Правда і кривда - Стельмах Михайло
Коли машина зупинилась перед будинком, де жив слідчий, Поцілуйко сам витягнув ящик свіжого масла і поніс його поперед себе. Аж захекався директор, поки виліз на п'ятий поверх. Посміхаючись і притримуючи масло коліном, натиснув на дзвінок.
Двері відчинила немолода, в присмаленій блузці домробітниця, яку всі за характером звали Морозихою. Жінка з такою насмішкою зміряла поглядом ящик з маслом і захеканого Поцілуйка, начеб вона була принаймні директором маслокомбінату, а він ледачим поденщиком. Цей погляд одразу' ж розізлив Поцілуйка: теж мені знайшовся контроль!
— Господар дома? — сухо питає Морозиху.
— Нема їх дома. А ви з приношенієм? — уже пече його словами.
— Не з приношенієм, а з ділами! — грізно насупився Поцілуйко.
— Воно й видно, з якими ділами, — чмихнула й зневажливо взялася в боки жінка.
— Прищебніть хоч трохи свого язика, бо хтось прищебне його. Де ж господар? Морозиха вдавано зітхнула:
— Він, бідненький, аж свого персонального язика висолопив, усе нишпорить, усе вишукує чийогось лиха, поки свого не зустріне. Тоді й вам якось гикнеться, та ще як гикнеться! Буде каяття, та не буде вороття.
Поцілуйко нахмурився і відчув, що переляк заворушився аж десь біля живота, якого муляв ящик із маслом.
— Не подобається вищесказане? Ще й не таке почуєте. — з очей Морозихи щедро посипались лихі іскри, і Поцілуйко мимоволі подумав: чи не вони пропалили її блузку. — Ящик з маслом тут залишите чи назад попрете?
— Щоб і воно на ваш язик попало? Ось повернеться господар, то з вас олія потече.
Поцілуйко мовчки обернувся і почав спускатися вниз. Увечері він під'їхав до темного директорського кабінету. Відчинив двері, увімкнув світло, і воно занепокоїло самотню муху-червивку...
— Куди масло занести? — запитав шофер.
— Куди? — невидющими очима поглянув на нього Поцілуйко. Забобон підказав йому, що в такий час треба не поскупитись на добре діло, щоб підмазати чи приспати лихо, — Забери його, Сергію, собі. В тебе ж діти...
— Ні, я такими ділами поки що не займався, хоча й маю виводок немалий, — похитав головою шофер.
"Що це — чесність чи туполобство?." — спаленів Поцілуйко і вже вирішив, що Сергій більше не буде шоферувати у нього. Але одразу й передумав: не треба з першого дня будити лихо, і якомога спокійніше сказав:
— Тоді завези мені на квартиру.
— Це інша річ.
Коли за вікнами забурчала машина, Поцілуйко по діагоналі почав міряти кабінет.
У двері хтось постукав. І знову здригнувся Поцілуйко. Чого йому так лячно, коли до нього стукають люди? Перемагаючи страх, він силувано бадьорим голосом говорить:
— Прошу, прошу!
До кабінету ввійшли лейтенант у формі артилериста і невисокий білочубий чоловік у благенькому піджачку. Дві пари очей гостро схрестились на Поцілуйкові, і в них він прочитав свій присуд.
— Хто ви?! Чого ви!? — підленька душа страхопуда затрясла його тілом.
Лейтенант, наче тінь, в одну мить опинився позаду Поцілуйка, схопив його за руки і ввічливо сказав:
— Спокійно, громадянине Поцілуйко! Ви заарештовані... А білочубий обома руками почав вивертати кишені новоспеченого директора. Ось він щось витягнув, і Поцілуйко, нахиляючи голову, побачив, як на нього ненависним оком подивилась звичайна печатка...
На слідстві Поцілуйко заперечував усі обвинувачення. Почорнілий і жалюгідний, він тремтів і плакав перед слідчим Комітету державної безпеки, знову паскудив доносами чесних людей і журився над судьбою Василини Вакуленко, до якої він мав, як до кришталево чистої людини, велику повагу і навіть любив її. Хто тільки так тяжко міг окривдити його? Він просить очної ставки з обмовником...
