Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

(Здається, свого задуму так і не здійсниш.) Твоя дівчинка не заперечує, не протестує: звісно, ти — письменник, і ти потребуєш нових вражень і життєвих картинок.

Вона гріє твої підмерзлі руки своїм подихом.

Ви розходитеся з відчуттям певної недоговореності, недоцілованості. Ти не можеш змиритися з тим, що не притиснеш дівчинку до себе ввечері та на ранок. У такі менти твоє бажання бути разом стає яскравішим, сильнішим. Якщо кохана дівчинка не з тобою, коли про неї так мало знаєш — живеш у страху. Уява запалюється: від ранку чуєш її голос, бачиш її очі, відчуваєш тепло її рук, смак поцілунку. Тріпочеш від нереалізованої насолоди.

Якими тривалими (виснажливими) будуть дні.

Ти сниш Кримським півостровом і вашими спільними променадами. Прокидаєшся глибокозасмученим: чимось твоя дівчинка зі сну незадоволена, вона сердита. Ти хочеш бути поруч, навіть якщо вона незадоволена і сердита. Хочеш бачити, не можеш без неї жити (людина, якій не дають дихати, живописець, який осліп, музикант, що не чує, — так безумно кохаєш). Чи відчуває полохлива дівчинка те саме?..

28

Плануєш узятися за нове оповідання. Але обіцяєш бути слухняним і не перевтомлюватися, не засиджуватися допізна.

Слухняний: не перевтомлюєшся, не засиджуєшся допізна.

Ніде не буваєш. Обмежуєшся читанням книжок і думками на самоті. Підглядаєш і підслуховуєш таїни природи, намагаєшся все занотувати. Тобі знайомі все-охопна жага до краси, допитливість до всіх проявів природного, насолода від споглядання й усвідомлення чудес світу: Десна і довкола неї, Троїцький монастир та околиці Чернігова. Ти там, де колись в очікуванні тебе я тинялася містом.

Постійно переслідують тебе муки творчості: не вдається обрати один із десятка сюжетів для запланованого оповідання. До першого вересня маєш подати готову річ до львівського часопису, — а ти ніяк не можеш зупинитися у виборі. Ділишся тривогою зі мною; переконую, що обов'язково все зробиш вчасно.

В означений термін рукопис оповідання "В дорозі" на двадцяти восьми сторінках поштового паперу з незначною кількістю виправлень червоним чорнилом вишлеш до літературно-громадського збірника "Дзвін".

Герой Кирило у спогляданні продублює твою зачарованість світом. Раптово відкриє його привабливість і красу.

"Брів серед жита і дивився новими очима... ні, не новими, а тими, що довго спали під вагою безвладних повіків, — дививсь, як скипало молоде жито синім шумовинням колосся, як било хвилями у чорний ліс. А ліс кудись йшов. Йшли кудись сосни, ряди високих пнів. На вершечках, жовтих, як ананаси, лежали чорні корони, мов волохаті папахи. Здалека йшли, переходили річки, фіолетові дороги, глибокі багна — й замерзали ноги, бо до половини пні були сірі, як засохле болото. Йшли і щезали у сизій млі".

29

Дорога моя дитинка, єдина, кохана... Цілую і люблю тебе... Голубка моя безцінна... .. .тисну міцно до грудей... Моє сонечко...

Цілую нескінченно. Обіймаю... Люба дитинко... Цілую, серце... Добранку, дорога... Кохаю тебе, моє щастя... Чекаю на тебе, моє щастя... ...серце моє...

Сумую за тобою неймовірно, моя дорога, моя ти мила...

Цілую тебе, єдина, тисячі разів. Кохаю тебе... Мила...

Цілую, люблю... Так минають наші осінь і зима. А ще сльота і дощі, сніги, сніги... А ще невимовний біль і образи: сльози, докори, прокльони.

Я гину без тебе. І ти гинеш (без мене) також. ЗО

Маєш кілька невитравних (і найрідніших) бід — українська література і я. І не зрозуміло, яка з них найгірша.

Перша не дає тобі адекватно жити.

Навесні мусиш рятуватися — трохи спочинку (шпиталь або санаторій). Але (вкотре) немає за що. Тобі соромно це визнавати, проте українська література в цій країні не має шансів бути прибутковою. Єдиний спосіб заробляти — писати виключно російською. Російські перекладачі твоїх творів отримують у кілька разів більше, ніж ти за оригінали. Однак коли ти й досі цього не зробив, тепер тим паче не зробиш. Ти — не російський літератор.

Доведеться якось перебувати в Чернігові й надалі та лікуватися власними силами. Ступінь твоєї бідності виявляє ще й те, що не маєш змоги вислати кілька останніх (тогорічних) своїх речей для Гнатюка. Згарячу думаєш: оце і є випробовування — належати до української нації.

(Саме цим пояснюватимеш і свою відмову приєднатися влітку до проекту Хоткевича — створити нове західноукраїнське книжкове видавництво. Ти визнаватимеш його план таким, що не прищепиться на українському ґрунті. Адже в країні зовсім немає українського читача, за винятком малої зграйки інтелігентів. Ти наводитимеш серйозні та незаперечні аргументи: навіть найкраща українська книжка лежить роками по книгарнях, а більшість видавництв не комерційні, а філантропічні.

Ти знатимеш, що спроба реалізувати такий проект — змарнована праця. Твій незначний видавничий досвід тому доказ: кілька років не міг повернути витрачених на видання грошей. Після того зарікся бути видавцем.

А Хоткевичу запропонуєш одну дієву тактику, давно вже приміряну на собі: нехай видавничою справою займається "ближній", а ти братимеш від нього лишень злиденні гонорари і не зазіхатимеш на більше. Тобі страшно.

