Чотири броди - Стельмах Михайло

А чувати t Левка — чував.

— А може, й видав? Не гріши, чоловіче. — Кажу: чував, — зовсім підкисає господар. — Тобі стрітися з ним треба?

— Дуже. І невже ніхто з його хлопців не навідувався до тебе?

— Та було, — неохоче цідить лісник. — Прийшли якось уночі, взяли трохи харчів, тютюну та й пішли. А куди — вони не казали, я не питав, — і глянув у вікйо. — Бач, коні й досі стоять, наче на виставці. Заведу їх у стодолу і піду ловити півника.

Чигирин насупився, підвівся з лави.

— Не буду ласитись на твого півника, хай ще росте, може, виросте таким хитрієм, як його господар, то й будете один одному забивати баки. На цьому слові — бувай.

На щоках присоромленого лісника одразу стало тісно рум'янцям.

— Чого ти, Михаиле, отак? Хіба я що?

— Тепер здогадуюсь, що ти. Досі вірив тобі, тому й приїхав у нелегку годину, та, бачу, помилився. Був ти у мене колись боярином, а ким став зараз — не знаю. І колись я ненавидів хитрунів та брехунів, а тепер — тричі ненавиджу, — і пішов до дверей.

Мирон розгублено кинувся до гостя, притримав його руками.

— Не чіпляйся, — взявся за клямку Чигирин.

— Богом прошу, Михайле,,залишися.. Зкадтено хоч вашу молодість, коли тепер нема чого згадати. І не клади гніву ні на мене, ні на мого півника. Посидь трохи сам або розклади вогонь у печі, — і лісник прожогом вискочив з хати.

"Таки допекло".

Згодом озвалося торохкотіння коліс і стихло. Чигирин позирив, позирив у вікно, але не побачив Мирона і знічев'я почав поратись біля печі, а думки його крутились і крутились навколо лісника і тих, що все життя бредуть по калюжах хитрувань, толочать усе чесне, ще й вважають себе за дуже розумних. Для такого бісового зілля Михайло в 'колгоспі завжди знаходив одну роботу — сторожа. Ось на цій посаді хай і доказують одна одному свої таланти.

Коли вже вогонь гарячими півнями забився у челюстях, до хати з щільником і гладущиком увійшов Мирон, косуючи, він ніяково розвів руками:

— От халепа — ніяк не міг зловити півника, порозбігалося бісове птаство із задвірка в ліси. То ми зваримо молоденьку бараболю, спряжемо яєчню, а липець — на заїдок. Що ти на цеє?

— Буду придивлятися, як ти далі хитруватимеш, — буркнув Чигирин. — Це в тебе виходить.

Лісник тільки покрутив голвою, потім розсохачем поправив дрова в печі й почав старатися біля картоплі, а коли поставив горщик до вогню, метнувся в комірчину за сяким-таким запасцем.

Невеселим був обід давніх друзів. Чигирин навіть не пригубив чарки, більше нічого не говорив і не питав Мирона. В лісника ж — нема-нема, та й застрибають під віями бісівські вогники. Чого б це? Що він був хитруном, це всякий знав, а тепер, може, і на крутія перешерстився? От хто б сподівався, що затурканий Рогиня, який найбільше цікавився тим, що було кілька тисяч років тому, зараз стане крайсагрономом? А на яку посаду важить Мирон? Може, на лісничого?

Знадвору скрадливо клямцнула клямка.

— Õòî öå?!

Лісник здвигнув плечима, а Чигирин вискочив з-за столу й вихопив з кишені браунінга.

— Що ти, Михаиле! — зблід Мирон.— Це свої. Чужі не так вриваються.

— Відійди!

Відчинилися хатні двері, і в рамі одвірків, посміхаючись, став плечистий, оцупкуватий Левко БІЯЄЙКО. Він глянув на Чигирина, на його зброю, поплескав п'ятірнею по кишені, де, певно, теж таке добро лежало, і розсипав на порозі сміх.

— Ось так тепер стрічаються голови передових колгоспів.

— Бо твій підпомагач хитрував зі мною, як циган на ярмарку,— насварився Чигирин браунінгом на лісника.

