Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Ти зріс під її впливом, може, тому й мав цілком жіночу вдачу. І це не дивина. Вона походила з освіченого молдовського роду Абазів, але при цьому в родині жили українські традиції, тому вияв у тобі національної свідомості був передбачуваний. Ті негаразди, родинні нещастя, про які ще не наважувався розповідати тоді, незабаром зроблять тебе серйозним: на свій тринадцятирічний вік усім видаватимешся занадто поважним.

Ти переживатимеш складний період після виключення з гімназії за не зрозумілу тобі провину. Хотітимеш накласти на себе руки. Перебуватимеш із таким само виключеним товаришем у неоплаченій квартирі без хліба й грошей. Лежатимеш, щоб не втрачати сил. Якийсь час підтримуватимеш своє життя тільки цукром, знайденим у пакунку по дорозі (вірогідно, кимось загубленим), і кількома копійками, заробленими рубанням дров (трохи базарного борщу). Гордий і ображений, не прохатимеш людської допомоги. Багнути-меш умерти.

Тебе врятують. Ти ще матимеш працю домашнього вчителя, на сімнадцятому році — політичний процес. Ти житимеш далі. Тобі ще вкрай необхідно жити, щоби зустріти мене. (Можливо, це мій невиправний егоїзм, але Бог із ним.)

Ще деякий час ми бродили безлюдними вулицями міста, що заснуло. Нам не хотілося розлучатись. Рухалися без зайвих артикуляцій. Я усвідомлювала, що так не триватиме вічно. Ти подивився на годинник; зітхнув. І справді, тобі пора. Кажеш (м'який альтовий голос): рідна, пора.

Прощалися неохоче, домовляючись про зустріч наступного дня.

І я повільно, не поспішаючи, поверталася додому. Не хотілось бачити рідню. Ліпше на самоті з думками про тебе. Було бажання рушити на перетин Шосейної і Воздвиженської до будиночка із солодощами. Але майже ніч, тому ніякого будиночка, ніяких солодощів.

Удома щаслива й схвильована спробувала взятися за книжку, але читати не могла: нічого не сприймала. Загасила світло, лягла під ковдру й марила тобою доти, доки не відчула різкого болю від безвиході.

Це справжній безум — хотіти бути з тим, хто ніколи не зможе бути з тобою.

(Були сльози і жагуча спрага в тобі.)

12

А назавтра, прийшовши на домовлене місце, тебе не зустріла. Трохи чекала (вимучилась, сумнівалась), за цим — знервована, ошаліла — пішла до бюро: пізніше, на вечірню годину цього дня, було призначене засідання.

Народ зібрався в моїй робочій кімнаті — найпросто-ріша. Біля зсунутих столів, які освітлювала гасова лампа, спілкувалася група співробітників. Серед них і ти з дружиною. Вона — у доброму гуморі, розважлива. Ти — ніби чимось збентежений, неспокійний. Увесь час озирався. (Може, у пошуку мене?) Зрозуміла, чому не прийшов. Зробила вигляд, що не помітила, попрямувала до іншої групи, яка розташувалася вглибині сла-боосвітленої кімнати. Стільці всі були зайняті. Чомусь розгубилася і застигла на місці. Нерухома. Своєю поведінкою привернула твою увагу. Не довго думаючи, схопився зі стільця, вчепився в нього й миттю (з ним) опинився побіля мене. Мовчки сіла. Ти рушив до іншої кімнати, звідти повернувся зі стільцем для себе.

Цього галантного жесту ніхто не помітив, навіть твоя дружина.

Службові справи вирішувались повільно. Німувала, участі в обговореннях не брала. Твоя дружина виступала затято, переконувала. Здебільшого ти її підтримував. Я почувалась присоромленою, хоча для цього не було підстав. А яким почувався ти?

На ранок, вітаючись, поклав на мій стіл конверт, при цьому гучно подякував за прочитане. Здогадалася, що ці слова подяки були призначені сусідам, щоб не привертати їхньої уваги. Тривалий час не наважувалася його відкрити, боячись зацікавити цим співробітників. Нарешті, обравши зручну хвилину, розкрила.

