Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Дружині — про старі колоші, що розлізлися, і нестачу грошей.

Думаєш, що могли б побачитися в Києві — варто лише призначити день та місце. Тобі хочеться вірити, що я погоджусь. Тобі хочеться відчути мене поряд. (За кілька днів те саме пропонуватимеш дружині. Хотітимеш побачитися з нею. Ти думаєш, знаючи це, я погоджусь?)

Чи, може, у маєток? — питаєш. Пропонуєш приїхати в маєток Чикаленка. Ти сам. Довкола — нескінченний простір полів, цілий океан вологого сонячного повітря. Ти готовий усім цим поділитися зі мною. Висуваючи таку пропозицію, завчасно здогадуєшся, що я відмовлюсь. Принаймні змовчу. Тому вже ніяких пропозицій, лише радиш уявити тебе, як ідеш безцільно уздовж зелених полів. Я уявляю і, дурепа, кричу — так мені багнеться у твої обійми.

А далі маю уявляти й уявляти ще: усі дні в гуляннях. Не дорожиш часом, п'єш повітря і бронзуєш обличчя на сонці (засмаглий, як циган). З тобою спущені з ціпка три величезні білі вівчарки, злі, неприборкані. Трепов, Пава й Оверко. Приємно і страшно дивитися на їх дикі курбети у житі, знаючи, що, ще не звикнувшись із твоєю присутністю, вони можуть кинутися на тебе.

Нічого не читаєш, навіть писати не хочеш. Відчуваєш, як страшенно втомився душею. Це не фізична втома — душевна. Не хочеться бачити людей, вести розмови. Скинути з себе весь тягар людського бруду, який непомітно відкладався на серці, очиститися і відпочити — такі невибагливі бажання.

Облагороджуєш мовчання (кажеш: яка чудова річ!), благословенний безкінечними просторами земної і небесної краси. Просто зливаєшся з цією блакитною і зеленою чистотою і сам стаєш спокійнішим, чистим. Навіть при бідності й одноманітності зовнішніх умов можеш робити своє життя цікавим (кольоровим).

Цей невидимий зв'язок із природним порушується лише на якусь мить, коли з'являється господар із кількома панянками (своєю небогою і гімназисткою Волощиною) і посягає на цю виплекану єдність. Ти даєш одразу зрозуміти: якщо зазіхатимуть на твою свободу — запротестуєш і боронитимеш її. Бо, нарешті, те, що кілька тижнів було лишень для душі, починає потрапляти до твоєї записної книжки. Гості відтак не заважають: панянки незадоволені перебуванням у Кононівці, мовляв, сумно, вони не проти поговорити з тобою, проте ти цьому противишся і без пояснень щезаєш. Так минають дні — у прогулянках і спостереженнях.

Дощі, які чи не щодня, тебе не лякають: береш плащ чи парасольку, надягаєш калоші й уперед. Повертаєшся з поля, немов біблійний Ісав, — із запахом польових квітів на одязі. Ти плануєш здійснити кілька поїздок по всьому уїзду та його округах. І реалізуєш свої плани.

(Відвідаєш незвичайний ярмарок на Лубенщині. Місце, де відбуватиметься це щорічне дійство, — дике. Долина серед високих гір, порослих лісом, із криничкою. Сюди зЪкджаються тисячі селян тільки для того, щоб усю ніч не спати. Кожне село формуватиметься в окремий гурт, що цілу ніч співає. Складатиметься враження, немов до сходу сонця співає вся долина, сотнями хорів співають гори, а скрізь — вогні та свічки на рогах волів.

Ти будеш зачарований цим видовищем людського і природного духу вкупі. І сам з'єднаєшся з дійством.

А в навіданих Лубнах ти цілий день кататимешся по річці Сулі, верстов п'ятнадцять. Будуть не втома з роздратуванням, буде справжній феєрверк гармонійного почуття.)

32

По поверненні з Кононівки намагаєшся розпочати працю над тим, що побачив і усвідомив. Кожна написана річ — вистраждана, тому частіше засмучуєшся, а не радієш. Дивуєшся, нащо тоді писати.

Ти хочеш, аби саме я внесла радісне почуття у твою працю, повернувшись якнайшвидше з села, де відпочиваю. Тобі треба зі мною порадитися, мені почитати. Боїшся за свою роботу, маєш дивні перестороги: а раптом новела вийде блідою, нецікавою і нікому не потрібною. Переконаний, якби я була з тобою, то на відмінно виконала б звичну для мене роль критика-друга. Я сприймаю твої слова як докір (те, що не з тобою, те, що не виконую звичних для мене ролей — не тільки критика-друга).

З писанням і справді не складається. Але не через мою відсутність і тривале наше небачення. Причина інша, вагоміша. Ти маєш проблеми з молодшою на тринадцять років сестрою Ольгою, колись доволі впевненою в собі пані, яка нині не здатна задіяти до кінця властивої їй рішучості, відтак — загнана та безпритульна. Вкотре заарештована. Ти скручений бідою й за одну мить утрачаєш набуту душевну рівновагу. День і ніч нескінченний головний і душевний біль.

Колишню ученицю кравецької майстерні, що складе іспити при Київській гімназії Дучинської на отримання звання народної вчительки, переслідує поліція. Не маючи постійного місця мешкання, переховуючись під чужими іменами, виступає на заводах і в майстернях, у залізничних депо та робітничих селищах, організовує друк і переховує нелегальну літературу.

Харківський обшук сьомого року з вилученням більше тисячі примірників забороненої літератури, які вона переховувала у слоїках від конфітюру, засудження ухвалою харківської судової палати на два роки фортеці не відвернули її від цієї справи. До відданної тобою після вироку за поруку тисячі карбованців боргу у восьмому році додадуться ще три.