Саме через це нещастя — належності до української нації — гинутиме Франко: лежатиме у санаторії для нервовохворих, а лікарі не робитимуть нічого, щоб удержати його при життю. Навіть якщо осилить хворобу, писатиме тобі Гнатюк, він все 'дно буде страчений як письменник, бо лишиться калікою, нездатним до всякої праці, хворий на безліч хвороб (на очах сильна застаріла трахома, з нирок сходить якась ропа, руки спаралізовані (його годує служка), великі зміни мозкові, що можуть викликати смерть).

Ти будеш засмучений звісткою про його хворобу — приб'є, ходитимеш сам не свій, кілька днів проведеш у ліжку. Тебе гнітитиме байдужість громади — таких, як Франко, у нас не густо. Згадуватимеш вашу останню зустріч: подорож у село, розмови.

Звернення Гнатюка взяти участь в організації матеріальної допомоги Франку сприймеш як належне: організуєш збір коштів у статбюро, по знайомих у провінціях, влаштуєш лотерею з картин Бутника, Жука, Циганка. Зібраною у вісімдесят п'ять карбованців сумою ти хоч якось намагатимешся врятувати непотрібного нації українського митця.)

Із другою проблем не менше.

Тебе безперестанку мучить те, що не знаєш про мене майже нічого. У зв'язку з цим висловлюєш кілька бажань: у майбутньому році разом відсвяткувати мої іменини. Замовляєш бути щасливими близькістю та почуттями, які ніщо не в силах стримати. Хочеш якнайшвидше побачити мене вкрай щасливою. Зрештою, себе таким бачити ти хочеш теж.

Вимучений тривалим очікуванням. Із кожним днем дедалі складніше, нестерпніше переживається ця нескінченна розлука. Особливо останнім часом — ти безумно страждаєш. Кажеш: цьому не зарадить ані розум, ані логіка, ані терпіння. Почуття любові вимагає бути задоволеним. Серце жебракує на повноцінне щастя. І ти нічого не можеш поробити з собою. Тобі важко. І я (знову) про це знаю. Не заспокоюєшся: ми створені одне для одного.

Спроба скористатися торішніми запросинами польського поета Вікшемського на вакації до Клепачів не має очікуваного результату. Маловідомий поет не відгукується. Ти нервуєш і виїжджаєш до Києва з надією, що допоможуть у влаштуванні відпустки якісь знайомі. Проте більшість із них, якихось знайомих, уже повиїжджала на дачі чи за кордон. А від тих, що залишилися, ніякої користі. Ці безкорисливі знайомі пропонують свої дачі на Кавказі, де, крім сторожа, ані душі. Життя Робін-зона для тебе — не найліпший варіант. Піклуватися про найнеобхідніші в побуті речі, трохи не самому готувати обіди — це вже занадто. Це не те, чого б тобі хотілося. А грошей на самостійний відпочинок, як завше, не маєш.

За кілька днів неочікувано отримуєш запрошення поміщика-мецената Євгена Чикаленка поселитися на літо в його маєтку на Полтавщині, на станції Кононівка, по Києво-Полтавській залізниці. Ця пропозиція здалася майже казковою. Збираєшся швидко, бо ризикуєш не відбути навіть мінімальний відпочинок. Напередодні від'їзду не встигаємо побачитись, тож тебе неймовірно засмучує ця поспішність.

У тебе лишається відчуття, що не попрощався зі мною. Знаєш, це ніяке не відчуття, ти справді зі мною не попрощався. Виїзд із Чернігова метушливий і без певності. На прощання тебе поцілують дружина і діти, ще мати, сестра Лідя, але не я. Мій доступ до тебе і досі несправедливо обмежений.

Із Чикаленком прибуваєш до маєтку. Кілька днів він тебе супроводжуватиме, а далі лишить наодинці, бо має купи невідкладних справ. А ще має не один маєток, де можна перебувати вільні дні літа, приміром у Херсонській губернії. Родина Чикаленка проживає за кордоном, тому, здається, турбувати ніхто не має. Тож привозить, улаштовує та іде.

Перші враження не з найкращих. Тебе не надихає ані місцевість — степ, гола низовина, величезний запущений парк біля будинку, ані умови відпочинку — купатися нема де, хоча невеличкі ставки розташовані біля самого парку. До того ж у ньому стільки неприємних тобі птахів, ворон, як в урочищі Святому в Чернігові: вони днями кричать і все загиджують у полі. Ти трохи засмучений побаченим і чутим. Не певен, що з відпочинком складеться, як хотілося.

Згодом перші враження починають усвідомлюватися як помилкові. Ти маєш доступ до самотнього влаштованого життя — прогулянки на конях, катання на човні серед заростів очерету, водяних лілій і квітів. Гуляєш і снідаєш. Гуляєш і обідаєш. Гуляєш та вечеряєш. Гуляєш... Дбайлива економка, що весь час старається догодити твоїм гастрономічним смакам і вимогам шлунка.

Розслабитися сповна і насолодитися перебуванням наодинці з природою, відпочинком від людей не дає хіба думка про мене. Переймаєшся побаченням, із яким у нас так і не склалося. Не робиш навіть спроб примиритися з розлукою. Спокійним і щасливим будеш лише тоді, коли матимеш мене на все життя. (Тобто ніколи не будеш.)

Аби заспокоїти тебе, створити ілюзію близькості, маю частіше писати. Де я є, що роблю, як почуваюся. Ґвалтовно проганяєш мій образ, що не дає спокою і необхідної рівноваги. Мій образ цілує твої повіки, і в тебе жодних шансів на заспокоєння. Цього літа не бачитимемось два місяці. Це ти мені говориш. Про те, що говорити мені, я знаю й без тебе.