Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Дівчата також із чашками, в яких просто окріп.

Біля пічки незграбно порається чорна жінка.

У хаті припорошені пилом лави. Тут живе біда.

18

Подеколи думаю про чоловічу дружбу. Чи може вона існувати, коли є кордони і нема безпосереднього контакту бачення? Я переймаюся не тільки твоєю родиною (як справи у дітей, чи не захвбріли), але й твоїми справжніми друзями. Розумію, що їх небагато. їх майже нема.

Твоя самотність може бути добрим знаком, але ще не певна.

Тому при нагоді пробую дізнатися, кого вважаєш справжнім своїм другом. Ти віджартовуватимешся, що твій єдиний найкращий друг — я. Але ж не лише друг, тож друг має бути. Не знаю, чому ми не говоримо про це. Не знаю, чого ти соромишся. Здається, це Гнатюк, діяльністю, здоров'ям і життям якого ти побиваєшся. Здається, маю рацію.

Вас єднає не тільки співпраця щодо твоїх творів, книжок.

Ти відвертий з ним у всьому, крім хіба того, що стосується мене. (Я — твоя таїна.)

Гнатюк надсилає тобі літературу ("Коломийки", "Мойсей" Франка, "Вісник", "Казки" Кобринської, "Осінь" Лепкого).

Гнатюк вислуховує листовно твої громадянські песимістичні настрої й передчуття.

Гнатюк стає свідком твоїх вимог до видань (тебе багато що не задовольняє, приміром періодичні видання "Громадська думка", "Рідний край", "Шершень" — сіре, нецікаве, вважаєш).

Так часто його згадуєш, що тобі часом здається, ніби зустрічаєшся з ним, чуєш його голос, сміх, а вираз очей і рухи бачиш яскраво. Ти був би не проти залучити Гнатюка на деякий час до себе в Чернігів. Уявляєш: він, без сурдута, заклавши руки за голову, лежить у твоєму кабінеті на канапці. Ви розмовляєте.

Згадуєш, як разом проводили Великодні святки, й тобі було добре в такому любому товаристві.

Жалієшся на те, скільки маєш цікавих тем для праці, але мусиш покинути (бюрова робота не дає дихнути вільно). Мало не плачеш, така досада.

Я думаю про чоловічу дружбу, зокрема твою і Гнатюка. І доходжу висновку, що вона є.

19

На стоденний ювілей нашого цілунку тобі кортить безумного свята. Настільки по-дитячому виглядає подібний задум. Ти хвилюєшся, невже він — наш стоденний ювілей — отак і лишиться у спокійному стані на губах кожного з нас окремо?

Ти вражений: сто днів минуло!

Переконаний, що тобі було так добре, коли б це продовжувалося сто років — не набридло б, і ти відчував би ту саму радість, те ж щастя, що й нині. Тобі здається, що з кожного побачення повертаєшся сп'янілим від щастя. А коли згадуєш про мене потім — твоє серце наповнюється таким ніжним почуттям прихильності, дружби, кохання і вдячності, що тобі ще більше хочеться мене цілувати...

Я перу білизну й міркую над тим, як можна було б улаштувати в цю неприємну сльотаву погоду наше маленьке свято. Тривале побачення із (нарешті) насолодою по-справжньому. Приміром, у моїй кімнатці, на моєму ліжку. Ці мої міркування — фантазії божевільної прачки. Не на більше. Мати, сестра нікуди не виїжджають, не ходять. (На щастя, навіть такі фантазії із часом здатні бути реалізованими.)

Далі — пристрасні обійми на нашій облюбленій місцині. Ні. І справа не в погоді. Справа буде в твоєму почуванні — дуже часті безсонні ночі (виснаження безсонням — це твоя ще юнацька хвороба). Ти просто будеш не в силах вибратися з будинку й побачитися зі мною.

Вода до неприємності холодна. Руки розтерла в кров. І мило ґвалтовно впивається у місця, що протерла.

