темніють вишиті квіти. Крізь сон зітхнула Катерина. Григорій береться рукою за серце, і по його обличчі розповзається добра й ніякова посмішка. Він обережно йде до постелі і раптом завмирає біля краєчка стола: Катерина заворушилась, застогнала і крізь сон грудним болючим голосом промовила тільки два слова:
— Григорію, любий...
І це була його найщасливіша хвилина за останні роки. На голос Катерини схопилася Степанида, вона спочатку перелякалась, відступила назад, а далі надривно скрикнула:
— Григорію, брате!
— Що, сестро?..
— Повернувся? — водночас плаче і сміється її душа. ' — Повернувся.
— З Марком Трохимовичем?
— З Марком.
— А де ж він?
— Напевне, додому пішов.
— Чого ж ти не запросив?.. Їхні голоси розбудили Катерину.
— Григорію! — клекотом, болем і радістю обізвався її голос, темною хвилею стрепенулись, зашаруділи коси, і вона падає в обійми чоловіка і руками, обличчям перевіряє, чи це він.
— Григорію... — більше нічого не може сказати, а він відчуває на її віях сльози.
"Дві коси, дві сльози", — повторює в думці, як вірш, пригортає дружину і навіть не чує, як із землянки вибігає напівроздягнена Степанида.
Спочатку тільки далечінь зоряного неба бачить вона, потім під ним окреслюється обрис самотнього вітряка, що й досі трудиться для людей. Вона підбігає до хвіртки, відчиняє її, стає під врізаним у темряву кленом і на другому краю вулиці бачить Марка і тільки тепер лячно помічає, що вона не зодягнена, їй стає соромно, і вона всією рукою прикриває розріз сорочій.
— Добрий вечір, Марку Трохимовичу... Марко посміхнувся, мовчки підійшов до Степаниди, він чує, як на його скронях молоточками вистукує кров.
— Чого ж ви не зайшли? — з докором підводяться її заокруглені брови.
— Його чекали. А мене?.. — він бережно кладе руки на її плечі.
Степанида здригається, одводить голову від його погляду, зітхає і боїться промовити, що і його чекали.
Бездонне осіннє небо з пізнім місяцем, з усіма кущами, з усіма розсипами і голубою курявою зірок ворухнулось, наче наблизилось, і гаряче закружляло навколо неї... Так от яке воно, те кроковоє колесо, колесо птахів, надій, страждань і любові.
Краплина нахололої осінньої роси зволожила її обличчя, як давно колись зволожував теплий плач надламаної гілки. Далекі дівочі голоси прибились до Степаниди, далекі роси колихнулись перед нею, дарма що вона стояла не перед тим юнаком, який колись був приніс їй гілочку вишневого цвіту. Давно осипався той вишневий цвіт, і, може, слід його біліє на скронях Марка, якого всі-усі тепер зовуть Безсмертним...
ЕПІЛОГ
"Час пролітає над нами, то мов чорна птиця, то як білосніжний лебідь; нетривке і скороминуче він замітає снігами, пилом забуття, а нерозвійне підводить в новій красі, що не має ні виміру, ні кінця-краю.
Великі роки, роки неспокійного сонця і життя пролетіли над землею. На п'єдестали миру підвелися ті, що з свинцем у грудях покинули нас у війну, поруч з мадоннами стали в .музеях наші милі дівчата, і в нових оселях на вечірніх і ранніх зорях матері народили синів, можливо, тих, які не знатимуть страхіть і завірюх війни, не знатимуть кривди. Хай тільки добрі завірюхи цвіту осипаються в їхні колиски і на їхні шляхи".
Ось таке думалось учителю і письменнику Григорію Задніпровському, коли за ворітьми поліклініки Марко поклав йому на долоню дві грудочки свинцю, які ще недавно ворушились біля серця людини.
Григорій Стратонович довго зважував їх на руці, довго придивлявся до вишень у цвіту, крізь які просівалися промені надвечірнього сонця, а потім ніяково запитав у Марка:
— Останні?
— Останні.
— Напилися ж вони, Марку, крові, аж дірчастими стали і втемніли од неї.
— Народжене злобою ніколи не буває світлим! Ну, як у селі?
— А ти, бідненький, наче й не знаєш? —примружився Григорій Стратонович.
— Та знаю п'яте через десяте, але хочу, щоб ти змалював картину, — посміхнувся Марко. — В тебе це здорово іноді виходить.
— Підсміюєшся над моїм писаниям? — насторожився Григорій Стратонович.
— Горджуся твоєю останньою книгою! — обняв побратима Марко. — її братиму із собою в поле.
— Справді? — розчулено подивився в карі очі з тими золотистими обідочками, в глибинах яких то чаївся, то снувався легенький туманець. — Що ж у ній дішло до тебе?
— Насамперед, Григорію, правда! Хай вона часом і гіркою, і нелегкою, і напівголодною була, але це правда. її дехто хотів би в літературі і скрізь бачити лише в підмальованих рум'янцях і паперових квітах, дехто хотів би витюрлюнькувати про медові ріки з киселевими берегами і не бачити, що не в кожній оселі є хліб на столі. Ну, але тепер усюди наводиться порядок, усюди! Багатшими стають наші серця, і щедріше починає родити земля. Зараз навіть чиновник, чиновник по чину і натурі, замислюється, як йому "на даному етапі" вхитритися, щоб і грім пересидіти, і сухим до комунізму хоч боком притертися: розуміє, що останні осколки виймаємо з нашого життя.