— Тю на тебе,— присів лісник.— Ще твоя цяцька зі злості гахне.

Колишні голови обнялись, пбчолоявкйлись і весело сіли за стіл. — Тепер і по чарці можиа! — радів Козуб і бісиками ощасливлював Чигирина.— Жаль, що півник утік.

— Здалеку лисячий дух учув,— шпигонув Чигирин.

— Піду я щось коням кину,— делікатно залишав їх лісник. І тільки він переступив поріг, волоокий Біленко допитливо поглянув на Чигирина:

— Що у вас, Михаиле Івановичу? Партизанські чи якісь інші справи?

— Партизанські. Тепер з дрібними сором іти до людей. Як тобі ведеться?

— Тяжко, Михаиле Івановичу,— посмутнів Левко.

— З підпільним райкомом чи обкомом в якісь зв'язки?

— Аби ж то були. А як у вас?

— Теж невесело. Ти Сагайдака знаєш?

— Чому не знати? Не раз в області по президіях сиділи, був такий час. Це ви карателів колошматили? Кажуть, більше сотні їх полягло кістьми?

— То вже люди перебільшили, але було і крику, і тиску, і писку. А як у вас?— Ще нема чим хвалитися. Тільки поліцаїв у одному селі втихомирили. Сили поки що малі.

— От, щоб збільшити їх, Сагайдак пропонує об'єднатися з нами.

Левко мерзлякувато повів плечима й одразу насупився, сірі очі його потверділи, потверділи й уста, замкнувши слово.

— Чого ж ти мовчиш?

Командир заперечливо повів головою і, не дивлячись на Чигирина, глухо сказав:

— Передасте Сагайдаку, що ми ні з ким об'єднуватися не будемо. Ви партизани одного району, ми — другого, і кожен має думати про своє.

Чигирин оторопів.

— А чи не здається тобі, Левку, що ми всі і кожен тепер маємо думати не про своє, а про наше, про всенародне? Левко уперто втупився в Чигирина.

— Коли я думаю про своє, тобто про справи свого району, то я думаю і про народне.

— Невже це твоє останнє слово?

— Останнє, — твердо сказав Біленко. Чигирин, і обурюючись, і дивуючись, запитав:

— Чого ж ти боїшся? Командирську славу чи свій гонор втратити?

— Не це, Михаиле Івановичу, — поморщився Левко. — Боюся одного: зради. Хіба ви з історії не знаєте, скільки загинуло найкращих людей через зраду? Та й випадок з Кундриком дещо говорить про це. Тому я ні до кого не піду і нікого до себе не прийму, якщо він неперевірений, себто якщо він не нашого району.

Чигирин підвівся з-за столу, гнівно кинув Левкові:

— Не знав я, що голова колгоспу так швидко може стати одноосібником.

Левко теж спалахнув:

— Думайте собі, як хочете.

— Я то думаю. А як ти будеш тримати слово перед партією, перед народом?

— Це вже покаже час, — Біленко підвівся, глянув на ліс, на сонце, що з гілки на гілку опускалося в надвечір'я.

— Зрештою, Левку, на якусь операцію ми зможемо об'єднатись? Наприклад, у слушну годину напасти на район?

— І на операцію не будемо об'єднуватись. Живіть ви самі по собі, а ми самі по собі.

"Пропащий день", — тоскно подумав Чигирин. Жаль було змарнованого часу, жаль було і цього красеня без однієї клепки, який сам собі готує поразку. Недарма ж його за вперту вдачу колись прозвали дундуком. Після довгої мовчанки запитав:

— Неііже в тебе і партизани думають отак, як їхній командир?

— Точнісінько так! — трусонув чубом Левко. — У нас демократія.

— Демократи навиворіт, може, й голосуєте, чи йти, чи не йти на якесь завдання?

— Таки голосуємо. А що ж тут таке?

— Дивись, щоб такою демократією загін не розвалив.

— Не розвалю, — пообіцяв Левко.

Похмуро попрощалися колишні голови. Біленко, уникаючи погляду Чигирина, зібрав докупи серпики брів, у роздумах вийшов на подвір'я, щось сказав Миронові, який крутився між стогами і ворітьми, та й зник у лісах.

