Облога - Тютюнник Григір
І знову, але вже ніжніше й м'якше, чути: лясь!
Я накриваю голову подушкою, від якої тхне гарячою глиняною потерухою, й одразу ж, ніби в тепле марево, що гойдається й тихо бринить навколо мене, поринаю в сон.
Глава III
Уранці мене розбудило сонце. Його жовтувато-медове проміння, що ледь тремтіло на стіні, на якусь мить воскресило в мені тиху, давно забуту радість, котрою я зустрічав зимові ранки в нашій з бабусею хаті: обмерзлі за ніч вікна, веселий грай полум'я в печі, біля якої вже поралась бабуся, неодмінно воркуючи щось сама собі; миротворне сяйво образів у кутку, облямованих під склом сріблястими мереживами та вощаними квітками. Почувши, що я прокинувся, бабуся, підрум'янена, розімліла коло вогню, зазирала в мій покуток і питала: "А що внучкові снилось?" Я вигадував якусь нісенітницю, позаяк мені тоді нічого не снилося, або ж відказував твердо, щоб схоже було на правду: "Залізні ковзани!" — і, затамувавши подих, чекав на відповідь.
Бабуся в таких випадках довго мовчала, потім, вдаючи, ніби вкрай здивована, казала: "Хм... І приверзеться ж дитині отаке! Ну, та це не вийде. По ковзани треба їхати аж у Полтаву. То скажи їм, хай не сняться... — І сміялася кожною зморщечкою на осяянім полум'ям виду,
і плечима, і грудьми. Вся сміялася.— Вставай лишень, та поласуємо кулешем".
Лежу, всміхаюся в стелю, і раптом до мене, ніби крізь сон, долинає тягучий, схожий на пісню плач. Схоплююся з теплого свого кубла, дивлюся через комин у хату. За неприбраним столом, підперши щоки долонями, спиною до мене сидить Меланя, а перед нею, притулена до порожньої пляшки,— Сергійчикова карточка: одна його брова на злеті, круто зламана посередині, а друга ніби аж тремтить чи то від болю, чи то від нетерпіння. Він дивиться на свою руку, перебинтовану вище ліктя прямо поверх гімнастьорки, і на чиїсь пальці, що саме зав'язують вузол. Я здогадуюся, що ні Сергія, ні його товариша вже немає...
Мабуть, відчувши на собі мій погляд, Меланя здригнулася і вмовкла. Вона, певне, забула про мене, бо коли озирнулася, то я помітив на її обличчі переляк.
— А-а, це ти... — знайшовши над комином мої очі, сказала Меланя і криво, неохоче посміхнулась. Обличчя її помітно підпухло, гарні вологі очі променилися сумом, і в них тяжко було дивитися, а великі, як мені вчора здалося, хтиві губи теж припухли, червоно ятрилися й тремтіли. Вона прибрала зі столу фотографію, сховала її за пазуху і не обертаючись покликала:
— Іди їсти, патефонщик...
Тільки тепер я роздивився, що це була не тітка, а молода дівчина. Видно, під чаркою і не вбрана, вона здалася мені вчора набагато старшою.
За сніданком, із залишків учорашнього солдатського пайка, Меланя намагалась не зустрічатися зі мною очима і не згадувала про постояльців, лише іноді, ніби перебираючи ґудзики на прозорій кофтині, торкалась пальцями фотокартки, спідтишка позирала на мене й мовчала. Потім одпила трохи з кухля, кумедно, по-дитячому скривившись, і повеселішала.
Незабаром я вже знав, що вона нетутешня, а з Донбасу, що матері в неї немає змалечку, а батька перед самою війною привалило в шахті, і вона зосталася з мачухою.
— То була сварлива та ненависна,— розказувала Меланя, хмурячи блискучі, немов підзолочені проти сонця брови,— а після татової смерті ще й запила. Вилізе, було, з шахти і, ні помившись, ні причепурившись,— до буфету.
Притьопає додому опівночі й у чому була — в постіль.