Ця фізична неспроможність стане і твоїм особистим горем: день, коли не бачиш мене хоча б на якусь мить, ти вважаєш зниклим днем, ніби викресленим зі свого життя. І за таку прикрість хотів би бути нагородженим приватними побаченнями. Ці твої хочу — не ліпші за фантазії мене-божевільної прачки. Зрештою, ти розумів. Питання, хіба, — чи мирився.

20

Мучитися без мене — це така цікава робота, послана небом.

Мучитися без тебе — робота не менш цікава.

На кілька днів ти вирушаєш до Києва. Запрошуєш із собою: ці дні побути вдвох, упитися щастям, пожити повним життям. Ти готовий оплатити всі витрати — коштів вистачить. Із нетерпінням чекаєш позитивної відповіді. (А якщо?!) Якби погодилася, був би мені неймовірно вдячний. Ти певен, що разом нам мало бути чудово.

Але я не наважуюсь, не погоджуюся. Не тому, що аж така й досі сором'язлива.

Я не наважуюся бути твоїм живим баластом, твоїми майбутніми плітками і негацією з боку дружини до тебе. У Києві маєш достатньо знайомих, прихильних і не дуже. Та коли справа доходить до чийогось особистого щастя, всі — прихильні та не дуже — зненавидять тебе, намагатимуться чинити каверзи, бо їм, із якихось причин, подібного щастя не вистачає.

Ти, звісно, засмучуєшся. І думаєш, що не кохаю.

Я кохаю. Та переймаюсь твоїм почуттям чи не найбільше.

Безсонна ніч у дорозі.

З Києва повідомляєш, що нікого зі знайомих поки не зустрів. (Про свої перестороги не обмовилася жодним словом. Ти, здається, сам усе зрозумів.) Можливо, так само мало б бути за моєї присутності: одні, щасливі, радісні, що п'ють життя повними ковтками, а не крадькома.

Ні, коханий, за моєї присутності так само не було б.

Ти в місті, де ллють дощі, нудьга і самотність. Тебе дратують людські несвідомі натовпи і постійний гуд. Хочеш зробити мені приємне і йдеш на пошуки подарунка — пряжки для пояса. Утім не стається: неділя й усі магазини зачинені. Підеш наступного дня до найкращого магазину, Рожкова.

Увечері з горя навідуєшся до театру. Гастролює відома російська актриса Комісаржевська з виставою за Горьким "Діти сонця". Задоволення не матимеш, бо це час поза мною. Подумки упродовж спектаклю повертатимешся до мене (обійняти б, поцілувати б, приголубити б).

Кричиш: чому ти не зі мною?

Питаю: чому я не з тобою?

По твоєму поверненні з Києва пароплавом ми не бачимося кілька тижнів: я думаю, як бути далі. Ти хочеш мене як жінку. І повноцінно про це заявляєш. Ти терпеливо чекаєш нашого побачення і мого (необхідного) рішення.

Таке твоє бажання породжує сумніви, яких ще трохи є. Це сумніви у міцності твого почуття. Хіба воно потребує фізичного контакту? Я ділюся з тобою своїми сумнівами.

Ти запевняєш, що ми настільки злилися духовно, що наші думки передаються на відстані. На твої питання я відповідаю ще до того, як мені їх устигаєш ставити. І це й є кохання — злиття почуттів двох в одне гармонійне ціле.

Ти додаєш, що недостатньо любити людину як друга, товариша — це буде не любов, а дружба, недостатньо любити тільки за те, що предмет любові іншої статі — це буде лише чуттєвість, що проходить, але не кохання. Ти вимагаєш не розділяти в тобі любов до мого тіла і моєї душі, бо вони гармонійно злиті.

Ти називаєш мене північною квіткою (мовляв, така холодна, недоступна?).

А ще боїшся, чи не набридає мені твоє кохання, чи не втомлює. Таке гаряче, пристрасне, неспокійне.