Через якусь хвилину до оселі ніяково зайшов лісник, він з жалем розвів руками: що, мовляв, поробиш із отим Левком, і каже

ТІЛЬКИ ОДнО СЛОВО:

— Буває.

— Та буває.

— Він що набереться розуму.

— Будемо надіятись. Тільки цей розум треба з нижчеспипня до голови перегнати.

На горбкуватих щоках Козуба заколивалась посмішка.

— Час пережене. Може, тобі, Михаиле, кілька півників кинути на дорогу? Тобі буде молодий спів, а мені старий крик від баби. То як?

— Якщо зловиш, не відмовлюсь од такої розкоші. Нам і старий півень не завадив би, щоб проганяти ночі. А найкраще було б, якби ти дав діжу з розчиною.

— Діжу? — здивувався Мирон, і його лисячий ніс обсіяла лууава дрібнота зморщок. — Чого я тільки не крав у своєї жінки, от діжки не крав. Дякуючи тобі, доведеться і цю практику пройти...

XVII

Куди ж ви такі, псздужалі тa перебінтовапі? Перебудьте у нас ще якусь днину, — жалісно затремтіли дівочі вії. — Чуєте?

— Спасибі, Ганнусю. Якось уже побреду, а коли не побреду, то поклешняю, наче рак-неборак. — Данило пальцями показав, як він має клешняти, і Ганнуся посміхнулася, а потім зажурилась. — Чого ти, донечко? Чого, мала? Чого, ласкавочко?

— Жаль мені буде без вас, — похнюпилась дівчина.

— Чого ж, Ганнусю?

— Батько пішов на війну, ось і ви підете, а я знов залишусь сама-самісіпька на світі.

— Чого ж сама? А човник на річці?

— От хіба що човник і весло. Та й то тепер далеко не заїдеш, бо поліція. Зараз хочете йти?

— Зараз, бо вже ноги самі просяться в дорогу.

— Не так ноги, як душа, — розважливо похитала головою, далі пішла до скрині, відкинула важку дубову ляду, дістала з-під якихось одяганок бобрикове пальто.

— Тоді ось візьміть батькове.

— Чим тобі віддячити?

— Як живі будете, то хоч напишете. Тільки неодмінно лишайтесь живими!

— Постараюсь, Ганнусю, — Данило мимоволі пригорнув дівчину, погладив її голівку, товсту косу, як гладять дітей. Невимовний жаль охопив його за долю цієї довіри і вроди, що мовчки стояла біля нього, вже не сподіваючись на своє щастя. Закінчилася б війна, повернувся б тато — от і все її щастя. Та чи буде таке?

Ганнуся раптом сторожко потягнулася очима до вікна.

— Що там?

— Здається, хтось ворітьми скрипнув. Таки мордує когось — до ганку йде. Ховайтесь у комірчину.

Данило скрадливо вийшов із хати у комірчину, а в цей час по-старечому закректала, заскрипіла перестояна шалівка ганку і хтось тихо постукав у двері.

— Хто там?! — сполохано обізвалася Ганнуся. Знадвору почувся притишений сміх:

— А це я. Нe пізнаєш?

— Юрій?

— Авжеж він!

Навіжений! Чого ти по ночах швендяєш і лякаєш людей? "Навіжений" знову засміявся:

— Відчині, Ганнусю, тоді скажу на вухо,

— Его, так і відчиню комусь!

— А я думав, тобі зі мною веселіше буде,

— Чогось но в пору ти веселим став.

— Ганнусю, хіба вже тобі не пора дівувати? Чи ти, може, приймака прийняла?

— Звісно, прийняла — не чекати ж тебе. Але Юрко і таким не журиться:

— Дай хоч погляну на цього приблуду.

— Завтра прийдеш. І завтра я розкажу твоїм батькам, як ти людям спати не даєш.

— Нe будь, Ганнусю, коверзухою і відьмочкою заодно, бо тобі, як побільшаєш, що треба заміж вийти. От краще відчини.

— Як вийдеш за ворота, тоді відчиню.

— А хто ж мене своїм приворотом привернув?

— Іди, хлопче, не баламуть голови.

Юрій, щось новдоволено бурмочучи, потупцяв на ганку і пішов од дверей.