Зжену, помию, переодягну, а вона лежить і варнякає: "Шкода, що ти, стерво, не моє, а тії... Думаєш, я пила б? Хе... Я б тебе як лялечку одягала і взувала. А задля чужої — не хочу! Душа не лежить! І людей дурити не хочу, бо раз не люблю, то не люблю!"
Меланя зітхнула і ще раз приклалась до кухля. — А тут прийшли німці. Почали записувати добровольців у Німеччину. Я й записалася. Думала, гірше, ніж за мачухою, не буде. Та й подивитись кортіло, як воно люди в тих землях живуть... Дурна... Може, отак і завезли б аж ту д и, якби не... Супроводжував нас один. Німець. Гарний такий, чорт. Він до мене... Ну, як би тобі сказати? Ганявся за мною. Як тільки поїзд зупиниться десь, уже він і в нас у вагоні. Підсяде, джеркотить, джеркотить щось по-своєму, шоколадки роздає, тоді морг дівчатам, то вони хаміль, хаміль — і в сусіднє купе. А мене не пускає. Руки так накрутив, що тижнів зо два потім боліли...
Раз якось зупинився наш поїзд посеред степу. Дівчата спали, німця того не було — перших, добровольців, вони не дуже стерегли. Вийшла я в тамбур — поноченько ще, тепло, цвіркуни сюрчать, а попереду червоний вогник: семафор закритий. Зіскочила на землю — ніде нікогісінько, тільки машиністи біля паровоза гомонять — та й пішла собі на зорю. Вирішила так: наймичкою буду, за каліку подамся, аби свій, аби не чужина. Та й подалася...
Меланя, примружившись, дивилася на крижані блискітки, що грали в шибках жовто-червоно-зеленими цяточками, і час від часу посміхалася сама до себе гіркувато-глузливою посмішкою.
— Він тут недалеко й живе. Батько, мати й він. Зайшла я до них уранці — сонечко тільки вигулькнуло, а вже й спека — води напитися. Вони саме снідали. Сідай та й сідай, припрошують. Зняла я свій піджачок, розіпнулася... Я тоді платок низько напускала, щоб і очей ніхто не бачив. Ну, батько, мати — звісно, як у нас гостей пришановують— і жареним і шквареним пригощати заходилися, розпитують, хто я та як тут опинилася, жаліють, хвалять, що втекла. А він мовчить. Ложку поклав, очей з мене не зводить. Чепурненький з лиця, хоч і понуркуватий трохи, баньками з-під чуприни тільки блись-блись. Глянеш у них — аж у грудях терпне. Не їсться мені, губи розтулити не спроможуся — зроду зі мною такого не було... Чого ж це ти, думаю, козаче, не на війні? Літа ж, бачу, призовні. Тоді, як із-за столу підвелися, збагнула: кривенький він, клешнявий на одну ногу. Ходить отак набокувато: хить-хить, ніби картоплю під плуг садить. Ну, ти скажи, як нашептав мені хтось, щоб у ту хату зайшла. А кажуть, долі немає...
Посиділа я ще трохи — незручно ж попоїсти і гайда з хати,— подякувала і стала прощатися. Куди там! Не пускають. Живи в нас, і квит. Сім'я невелика, їсти є що, будеш нам як своя. Це — старі. А він (його Кирилом звати) мовчить, тільки зблід як полотно. І вже не на мене, а під ноги собі дивиться та все комір то застібає, то розстібає...
Зосталась я. Думаю, як не до них, то до когось іншого приставати доведеться. То вже так, сама перед собою виправдовувалась, бо через нього — тепер уже знаю — не пішла тоді галасвіта. Може, воно й краще було б...
А невдовзі нас і поженили. Справжнє весілля справили, тільки вночі: фата, вінок, у молодого квітка, горілка на столі, коровай — все як годиться, але без людей і при завішених вікнах, бо вони хотіли, щоб про мене ніхто не знав, аж доки наші не прийдуть.
