т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Болить і досі? - тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.
- Дуже болить? - ще тихше спитав Андрій. І в тихому цьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілі, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі її очі налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, замер. Ці очі, що налилися слізьми, ці горді губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтіння тіла, це тяжке ридання Мотрі,- тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз-у-раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, у котрої він ніколи не бачив і не думав побачить цих сліз, цих скривлених губ,- це все було так несподівано, так дивно, так невимовно чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки, якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався підняти її голову, одтулити од лиця її руки, заспокоїти, потішити. І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, він зміг пробурмотіти:
- От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… Ото! Та бог з тобою… Ото! Ну, годі ж… Ото… Ти диви…
І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…» заговорив розумно і з таким запалом невимовної любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов’ю дивилась на нього. Андрій замовк. Мотря нахилила голову й задумалась.
На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.
- Андрію! - тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.
- Засилай старостів,- іще тихіше додала Мотря й ще нижче нахилила голову.
- Як! Що? - не ймучи своїм ухам віри, скрикнув Андрій.- Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш?
- Їй-богу. Годі вже… не можу…
Андрій одхилився трохи, підняв її голову й пильно подивився їй у вічі.
- Ні, здається, не бреше… Правда?
- Правда, Андрію! - усміхнулась Мотря.- Їй-богу, правда. Оця бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…
- І Ілька кинеш? - здержуючись і трохи тихіше запитав він. Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.
- Зовсім? Не підеш ніколи?
Мотря легше хитнула.
- Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до себе простягнуть? Ніколи?
Мотря тільки мовчала.
- Ілька?.. Подумай: ти й торік це ж саме говорила й на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а вб’ю, як побіжиш жінкою!
- Знаєш що, Андрію,- ніяково всміхаючись, не дивлячись на нього, підняла голову Мотря,- я… ще… подумаю… Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…
- Ага! - з злістю муркнув Андрій.- Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! - зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одіпхнувши її руку, що лежала на коліні в нього, насунув картуза і встав.
- Підожди! - зблідла Мотря.- Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…
- Так скажеш, все одно. Прощай!..
- Ні-ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла. Я ж мовчала…
- Бо не любила!
- Як не любила? А як же? - здивувалась Мотря.
- Так прямо…
- І дитина тільки так? - глухо, нахмурившись, запитала вона.
- І дитина…
- І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так?
Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.
- І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені, рудий, здався, як я могла кращих знайти? Га?.. Ух, ти!!
- А хіба не знайшла?.. А Ілько? Ще задається… Прощай! - знена́висно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов улицею.
- А в четвер прибіжиш! - навздогінці кинула сміючись Мотря.
- Не діждеш, гадино!
- Ой, прибіжиш!
Андрій гидко на всю вулицю, не вважаючи на людей, вилаявсь до Мотрі.
- Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! - почувся ще раз голос Мотрин і за ним якийсь нервовий голосний її сміх. Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне-голосно, якось нервово почулось:
А я слави тої не боюся,
З ким люблюся - не наговорюся.
II
Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу; торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів з хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.
Тихий, спокійний, навіть флегматичний