І сьогодні знову почалось з цього ж.
— Значить, ви не видавали Василини Вакуленко поліції? — спокійно допитувався слідчий, але навіть Поцілуйко бачив, що за цим спокоєм клекотіло обурення.
— Я щиросерде все говорив, повірте мені, тільки щиро-сердо. Образ Василини Вакуленко — це моя святиня: вона ж врятувала мене... —почав довго просторікувати Поцілуйко, ще надіючись вискочити на сухе. — Аби вона тільки була жива:, усі непорозуміння розвіялися б туманом.
— Ви так думаєте? — гостро запитав слідчий, підняв телефонну трубку, щось тихо сказав.
— Тут і думати нема над чим і врятувала вона мене раз, врятувала б і вдруге. У двері постукали.
— Заходьте! — гукнув слідчий.
Двері поволі прочинилися, Поцілуйко оглянувся і затремтів од жаху: наче в тумані, він побачив Василину Вакуленко. Йому здалось, що від неї навіть повіяло пахощами осінньої калини. Але зараз не прекрасна жіноча жалостинка, а презирство й огида ворушились навколо рота вдови.
— Ти!? — так само вирвалось у нього, як і тоді в осінній вечір, коли він побачив її розіп'яте плаття, яке зривав з металевих прищіпок холодний вітер.
Василина одвела звужений погляд од Поцілуйка, гордовитою ходою підійшла до столу слідчого і коротко розповіла, як вона потрапила в лапища гестапо, а потім у концтабір.
— Вона обмовляє мене, товаришу слідчий! Хтось увів її в тяжку оману! — заволав не своїм голосом Поцілуйко. — Василино, ви ж добра і справедлива людина. Нащо вам топити мене, безневинного? Хто вам такого наговорив, набрехав на мене?
— Сам Крижак! — як довбнею, б'є по голові Поцілуйка. Він здригається, але й тепер стоїть на своєму.
— Крижак? Він же провокатор. Він провокував вас. Че все кривда!..
— Ні, це правда, якою дехто ніколи не жив. То хай він пожинає своє, кривдою виплоджене жниво, — безжально Удивилась на нього вдова і гордо вийшла з кабінету слідчого.
Болючим вигаслим поглядом проводить її Поцілуйко, він знову чує пахощі осінньої калини і гарячкове прикидає, но йому далі говорити, бо знає, що один свідок — це ще не свідок, а другого ніде взяти. Ще на цьому ого-го як можна вискочити. Що ж зараз йому говорити про Василину? Кинути припущення, що за ці роки її душа набралася чужого намулу?.. І враз, оброшуючись потом, він починає надломлюватися, наче з нього хтось почав виймати хребет: поперед вартового в кабінет знічено входив сам Крижак. Мливо проклятої довідочки домелювалося до кінця...
XLV
Зразу ж за мурами тюрми Григорій Стратонович потрапляє Маркові в обійми. Вони міцно, по-ведмежи, стискають один одного, тричі навхрест чоломкаються і одночасно зітхають. На вії Григорія набігають дві сльозини, він чавить їх пальцями, а Марко, мружачись, говорить, що не треба переводити вологу — хай падає на землю. Григорій б'є його долонею по плечах і щасливо посміхається.
Біля них зупинилась чорнява цікаволиця жінка, для якої, напевне, будь-які видовища ставали святом душі. Вона поправила хустку, зі співчуттям поглянула на чоловіків, На її обличчі метеликами затремтіли подвійні ямки.
— Брати? —тихенько запитала, прикладаючи руки до грудей.
Марко і Григорій перезирнулись:
— Брати!
— І як не схожі! Ні на крапелиночку, ні на дрібне маленя, — приглядаючись, дивується жінка і дивуються Крильця її ямок. — Може, ви не одного батька?
— Зате однієї матері! — весело відповів Марко.
— І цього ніколи і ніяк не сказала б...
