Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Редінг Барбара

Родина ходить навшпиньки, пошепки розмовляє.

У твоїй кімнаті (з низькою стелею) душно, просиш відчинити вікно. Це чи не єдині звуки за цілий день від тебе, доки не заговорить мати.

(Твій потуплений погляд на сторінках журналу "Дзвін" із останньою річчю Винниченка, яка насправді зовсім тобі не до смаку.)

Чекаєте на лікаря.

Вона (мати), зовсім зсунувшись, непомітно (як тінь) сидить у кріслі. її сива голова покірливо хилиться додолу. Так минає кілька годин.

А коли врешті-решт з'являється Утєвський, мати по-дитячому наївно питає в нього, що дати сину, аби він одужав.

Лікар нічого не одповідає, а ти починаєш нервувати: чому не спитати в тебе, чого хочеш. І, не дочекавшись маминої відповіді, додаєш, що насамперед їсти, але ж — усе шкодить. На цих останніх словах до тебе доходить, що нервуєш марно і з мамою так не можна, адже ти — її маленький хлопчик Муся, яким мама продовжує опікуватися, але вмовкаєш без вибачень.

Мати тихо піднімається з крісла і навпомацки йде до своєї кімнати. Із набутою материнською тугою й уразою.

За цією сценою з коридору спостерігає художник Жук, який прийшов тебе навідати. Йому складно оцінювати твої дії, коли є розуміння того, що ти не звик до подібного існування.

Лікар щезає. Жук намагається не коментувати твій стан, і це тебе трохи заспокоює.

Говориш про щойно прочитану прозу Винниченка, яка тобі не сподобалася. Книжку й досі тримаєш у руках, але ще якась мить, і вона випадає з рук. Ясно, що відхилитися від ліжкової траєкторії ти не можеш. Але Жук не наближається допомогти.

Мовчанка триває досить довго, доки врешті-решт не говориш першим, мовляв, смерті не боїшся, адже для людини це неминуче.

Твій попередньо почутий заглушений стогін замінює тихе сопіння.

Ти не боїшся своєї смерті, але боїшся за ту, яка з нею лишиться сам на сам.

Жук розуміє про кого йдеться. (Бо я направду божеволію. Його родина — ось така єдина розрада. Чи не щодня знаходжу привід зайти до них — живуть у сусідньому будинку — і хоч щось дізнатися про тебе. На більше я не наважуюсь.)

Два місяці без тебе.

Два місяці без жодного рядка.

Два місяці без...

Ти звертаєшся до нього з проханням — побачитися зі мною, заспокоїти.

Він мовчки погоджується.

Сьогодні вкотре знайду привід до них зайти і хоч щось дізнатися про тебе.

Він прибраний у коротеньку чумарку з сірої люстрини — двобортна, з застібками посеред грудей, і широкі до очкура штани, у сорочку з манішкою у застібки, почепив червону стьожку, з солом'яним брилем на голові. Трохи покашлює. Статний, видний.

Не бачу його обличчя, але розумію, що це — ти. Проте не підходжу. Є розуміння: якщо навіть спробую підійти, нічого не вийде — не схоплю, не затримаю.

Він стоїть біля купки люду, які його навіть не помічають. І щось фіксує у свій нотатник. Люд святково вбраний і співає.

Здається, він любить чумацьку пісню. Слухає люд, сам не співає.

"Ясно, ясно сонечко зіходить,

А хмарнесенько заходить.

Смутен, смутен чумацький отаман,

Він по таборі ходить.

Що він ходить, білі руки ломить..."

А вже за хвилину, коли, нарешті, його (твоє) бліде обличчя з правильними рисами стає для мене повноцінно доступним, бачу сумний, як у хворої людини, погляд. Бачу, й нічого не можу вдіяти, нічим зарадити: тебе — не схоплю, не затримаю.

Згорблений, похилий. Дикий кашель. Він (ти) у сіро-зеленому альпійському костюмі: куртці з поясом та великими кишенями, у штанях, заправлених у високі гетри з темної вовни зі смугастими відкладинами, у жовтих міцних черевиках на грубій підошві, у зеленкуватій невеличкій ворсистій шляпі, з тонким, темно-брунатним сукняним альпійським плащем, перекинутим через ліву руку, з ціпком, наче гуцульським топірцем, у правій руці.

Розумію—ти, але ж знову—не схоплю, не затримаю.

Читаю художні фрагменти від тебе (рукописи непуб-лікованого), мій безумцю, які лишав чи які просила лишати. На інше я зовсім не годна, навіть якби й дозволили (дозволила).

"Хто щасливий?

Той, хто дає багато, а бере найменше. На чиїх слідах виростають найкращі квітки, хто по своїй дорозі розкидає для вжитку всіх самоцвіти.

Як? Чи навіть тоді, коли ті квітки виростають з крові серця його, що зрошує землю, і навіть тоді, коли ті самоцвіти — лише стверділі сльози, що поливають дорогу життя?

І навіть тоді...

Хто ж той щасливий? Хто ж той бідний багач? Поет.

А хто нещасний?

Той, чия душа, глибока, як море, ревниво ховає на дні цілий таємний світ, чудний і багатий, як казка.

Чия душа, любить, як море, бурі.

Хто знає, що буря та підхопить з глибини все найдорожче, найбільш затаєне і викине на голий берег навдивовижу цікавим. Хто знає це — і прагне бурі.

