т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Підеш завтра на ярмарок? - помовчавши трохи, спитав Ілько.
- Небезпремінно. А ти? - підвів голову Андрій.
- Та хто його зна…
- Гайда вдвох!
- Чого?
- Поможеш мені.
- Та у тебе ж Остап є.
- Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?
- Та хто його зна… їй-богу… - зам’явся Ілько.
- «Та хто його зна!» А шо ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й робота ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитався, назвався родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний парубок!
- Та я розумію… чого ж! - образившись трохи, промовив Ілько.- Що ж тут не розуміти? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму: побачив, узяв та й герехт!.. Або якщо - в морду, в ухо…
- А потім побачили, взяли - і в тюрму. Так?
- Ну…
- От то́ то ж бо й є, що «ну»! А тут брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну… і не одвічаєш!
- Та воно так,- згодився Ілько,- коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?
- Ну, як таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…
- Нуда, зрадіє… А як його з ним балакать?
- Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…
- Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить єврея - палив; чи розбить кого - бив… А це, приставляться… Не можу!
- Скажи, що не хочеш,- усміхнувся Андрій.
- Ну, от ще!
Змовкли.
- Чого то вчора до тебе батько твій приходив? - трохи згодом промовив Андрій.
- Та звісно чого! - засміявся Ілько.- Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.
- Ну?
- Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і всі багачі.
- А він?
- «Так вони, каже, не грабують».- «І я, кажу, не грабую».- «Брешеш, каже! Ти, каже, тим і живеш!» - «Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного -а я з бідного не деру…»
- Бо чорт ма чого драть! - хитро підморгнувши, всміхнувся Андрій.
- Нуда! - зареготався Ілько,- на чорта́ мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..
- Хоча бідного все таки жаль…
- Та нуда жаль! - підхопив Ілько й подивився пильно на Андрія.- Звісно бідний що́? Зараз заплаче…
- Ну, а батько ж що?
- Та що? «За це, каже, на тім світі з тебе будуть шкуру драть». Еге, кажу, до того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?
- А він що?
- Плюнув та й пішов додому.
- Нуда,- почав Андрій,- то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.
- Ну, що там! Ударю раз, два…
- Ого! Добре раз, два,- засміявся Андрій,- а як тому ковбасникові щелепи звернув?
- А чого ліз? - зареготався Ілько.- Я йому…
- Бач, якби ти робив так, як я,- перебив Андрій,- не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що й ти не грабуєш…
- Нуда,- муркнув Ілько.
- А то ти й змалечку все б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б мабуть.
- То коло Хаїмовського?
- Еге ж.
- Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам.
- Та то все одно, а вбили б.
- А вбили б, гаспиди! - зареготавсь Ілько.- Якби не підскочив ти - убили б!
- А як хлопцями ще били,- підхопив Андрій,- то раз-у-раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та й у школі…
- А як на ставку? Єврейчики? Та й у школі… А як із школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А знаєш, тоді якось веселіше було,- оживився Ілько.- Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…
- Хм!..- гірко всміхнувся Андрій,- то правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема. Ех!..
- Та чудний ти, їй-богу, Андрію! - винувато глянув Ілько.- Хіба ж я не хочу?
- Та нуда не хочеш! Тут же нічого важкого нема.
- То тільки, говориш, підговорювати у пивну?
- Більше нічого! Там вже я сам з Гришкою.
- Та я піду… А десятка ж буде?
- Як удачна робота буде, то й дві дам!
- Ну?!
- Їй-богу! Так обіцяєш?
- Обіцяю.
- Їй-богу?
- Їй-богу.
- Ну, гляди ж! - встав Андрій.
- О! Куди ж ти? Посидь ще, побалакаєм. Усе згадалось…- встав і Ілько, кисло витягнувши лице.
- Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?
- Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…
- Ну, гляди! Прощай!
«А все таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай»,- виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов вулицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.
На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком,