— Ми гібридні, тому й не зовсім схожі, — заспокоїв її Григорій, і всі троє починають сміятись.
— Громадяни, чи не можна для театру відійти трохи Подалі? — однотонно говорить біля тюремної брами вартовий, хоча й йому хочеться посміхнутись.
І громадяни, сміючись, ідуть далі — жінка в місто, а Марко і Григорій до машини.
На холоднувату лискучу віскозність голубого неба налягають вечорові тіні, надходить та пора, коли от-от мають проклюнутись зорі, доброю таємничістю взятись дороги, поглибшати людські голоси і казково ожити вітряки.
На молоденьких тополях ще тримається лист, і Григорій Стратонович вітається з деревцями, неначе з дітворою, а перед очима проходить Катерина й малеча. Як хочеться скоріше притулитись до них, пригорнути їх до себе, відчути пахощі Катерининих кіс і уст.
Недалеко від машини його уклоном вітає Галина Кушніренко. Широко розводяться трепетні береги дівочих вій, щастям і красою світяться її димчасто-сизі очі.
— Якою ти гарною стала! — мимоволі вирвалось у Григорія Стратоновича.
— Наречена! На тій неділі справляєм весілля, — обізвався Марко і подумав про Степаниду.
— Справді на тій неділі весілля? — дивується Григорій Стратонович.
— Справді. — Ще нижче уклонилась дівчина, приклала руку до серця і співуче сказала: — Мама просили і я вас прошу на весілля.
— Спасибі, спасибі, голубко, — розчулено подивився на дівчину вчитель. — І гарний твій милий?
Молода опустила вії і крізь них добряче поглянула вдалину.
— Найкращий у світі.
— У нього теж вії неначе млинки! — засміявся Марко.
— Таке ви скажете, — посміхнулась молода і царівною пішла до машини.
Побратими вискакують на кузов, і грузовик мчить їх у чисті глибини вечора, в яких щойно народилась вечірня зоря.
— Ти любиш вечірню зорю? — питає Григорій Стратонович.
— І вечірню, і досвітню...
— Я часто її згадував у тюрмі... Там знайшов на стіні і твою свічку.
— Невже роки не стерли її?
— Ні. Очевидно, хтось ще глибше викарбував цей малюнок... Як це вірно: і згораючи, людина повинна світити людям! Спасибі тобі.
— Не мені, Григорію, треба дякувати, — задумано сказав Марко, — а тільки своїй рідній землі, своїм добрим людям. Для них і з ними живемо...
Крила осінньої діброви охопили друзів, обтрушуючи темряву й сумовитий шелест. Марко постукав у віконце, й машина зупинилась.
— Ти чого? — здивовано запитав Григорій.
— Пройдемося трохи лісом. Ти. любиш, як під ногами шелестить листя?
— Дуже.
— Я теж. І люблю, коли в таку пору пахне опеньками. Вродило їх у цьому році! Хочеш, зараз знайдемо?
— У темряві?
— У темряві. — Марко відходить од доррги, нагинається, шарудить руками в листі, що водночас пахне і хмелем, і димом.
— Ще гадюку схопиш...
— Час гадюк уже минає... Тепер надходить пора чистої краси і великих зірок. .
— Як ти добре сказав! — вражено зупинився Григорій. думаючи про своє. — Цей образ я використаю в своїй книзі: надходить пора чистої краси і великих зірок. Дозволяєш?
— Ні, не треба так, бо деякі рецензенти скажуть, що це красивість. А ти любиш час великих зірок?
— Люблю. І тебе теж.
— Дивина! — чмихнув Марко і радісно вигукнув: — От і знайшов! На трухлявому пні виросли! — Він простягає Григорієві зворушливе, щільно стулене сімейство опеньок, їхні ноженята були окутані мохом, на пришерхлих голівках відпочивала роса.
— Життє! — Григорій любується живою грудочкою природи і знову згадує дітей та Катерину.
З дуба, вистукуючи по гілках, опадає запізнілий жолудь, б'ється об кореневище і падає біля Маркових ніг.