Ти не знаєш, як вимолити прощення (пишеш: моя дорога, моя єдина). Пояснюєш, що був застигнутий зненацька. Збирався іти один, але в останню мить дружина оголосила про свої наміри побувати на засіданні з тобою. Через те навіть не встиг попередити мене. Тобі було прикро й боляче. У цю мить більше думав про мене: про те, що чекаю на тебе і не задоволена, що можу подумати не знати що. Благаєш не сердитися (називаєш голубкою) на тебе: мучився не менше мого. Переконаний: тепер варто робити так, щоб подібне не траплялося.

Але ти все-таки щасливий безкінечно, знаючи, що я тебе кохаю. Пишеш: це таке велике, яскраве, таке захоплююче щастя, що ти буквально п'яний від нього.

Ти: ти мене кохаєш! Ти моя!

(Я: я тебе кохаю! Я твоя!)

Можеш цілувати мене, пестити, чути мій голос, бачити мої (чудові — це ти) очі, кохати мене й віддавати мені своє серце взаємно. Відчуваєш, що в тобі щось співає, окрилює твої думки, оновлює почуття. Так, тобі хочеться всім людям крикнути в обличчя, що ти щасливий! Ледве стримуєш себе.

Щось сильне й могутнє охопило тебе, і ти нікому не дозволиш відібрати у тебе твоє щастя, таке дороге, що нелегко дісталося тобі.

Ти мене кохаєш.

(Ти весь тремтиш, промовляючи ці слова.)

Хочеш, безумно-нестерпно хочеш бачити мене, чути биття мого серця, відчувати (хоча б на трохи) мої пестощі. І ще й ще чути, що я твоя. Ні, вигукуєш, я мушу ще сьогодні, хоча б на мить, дати тобі цього щастя.

Ти маєш знати, що я не гніваюсь на тебе (твоє: дорога). Запитуєш, як нам налагодити листування. Пропонуєш: можливо, слід класти листи в домовленому місці. Передавати при всіх не зовсім зручно. Радиш подумати. Тебе непокоїть, коли ми знову побачимося. Бо довго чекати несила. (Так відчуваєш, що не зможеш.)

Ти: я чекав роками.

Ти: напиши.

Ти: цілую тебе, цілую гаряче, пристрасно, відчуваю смак твоїх цілунків.

Ти: серце моє, дорога моя, кохаю тебе безкінечно. Сиділа ніби прибита, окам'яніла. (Я: мій.)

13

Наші навідини одне одного стають регулярними.

Твоя дружина незадоволена майже щоденним гулянням (вона робить якісь натяки). Тебе не обходить, бо потребуєш.

Під час зустрічей ти веселий і легкий — смієшся, жартуєш, запалюєш. Мене, надмір серйозну, перетворюєш на часточку світла. Я питаю, хто з нас старший. А ти відповідаєш не задумуючись: звісно, ти. Кажу: за віком, але не поведінкою. І ти не проти. Обхвачуєш і швидко (й швидше) кружляєш. (Ти кружлятимеш, а я мимоволі відзначу, який ти у мене малий, яка я у тебе доросла.)

Ми потребуємо в жестах і словах (ти — моїх, я — твоїх), у підтримці й енергетичній насолоді (ти — моїй, я — твоїй).

Годину чи пів, кілька хвилин — наш час обмежений, проте — він наш: на фізичну втіху, принаймні цілунками, на втіху духовну, навіть якщо ані слова. За цей час устигаємо хіба що приголубити (я — тебе, ти — мене). Обоє маємо у цьому шалену потребу.

Ми прокидаємося в різних ліжках (я сама, а ти — ще не певна), але не забуваємо зичити одне одному доброго ранку (доброго ранку, кохана, якби зараз хоча б один маленький цілунок; доброго ранку, коханий, якби...), а вкладаючись у ті ж різні ліжка — обов'язково на добраніч (я — тобі, ти — мені).