Хто дає те, чого не хоче, чого не може дати, хто годує звіра м'ясом свого серця, поїть його своєю кров'ю і чує, як йому плещуть в долоні байдужі".

І хто ж — щасливий?

Чи ти, мій безумцю, щасливий!?

82

Стогін і блювота.

Біля тебе — Віра і Жук. Вона вже готова до цього. А Жук трохи панікує, тому схоплює останню книжку "Вісника", твої "Тіні..." й тікає до саду (розкішного весняного саду двадцять п'ятого квітня, у Великодні свята), хоча, звісно, яке там читання.

Віра віднаходить його і прохає переписати духівницю (підписати, як треба, по формі). Схвильований, Жук двічі робить помилки і наново переписує те саме. Нарешті закінчує і йде на зустріч із твоєю дружиною.

Але його спиняє (скаже: наче біля провалля) різкий стогін (він: такий несподіваний, болісний і жахливий) і пронизливий крик, який голосить "жити, хочу жити", доки його не перебиває незнайомий голос, що вимагає подушку з киснем.

Отямившись, Жук поспішає до твоєї кімнати.

Його зустрічає плач дітей та їхнє "тато помер".

Помер...

Позір Жука спиняється на пожовклому обличчі мер-твого-тебе.

25 хвилин на третю.

83

Витираю велосипед на терасі.

(Не витримую дома, тому тікаю за місто, сподіваючись, що хоча б це притупить мій біль, що через тебе.)

Виїхала опівдень, а вже нині — витираю велосипед на терасі.

Прислуга Жуків приносить записку.

У записці від дружини Жука, Насті, про те, що ти помер по обіді, 25 хвилин на третю.

84

Якщо довго тебе не бачу, то маю відчуття, що втратив зір, — колись від тебе мені.

85

Якщо довго тебе не бачу, то маю відчуття, що втратила зір, — наразі від мене тобі.

Наді мною побілена стеля — цей обмежений (скінченний) простір.

Я малюю на стелі твій силует, хоча який із мене художник.

Намальований мною, ти дихаєш до нестями прозоро, так, як маєш.

Намальований мною, ти цілуєш мене до безпам'ятства.

Намальований мною, ти безумно кохаєш дитинку. Я потуплена в білу стелю. І в очах у мене — потуплено.

87

(Знесилена.)

Дружина Жука, Настя, не проти, якщо допоможу їй плести вінки на труну. Те, що труна — твоя, Настя не наголошує. Але це нічого не змінює.

Я погоджуюсь і для початку іду на Лісковицю, до садівника Зборовського, в якого ти завжди купував для мене квіти. Я хотіла найкращих, але вже не відстежува-ла, які ж.

Вінки робилися на сходах будинку Жуків, куди люд ніс квіти безупину.

Настя бере з моїх рук вінки і майстерно переробляє: я не можу зосередитися, у мене не виходить.

Хіба єдиний, із принесеного кимось біло-рожевого цвіту яблуні. Здається, саме його поклали в голову труни. (Твоя дружина не знала, що це від мене. Від мене вона просила не приймати ані квітів, ані вінків.) Здається, бо уникала тебе в ній.

Я не хочу тебе у ній. Ти мусиш лишитися для мене з глибокими темними очима (часом зажуреними і солоними, але моїми), які кохаю і далі кохатиму.

Тому йду до Троїцького монастиря у двохтисячному натовпі (чернігівці, депутації зі Львова і Києва — видавничі спілки, наукові товариства, редакційні ради), який за труною і який ненавиджу, у цій багатолюдній процесії, що ніколи не бачила і не бачила б.

(Без сліз, як і раніше.

Розчавлена, як і раніше.)

На цвинтарі чорніють фотографічні апарати, що фіксують тебе — іншого. Думаю, нащо фіксують?

А незабаром лишається свіжий горбок жовтої глини з піском, ціла маса слідів од підошов довкола могили й худа (неміцна) постать одинадцятирічного Ромця з блідим обличчям і заплаканими очима побіля неї.

(Убита.)

88

Ти до безуму кохаєш мене у моєму ліжку і не йдеш. Любиш, можеш.

Я навічно лишаю твою присутність поряд зі своєю. "Іван прокинувсь.

— Вставай, — будила його Марічка. — Вставай, і ходім.

Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла. Підвівся і вийшов з нею.

Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок.

— Чого-сь так змарнів? Ци ти недужий? — обізвалась Марічка.

— За тобов, душко Марічко... за тобов балував... — Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею.

— Чи пам'ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі?

— Ой пам'ятаю, Марічко, й повік не забуду...

Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває..."

89

(Я читаю?)

А потім — тріск костей.

Хапаю руками повітря, і намарне.

Якась безодня (дивна порожнеча в тілі). У ній лежу без жодного руху й на щось чекаю. Рухів немає, бо не можу. А ще немає ніяких кольорів (я не бачу).

У безодні мене віднаходять дві жінки — старша й молодша (мати й сестра?) — і намагаються кудись затягти, не звертаючи на мій пронизливий крик.

Вони поки не знають, що ти більше нікуди не підеш і навічно лишаєш свою присутність поряд із моєю.

90

— Мамо, чи ми справді (навічно) безумці?

2 січня — 16 квітня 2012 р., м. Донецьк