Я вагаюся ще якийсь час і не витримую: я буду твоєю як жінка.

Я буду з тобою щасливою: кохатиму без сумнівів, без недоречних міркувань.

Кохатиму.

21

Твоєю жінкою я стану цієї весни.

Після хотітиму нею бути на щодень.

Я нарешті матиму можливість запросити тебе до себе, нехай і на кілька швидкоплинних годин.

Усе відбудеться чемно й лагідно.

Я пущу тебе до свого світу остаточно.

Ти зніматимеш мою білу ранкову блузку і цілуватимеш не лише губи.

Спочатку буду стриманою, а за якусь мить уже не стримаюсь і покажу, як тебе потребую.

А після всього називатимеш своєю чарівливою, безкінечно ніжною і доброю, що через мене кров жвавіше пульсує, і ти ще більше, ніж колись, хочеш обніматися і цілувати.

Почнеться блискавка і злива.

Я переживатиму, як добрався.

Ти повернешся додому і переживатимеш, як я переживаю блискавку.

А вночі бачитимеш сни, у яких я не покидатиму тебе. Ми разом подорожуватимемо поїздом, будемо милуватися краєвидами за вікном. Задоволені, щасливі, радісні. Це будуть молоді лани й червоні маки — ти запам'ятаєш. У купе вагона ми одні, ти знімаєш мою білу ранкову блузку і цілуєш не лише губи.

Прокинешся в хорошому гуморі, задивований. На губах відчуватимеш смак нашого останнього цілунку.

Житимеш мною.

Так, я твоя.

22

Літню відпустку шостого року планували взяти в один час і провести її разом. Ти не хотів розлучатися ані на день. І я цього не хотіла. Проте обставини складалися так, що здійснити задум нам не вдалося.

З твого боку — це виплата напередодні чотирьохсот рублів боргу (кажеш: голий, як турецький святий), а відтак зрозуміло, що жодних шансів на подорож удвох чи хоча би лишень на твою в омріяні Карпати.

Ти пригнічений. Ти роздратований. Це передчасна ознака неплідної літературної праці взимку. До того ж почувався недієздатним (недієздатним приголомшити кохану дівчинку своєю повноцінною увагою; можливо, саме це дратувало найбільше).

З мого боку—це нереальність пояснити рідним, що свої вакації прагнула б присвятити тобі (ані мати, ані сестра не поінформовані). Тому: виїхала із Зіною в Мінську губернію до гімназіальної приятельки.

Ти трохи боявся моєї поїздки. Я заспокоювала: нічого такого. Пояснив, що хвилювання не марні: нині на селі неспокійно, можливі аграрні рухи. Відпускав із нехіттю. Думаючи про мене, цілуючи мене, любуючись мною, ти — щасливий, щасливий, бо належимо одне одному. Якщо ж я поїду — я належу не настільки міцно. Так, оце пояснення більше нагадувало тебе, а не якісь там міфологічні (казкові) аграрні рухи. Я цілувала твої губи небезпечними поцілунками і вкотре доводила, що продовжую належати тобі. Мої докази — переконливі, ти, на дещицю заспокоєний, відпускаєш мене з сестрою.

Далі з мого боку — добре проведена відпустка, привітна господиня, приємні прогулянки. За винятком того, що не могла відповідати на твої листи. Спочатку ти не дав своєї адреси, бо сам не знав, куди поїдеш. А потім вони, листи, доходили із запізненням, тому й на вказані адреси відповідати не могла. До того ж було незручно непокоїти приятельку. Щоб отримати твої листи, доводилося висилати людину-посильного за кілька верст. Мене хвилювало, як ця відсутність двостороннього зв'язку позначиться на тобі. Бо, знаючи тебе, уявляла, як непокоїшся через моє мовчання.

З твого боку — неможливість адекватно розпочати відпустку: тривалий час не отримував відповіді від приятеля Боровика з Кременцй на Волині, у якого вирішив погостювати. Тому два тижні — домашній каторжанин.