Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Це буде твоя нелегка праця — просвіщати мене, учити, пояснювати. Тож за кілька років для мене не буде проблемою говорити на літературні теми. А тепер мені ніяково за власне незнання, тому переважно мовчу, дихаю твоїм, таким безпосереднім, натхненням.)

Він, Мочульський, уже неодноразово звертався за необхідними матеріалами. Про це ти розповів із неабияким запалом. Тебе це тішило. Я помітила. Йому було необхідно все до дрібниць — народження, родина, впливи, виховання, перші літературні спроби, друк... Твоїм життям львів'янин хотів зацікавити суспільність.

Ваше листовне спілкування тривало кілька місяців. Ти щиро виписував свій портрет утомленої безпросвітною працею людини і позбавленого можливості повсякчас творити письменника.

Уся ця розповідь для мене діялась у руслі якогось емоційного запалу, може, й надмірного. Ти був збуджено щасливий. І я вже розуміла, що це не кінець. За кілька секунд твій настрій кардинально змінився — ти суворий і пригнічений. Я попросила пояснити таку зміну, обґрунтувати, бо схильна була списати це на свою появу у твоєму житті (про що елегантно змовчала).

Звісно, з відповіддю ти не забарився. Йшлося про неприємні для тебе речі, що переслідують від часів, коли мав справу з молодіжними народовольськими організаціями "Подільська дружина" та "Подільська група партії "Народна воля"".

Тобі соромно через те, сказав, що був вимушений відповісти Мочульському відмовою на прохання більш докладно описати свій політичний процес. Проблема в тому (саме так відписав адресату), що ти ще живий, живеш у Росії і не обраний до Державної Думи, відтак не є особою недоторканною. Ти не хотів зайвих проблем, яких і без цього вистачало, тому обмежився відмовою. І твою радість від прийняття як письменника перекреслює сум від неможливості повноцінного спілкування з тими, хто прийняв.

Я намагалася тебе заспокоїти: мовляв, усе гаразд, ти вчинив правильно, у тебе не було іншого вибору. Проте до завершення прогулянки ані усмішки, ані цілунку.

15

Мушу розказати про власні страхи, неправильні вчинки і можливу Божу покару. Мій Бог, проте, не карає за відданість по-справжньому. (У мене Він інший, не такий, як у всіх; зрештою, у тебе також, най про це ще й досі не говорили. Для того щоб звернутися до Нього, мого (і твого, думаю) Бога, мені не потрібні чолобиття у храмах, не потрібні кривляння і бездумні жести. Він поруч завше, навіть якщо мені не хотілося б.) Це те, що в мене до тебе — відданість по-справжньому. Він карає лише за неконтрольовані негідні душевні порухи. А часом саме до них доводиться звертатись. Тоді, коли твоя недоступність понад міру й не вистачає терпіння бути чемною. Це мої одинокі ночі та ранки. Тож цієї нашої зустрічі мушу тобі розказати.

Ми бачимося недалечко від мого будинку, біля водогінної будки, що перед білим мостом. Ти приваблюєш мене з незрозумілою силою, тому, тиха і смиренна, не наважуюся обмовитись про ті мої власні страхи, неправильні вчинки і можливу Божу покару.

Йдемо вверх вулицею. Перед зустріччю ти повідомляв, що відчуваєш лихоманку нетерпіння, так багнеться пестити свою кохану, дорогу, добру, безцінну дитинку. Але, побачивши, ніби присоромлений, навіть не робиш жодного натяку на свої очікувані забаганки.

Так, мені б насправді цього хотілося — аби пестив (кохану, дорогу...), однак присоромлена не менш. Якась невигойна стриманість і показовий такт. Твої рухи скупі, жодного зайвого жесту. Мене непокоїть. Можливо, тебе непокоїть також — така наша непо-яснювана сором'язливість.

Нарешті, після півгодинної мовчазної ходи, ти повідомляєш, що маєш комісію і не бути не можна. Мене трохи засмучує, але виду не подаю. Аякже, це твоя праця, це фізичне існування твоєї родини. Цілуєш у щічку й біжиш.

Я лишаюся на місці та з почуттям повної безпорадності плачу. Плачу від усвідомлення того, наскільки ми близькі — аж до неможливості виявляти свою прив'язаність одне до одного зовні.

Ти рухаєшся у напрямку свого робочого збіговиська і переймаєшся тим, що це я такою своєю стриманістю відсторонюю тебе від себе. При цьому перекручуєш у свідомості кожну деталь у пошуках, може бути, якоїсь своєї помилки. А це дає тобі на дрібку ясних сподівань: найголовніше, що чуєш мій голос і відчуваєш мою теплоту.

Так триватиме ще довго. До вияву наших бажань у реальності ще годиться пережити реальну наразі сором'язливість.

А поки передовсім заочні пестощі (дати тобі губки, дати тобі оченята), переймання самопочуттям (цікавишся, як спала, що снилося, чи не захворіла) і зізнання в коханні (пишеш: люблю тебе, щиро й гаряче, моє серце, моя ти маленька, цілую до смерті).

Пояснюєш: хочеш знати сотню дрібниць, що так єднають людей, створюють атмосферу близькості.

Продовжуєш: прагнеш створити близькість між нами, аби не страждати від думки, що це міраж, що її нема.

Переймаєшся: є оманливе відчуття, що замість довіри у наших стосунках панує обережність, а ти ж заслуговуєш довіри на більше.