Ти почуваєшся катастрофічно, ідучи до Ромодана на Полтавщину, щоб узгодити порядок оформлення закладної й отримати позику для взяття сестри на поруки. Всю дорогу обдумуєш ваш родинний план остаточного звільнення Ольги — виїзду за кордон. Тобі хочеться вірити в його здійсненність, але реальність така нереальна. Насамперед — документи, які навряд чи вдасться підробити.

Ці кілька днів поїздки стають безпросвітним жахіттям. Ти хотів би прокинутися, але не спиш. Намагаєшся уявити сестру такою, як бачив кілька років тому, переховуючи від поліції у своєму домі, — стрункою привабливою дівчиною в темному літньому костюмі, великому крислатому капелюшку під чорною вуаллю. Утім ця казкова пані щезає, ледь примарившись. Натомість з'являється втомлена, схудла і бліда жінка в короткому темному старенькому пальті з убогою горжеткою, в шапочці пиріжком на чорнявому волоссі. Невже це твоя маленька Оля, приречена на довічну каторгу і смерть?

Ти схиляєшся до своєї думки не думати.

Та попри страхи, операція, продумана твоєю дружиною до найменших фінансових дрібниць (на цьому вона розуміється), реалізується тобою з успіхом. Ви маєте гроші для застави й нелегального виїзду сестри за кордон. З іншого боку, віднині маєш і довічний клопіт з виплатою цього непідйомного для тебе боргу. (Зрештою, його так і не зможеш виплатити.)

Лишилася ще одна немаловажна деталь — паспорт. Вихід виявився дуже складним (як зашморг на шию іншому) — Лідя пожертвувала своїми життєвими амбіціями (праця, шлюб, відпочинок) заради Ольги, саме з її документом буде здійснений виїзд до Швейцарії. Цей зашморг буде не просто метафорою. Лідя здійснить спробу самогубства в садку. Правда, ця спроба залишиться безрезультатною. Вона плакатиме на твоїх руках і проситиме Божого і твого прощення.

(А ваші старання в бік Ольги будуть немарними. З-за кордону (крім Швейцарії, житиме у Франції та Італії) вона згодом повернеться у місто Гадяч, де в короткий термін вийде заміж і залишиться вдовою з двома дітьми. Ніяких зв'язків із твоєю родиною Ольга не матиме, турбуючись про вашу безпеку. Триматиметься холодно, навіть наважившись одного разу побувати в Чернігові. Вона і надалі не полишатиме своїх громадських позицій. Навіть помре від запалення легенів під час епідемії тифу, лікуючи селян.)

Розпочату влітку новелу "Intermezzo" завершиш у тяжких творчих муках тільки восени.

33

Більше місяця слабував. Мало не загинув. Так проявляло себе емоційне перевантаження у зв'язку з родинними негараздами.

Хвороба почалася сильним нервовим припадком.

Сорок годин кричав, як божевільний.

Ніякі ліки не могли нічого зробити. Ані морфій, ані хлороформ.

Опісля опам'ятався нескоро. Не спав, не жив.

Нікуди поза ліжко.

До того ж проблеми із серцем.

Тріпало тебе: я переживала, не спала, не жила.

Дружина побіля тебе.

Я — не біля, я — не дружина.

Потерпаємо від існування нарізно.

Крім того, потерпаю від можливої втрати.

Під час обшуку будинку пристав схопив стосик листів зі столу.

Це були твої листи до мене.

Не хотіла, аби потрапили в поліційний відділок.

Поки він вишукував натяки на нелегальність, сховала, зробила підміну іншими.

Пристав не помітив. Забрав інші.

Мене било в дрижаках.

Це ж твої листи до мене.

Потроху (кожен по-своєму, най і нарізно) приходи-тимемо до тями.

34

Після тривалих умовлянь залишитися в теплій (безпечній) кімнаті виходжу на звичайну нашу прогулянку ввечері. Мати проти — за вікнами справжня зима зі справжніми снігами, куди ж. Обіцяю недовго, проте не піти не можу — така дика потреба в тобі (звісно, це вимовляю мовчки, не матері).

Вона з жалістю обводить мене поглядом. Мама надміру хороша: знаючи все, просто мовчить. Вона знає, куди я збираюся і для чого. Вона знає, яким для мене було ударом викриття Вірою Дейшею наших із тобою стосунків. А ще вона знає, як несамовито я прагла забути впродовж літніх й осінніх місяців тебе. Стирала з пам'яті, викреслювала, випалювала зі свідомості. Проте не забула, не стачило чогось дуже потрібного для цього, власне — відсутньої у мені нелюбові до тебе. Бо й справді лишень одна любов. Мама бачила мої фіолетові руки і сине лице (ось такий патологічний біль). Тому не настільки категорично наполягає, щоб я лишилась у теплій (безпечній) кімнаті.

Сестра намагається не втручатись у наш діалог: втомилася мене вмовляти бути розумнішою, полюбити себе. Що вона може знати про любов, якої не має? Що вона може знати про розум, скований шаленим потягом до того, кого кохаєш? Я мовчу, бо поспішаю на зустріч із тобою. Байдуже, що справжня зима.

Ледь переступаю в снігу, а він падає, готовий замести все місто. Проходжу незначну відстань від дому і вже подумую вернутися: направду безумом була думка вийти з дому в таку негоду. Але, знаючи тебе, вирішую все ж таки йти далі — ми втратили одне одного на кілька місяців смутку і кари, а тепер потребуємо по-справжньому солодкого часу.

За якусь мить засніжена всуціль. Сніжинки лапаті й по-доброму набридливі. Струшую чи не щохвилинно цю масу зимового буйства.