Кажеш, що наповнюю твоє життя, немов сонце повітря опівдень.

Кажеш, що подумки не можеш не цілувати мене.

Кажеш, що так добре усвідомлювати, що я — твій друг, вірний та щирий.

Ми хочемо бачитися частіше: ти, коли мене бачиш, відпочиваєш душею; я, коли тебе бачу, набираюсь спокою — ти справляєш лагідне і гармонійне враження.

Коли бачитись нам не вдається (хворію я чи ти хворієш), то навідуємо наші місця поодинці. Проте ці місця стають пустинними і холодними, не заспокоюють, а радше дратують.

Тобі видається: відчуваєш мене. І це просвітлене почуття замінює не зароблений поки досвід (нашої любові).

Нам нестерпно не знати, що коїться з іншим (іншою): дні — сірі, ночі — тривожні. Шукаємо для цього будь-які можливості, вигадуємо різноманітні (дитячі, смішні) варіанти: записки в кишенях мого жакета у передпокої, в кишенях мого плаща у гардеробі, у моїй парасольці, в пальчатках, ще десь ці чортові, але єдине, що доступні (реальні), записки.

Із зустрічей ми повертаємося щасливими кожен у свій родинний склеп (склеп — це коли ніби поховані заживо), переживаючи за здоров'я і настрій (я — твій, ти — мій).

Я повертаюся і ревную тебе до дружини — ранків із нею, обідів із нею, розмов. Ти повертаєшся і ревнуєш до тих, із ким буваю вечорами, читаю, розмовляю. (Йдеться про відвідувачів гуртка самоосвіти, що збираються в мене вдома для вивчення політекономії, історії, культури.)

Нам багнеться хоча б на один такий вечір лишитися наодинці, аби разом, аби удвох. Це станеться, але не наразі.

Ми маємо багато спільного — у смаках, уявленнях, міркуваннях. Щоразу, коли робимо таке відкриття, страшенно радіємо, адже ніби стаємо від цього ближчі, рідніші. Радіємо, але що з того?

Примусово від думок про мене тебе відриває лише праця (редакційні наради в "Десні", загальні збори членів каси). Мене ж аніщо не відриває (неважно сплю, катастрофічні сновидні сюжети).

У бюро спостерігаємо одне за одним. Ти відзначаєш мій полиск в очах і те, як мені пасує біла блузка (мовляв, така цікава). Подумки цілуєш, докоряючи тим, що сидиш не зі мною, не ділишся зі мною своїми враженнями, не бачиш мене. (При цьому почуваєшся жахливо. Розлука діє на нерви гнітюче. Тобі здається, що не витримаєш і даси поцілунок при всіх). Я відзначаю твою зовнішню бездоганність, укотре нову краватку Сіх із півдюжини привіз для себе ще першого року з Петербурга) і марні спроби тримати себе в руках: не мучитися, стримуватись.

На концертах сидимо по різних місцях і робимо спроби насолоджуватися музикою і грою. Ці спроби незграбні.

Ти стверджуєш, що твоє життя скоротилося: живеш лише кілька днів упродовж місяця (це ті дні, коли бачимося, всі інші — щось сумне, сіре й безмірне).

Я відчуваю, як сильно скучив за мною. (Пишеш: ти — моє повітря, без якого не можна дихати.) А ще твої докори сумління.

Ти вимагаєш від мене любити і думати про тебе.

Я ухиляюсь від своїх вимог (до тебе).

Лютневого вечора прийшов на домовлене місце одухотворений. Якомога швидше хотів поділитися чимось радісним, винятковим. Це радість від розуміння і сприйняття. Цілував мої руки, усміхався. Західноукраїнський друкований світ зводить тебе на п'єдестал літературної праці — там, за кордоном, ти не тільки письменник, ба більше. Львівський літературознавець планує написати есто-психологічну працю про тебе. Літературознавець, критик, перекладач, секретар Франка — Мочульський.

(На цей момент я мало притомна у подібних речах: не знаю ані літературознавців, ані критиків, ані письменницьких імен.