Спочатку, з рік, мабуть, гарно жили, весело, наче щодня свято в хаті. Свекруха мені ані за холодну воду братися не велить. Свекор аж помолодшав, усе якісь пісні мугикає та дратвою — він сам швець — витьохкує. А про Кирила годі й балакати. Так наче повищав ураз, ходити рівніше став, від суму в очах і сліду не лишилося. А вночі, було, як пригорнеться, то так, начебто хапається за мене, начебто боїться, що я ось-ось щезну. Та все допитується: "Ти мене любиш? Ти мене любиш?" Я спочатку одказувала або замість відповіді — набридає ж повторювати одно й те саме — пестила його, як уміла. А раз візьми та й засмійся. Справді-бо, як дитина, їсть шкурку з молока і питає в мами: а вона добра? "Одсунь краще ногу, бо тісно". Забула, що він же кривенький, звикла так, що й не помічала...
На тому й закінчилося наше свято. Наче покійника в хаті замали. Кирило цілими днями мовчить, навіть до батьків не балакає. Очима на мене спідлоба так іскри й креше. А вечір настане — п'є, щоб сміливіше, не так совісно знущатись було. Спершу лащиться, робить зі мною що хоче, тоді принишкне. Чую: заснув. Радію, думаю, слава богу, минулося. Де там! Опівночі, коли батьки в хатині поснуть, підхопиться як тороплений і ні з сього ні з того — хвать за горло: "Кажи, любиш?" Плачу, обіймаю його, присягаюся. "Брешеш! — сичить.— Якби любила, то не сміялася б!" Заїкнусь розказувати, як те сталося, слухати не хоче. Вчепиться п'ятірнею в губи: "Цить, не троюдь! Шкура! Доброволка! Німецький покидьок!" Ти що,— плачу,— забув, якою мене взяв?
Замовкне, ніби схаменеться. Тоді як упнеться пальцями в груди, аж кров під пучками закипає: "Може, скажеш, гадино, що він і тут не був? — На німця того натякає, бо я ж усе до крихти йому розказала.— Що, мовчиш?" — і регоче, радий, що мені відповісти нічого...
І так щоночі. А день настане — старі просвітку не дають. Свекор ще сяк-так, мовчить, тільки молотком сердитіше стука, зате свекруха і за нього й за себе надолужує: і не там сяду, і не там стану, і руки б мені покорчило, і ноги б мені повсихали, і де я, зайда, взялася на їхню голову... Воно й зрозуміло: для них Кирило син як син, а я синиха лиха, бо не жалілася їм ні разочку: одвикла за мачухою...
Меланя замовкла. Я чув, як об її зуби цокотів вінчик великого лудженого кухля, і, не підводячи голови, сказав:
— Навіщо ви, тьотю, стільки п'єте?
Меланя засміялася і, перехилившись через стіл, підняла моє підборіддя м'якими паморочливо пахучими пальцями.
— Тобі противно, ге ж? — подивилася на мене своїми вже посоловілими, тупими — я навіть не збагнув, якого вони кольору,— очима.— Ач, який гарненький хлопчик. Ти, мабуть, добрий, бо очі вимучені. Такі — добрі. А кому зараз добрість нужна? Ха!.. І ніяка я тобі не тьотя. Мені всього двадцять годочків!
Я бачив близько перед собою її трепетні у посмішці п'яненькі губи, підпалені смагою, ніжно-білі ямки над ключицями і кутик Сергієвої фотографії, що виглядала з-за пазухи.
— Як же ви тут опинилися? — запитав, ніяковіючи, навіть трохи неприязно: з якої це речі мене отак любісінько, як дитину, беруть за підборіддя й роздивляються! Я вже давно відвик од того, щоб мені тосі плескали.
Меланя якийсь час дивилася у вікно, мружачись і усміхаючись до сонця. Їй, напевно, вже не хотілося розповідати.
— Що? — мляво перепитала вона.— Втекла я від них на тому тижні. Уночі, як усі поснули. Отямилася аж в оцій хаті. Тут бабуся-одиначка живе.