Ти думаєш, що оманливе, хоча насправді так і є — обережність панує.

16

Коли тебе оточують діти, маю відчуття повної безпорадності — аж настільки ти забуваєш про моє самотнє існування. Вам весело. (Най і повідомляєш, що, не побачивши мене, нікуди не ходиш, не гуляєш, не пишеш. Щовечора сидиш у своєму кабінеті за книжками.) Ви — родина. Ти бавиш своїх малюків й особливо не переймаєшся в цей момент, чим переймаюсь я.

Хоча я можу додумувати собі цих нескінченних болів і образ. Я усвідомлюю.

У неділю ти не йдеш на роботу, і для них це ціле свято. Сидите у вітальні, коло рояля, на якому часто акомпанує твоя дружина (у тебе — чудовий, ближче до жіночого, голос, ти співаєш, співає твоя мати, співають діти; а ще в тебе непереборна любов до народної пісні).

Запах чаю з молоком і книшами в хаті, їх пече твоя сестра Лідя.

Ти дозволяєш залізти дітлахам на твої коліна, щоби погратися брелоком — срібною голівкою мопсика, що висить на ланцюжку від годинника на жилеті, а ще — срібною сірничницею, важким портсигаром, попільничкою у вигляді санчат.

Чути дзвінкі голоси, які завзято борються за твою, таку необхідну для них, увагу. У дитячому колі ти ще більше походиш на дитину, нагадуєш їхнього однолітка, що не задумується над побутовими проблемами і насолоджується своїм безтурботним дитинством.

Але за якийсь час ти приходиш до тями й стаєш дорослим, стаєш татком, який виховує і ростить. Діти на стільчиках біля тебе — Юрко, Іринка, маленька Оксаночка, десь у люльці чотирирічний Ромчик.

Ти, серйозний і вже трохи суворий, у брунатному костюмі, у білій сорочці з крохмальними манжетами та комірцем, золоті круглі запонки виглядають з-під обшлагів піджака, краватка гаптована шовком (це робила твоя дружина) — європеєць-інтелігент, що закликає до тиші, але при цьому ти — авторитетний тато, що переймається формуванням світогляду своїх маленьких чад. Тому, увійшовши в образ строгого вчителя, ти берешся за розповіді казок (про дурних цапів, розумних кізочок, про Івасика і Тарасика, про десять робітників-пальців, про рибку), за читання власних оповідань.

Найбільше у цю холодну (снігову) пору діти полюбляють "Ялинку". Вони тулять свої маленькі стільчики ближче, вип'ячують на великого, серйозного, втім дуже доброго, татка оченята й слухають.

Тато читає неквапом, голосом акцентує на тих моментах, що мають вразити дітей, викликати їхні щирі емоції.

Юрко уявляє, що він і є Василько, найстарший у сім'ї, який розуміє родинну матеріальну скруту, а відтак чинить по-дорослому.

"На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток...

Сцена рубання ялинки вирисовує сльози на всіх дитячих личках, навіть найстаршого Юрка, що уявляє себе Васильком.

"Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, яку пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг... Василько мало не плакав з жалю...

Дівчатка, одягнені у теплі фланелеві синенькі сукеночки, у рожеві фартушки із крильцями, неймовірно співчувають білявому Васильку, відчувають його зажуру: їм тепло, вони біля батьків, а хлопчик — самотній, замерзає у сніговій пастці.

"Він глянув навкруги: здорові дуби стояли в лісі, мов страховища, і звідусюди простягали до нього цупкі чорні гілки. Василькові здалося, що то мерці, закутані білим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно...

Поряд спокійна і врівноважена дружина миє чайний посуд у полоскальниці. Мабуть, твоя вихідна присутність і батьківські почуття гріють її самолюбство. Так, вона прекрасна у своїй жіночій самовпевненості. У фланелевій смугастій блузці з блідо-рожевими трояндами, розкиданими по цьому смугастому полю, чорній довгій спідниці дружина нагадує господиню казкового будиночка, де весь час чиниться диво.

Матерію на цю квітчасту блузку ти обирав сам, вона тобі дуже подобається. Я знаю про це, бо неодноразово радився, чи може така тканина сподобатися твоїй дружині. Дружина, звісно, буде не в захваті. У вас різні смаки. Так, схвалювала я. Можливо, був невеличкий скандал. Це вже мені не відомо. Але блузку собі пошила й одягає.

Читання завершується радісними вигуками. Діти щасливі, що Василько живий, що все обійшлося. Вони лізуть поцілувати татка за те, що він у них такий є.

Може бути, цю ідеальну картинку твого родинного затишку я вигадую. Проте почуваюся безпорадно. Почуваюся так, ніби я зайва у твоєму житті.

17

Укладаюся під ранок — мучать думки і не дають упасти в сон. Не гашу вогник, боячись лишитися на самоті в темряві й збожеволіти.

Бачу старанно вмитого, причесаного хлопчика. Із красивим густим волоссям. На ньому чистий одяг, а в боковій кишені сюртучка гребінець і дзеркальце, носова хусточка. Йому не більше десяти років. Він ще маленький. Проте обличчя промовляє глибоким внутрішнім життям.

Хлопчик сидить за дерев'яним широким столом. Перед ним чашка. У чашці голий окріп. Біля нього — дві дівчинки в стареньких бруднуватих спідничках. На обличчях дівчат невимовний смуток, вони немов постарілі.