Побратими підійшли до відкритого, припалого пилом і пилком кленового цвіту газика, Григорій Стратонович сів за баранку і з перебільшеною шанобою вклонився Маркові:
— Прошу сідати того, хто вже в бронзі стоїть на майдані!
— А ти й радий позлословити! — зневажливо скривився Безсмертний. — Читав твою замітку про цю персональну бронзу і так лаяв тебе останніми словами, що навіть температура підскочила вгору.
— За що?! — щиросерде здивувався Григорій Стратонович.
— За те, що прилизав мене з усіх боків, і вийшов я в тебе прямо славним, сильним і лубочним Єрусланом Лазаревичем, який їде на чудо-юдо велике — на змія о трьох главах, а прекрасна царівна Анастасія Вахромеївна зустрічає його. Тьху!.. Словом, перевели деякі діячі державну бронзу ще й радіють з цього.
— Цить, не старуй, буркотуне, це вже не твого розуму діло. Не треба було знову вискакувати у Герої, — засміявся Григорій Стратонович.
— Він ще й регоче.
— Бо є чого... Позавчора увечері біля твого монумента застав Безбородька...
— А він повернувся в село.після всіх служб? — пожвавішав Марко.
— Не знаю, чи повернувся, чи повернули, але розшукує нову роботу — не бий лежачого.
— Керівну?
— А яку ж інакше?..
Друзі виїхали на околицю міста. Навколо під білими хмарами буйно квітували сади, придорожні клени осипали останній пилок, на узбіччях шляху по-дитячи зворушливо засинала кульбаба, і тільки без живого цвіту похмуро сіріла стара в'язниця. Раптом з її навстіж розчиненої брами вискочило кілька чоловік і побігло до шляху, де стояла невеличка горба з лопатами в руках.
Григорій Стратонович у подиві зупинив машину. В цей час, наче в німому кіно, незграбно заворушилась, скособочилась в'язниця; розпухаючи, вона зсередини загриміла громом і вмить забіснувалася. курною хмарою, вивертаючи з свого нутра цеглу й каміння.
— От і все! — схвильовано обізвався чийсь голос. Марко скочив з машини і швидко підійшов до людей, які весело придивлялись до того темного клубочіння, що до цієї миті звалось тюрмою. Кореспондент обласної газети впізнав Марка, заклопотано привітався і опустився на коліно дописувати нотатки про знищення того, що віджило.
— Що буде замість неї? — запитав його Марко.
— Міський сад, — відірвався кореспондент од свого писання, і раптом його обличчя стало мрійним. — І знаєте, яких найбільше посадимо тут дерев?
— Ні, не знаю.
— Черешень! Щоб люди і цвітом любувалися, і, відпочиваючи, могли собі ягоду зірвати. Біжу! — і він справді побіг до того місця, над яким осідав останній пил давніх часів...
Із-за садків, неначе з хмар, виплив повновидий місяць, у листві зашаруділа роса, неподалік обізвався соловей, кличучи до себе солов'їху: навіть вибух сотень кілограмів толу не приголомшив пташине щебетання і любов.
Побратими пізно вночі приїхали в село. Григорій Стратонович зупинив газик на майдані, неподалік од погруддя Безсмертному, і кивнув головою на нього:
— Подивимось, чоловіче, на цього вусатого дядька?
— Можна й . подивитись, — зовсім спвкійно сказав Марко.
— Ну й витримка в тебе! — похитав головою Григорій Стратонович.
Вони підійшли до монумента і зупинились біля низенької огорожі, за якою кущувалась яра пшениця. І тільки тут, коли Марко поглянув у вічі своєму образу, відчув і хвилювання, і глибінь прожитого, і неймовірність здіяного навколо і всюди за останні роки. На якусь мить здалося, що і ця ніч, і просіяне місячне проміння, що легко тремтіло над землею, і мовчазний бронзовий чолов'яга напроти нього були тільки сном.
— Ну як, Марку? — не терпілося Григорієві Стратоновичу.
Але Марко заговорив не до побратима, а до свого образу:
— Красивим тебе тут зробили, більш показним, і спокійнішим, і молодшим. Видать, на зморшки матеріалу не вистачило...
— А щоб тебе!.. — обурився Григорій Стратонович, але, придивляючись до ніби скам'янілого Марка, затих, ступнув кілька кроків назад і тихенько пішов на другий край майдану.
Марко, здається, й не помітив цього і після довгої мовчанки знову тихо заговорив до свого бронзового образу:
— Отак воно й буває... Ну, коли вже тобі випало стояти і днями і ночами, то стій, дивись, щоб із темряви не виповзла кривда чи якась погань, а нам треба діло робити — орати, сіяти...
Він поправив свій сонцем перепечений картуз, поглянув на далекі, накупані ніжною місячною курявою ниви, на потемнілий од негод вітряк, на притьмарені напівпрозорим туманцем луки і неквапливо пішов у досвітні поля, що породили його.
Київ — Ірпінь — Дяківці.
