Казка мого життя - Лепкий Богдан
Казав, що й наші гімназійні хори могли би дечого від них навчитися, а в першу чергу жертви поодиноких співаків у користь цілості хору, бо в гімназійних хорах, що там казати, поодинокі співаки любили пописуватися або своїми дуже високими, або дуже низькими тонами.
Вертаючись до директора Куровського, хочу підчерк-нути одну риску його характеру, а саме його однакове відношення до всіх учеників, без огляду на віру, національність і на класову приналежність. Гімназія була з польською мовою навчання, українська називалася "умовно обов'язковою", себто хто записався на неї, мусив ходити на години й учитися, але як дістав кінцеву лиху ноту, то не повторював класу, не репетував. Ходили всі греко-католики, не дивлячись на партійні різниці, а з поляків лиш дехто. Директор Куровський заохочував їх, казав, що слід знати обі краєві мови, приходив на години, й ніхто не міг йому закинути, що він цей предмет трактує як менше вартний. Так само приходив, і то доволі часто, на недільні служби Божі до церкви і бував на наших ек-зортах. Урядова мова в дирекції була польська, але як директор Куровський побачив, що якийсь батько-селянин недобре орудує нею, то балакав з ним по-українськи. Бідний і спосібний ученик, українець так само, як і подяк, діставав лекцію, а в крайній біді добрий директор рятував не одного своїми власними грішми, але руками ка-хехита або господаря класу. Не любив грати ролі добродія. В гімназії поважний і тактовний, поза її мурами товариський і дотепний. Кажуть, що не раз любив геть поза північ посидіти в казино або на якійсь забаві, але на другий день все-таки перший прийшов до гімназії і останній вийшов із неї. Словом, була це людина виїмково добра і директор виїмково спосібний, справжній педагог.
Дуже любив добрі дотепи, і не один його дотеп ходив по Бережанах.
Раз, пригадую собі, був з катехитом Соневицьким у мого діда на святі. Як відходили, послугач, що недавно став на службу, помагав гостям одягатися. Директор за послугу всунув йому в руку декілька "дрібних". Хлопчисько не втерпів і став їх числити.
"А що? Є всі?" — спитав, підсміхаючися, директор.
Це "А що? Є всі?" не раз пригадували собі бережанці. Куровський любив, щоби з його дотепів сміялися. Ми це знали, як звичайно ученики знають всі слабощі своїх учителів, ї тому бувало, коли він учив математики в п'ятому класі і говорив дотепи, то клас не сміявся, а прямо реготав. Митцем у сміху в тім класі був один старший учень, що вже перебув мутацію і співав грімким басом. Раз каже він до свого сусіда, а було це по третій годині з полудня перед Різдвом: "Я трохи передрімаюся, а як директор "пустить віца", то ти мене штуркни". При таблиці був якраз якийсь марний математик, що ніяк не міг дати собі Раду з дробами. "Як же ти до п'ятого класу дійшов і не навчився дробів!" — скрикнув буцім перестрашений директор. І в цей мент злобний сусід штуркнув нашого баса, і він заревів: "Гу-гу-гу!"
Клас задеревів. Це було для нього таке несподіване, прикре, страшне, що всі дух у грудях заперли. Хвилина "пилини, а тоді голос директора: "Тому там, у передостанній лавці, щось, мабуть, страшного або дуже дурного приснилося. Най вийде, і най йому терціян дасть зимної ^Ди напитися!"
На тім і скінчилося. Ані клас, ані ті два автори нездатного жарту не потерпіли, тільки товариші довго не Могли їм простити, що зробили таку прикрість нашому, всіми так дуже шанованому директорові. Та ця пригода довго залишилась у пам'яті бережанських учнів у різних варіантах.
Директор Куровський не тільки опікувався музикою і співом, але цікавився також пластичним мистецтвом. В тій ділянці з-поміж учнів бережанської гімназії найбільше визначився Юліан Панькевич. Походив з Рогатина, зі старого малярського роду. На образах недавно відчищеного іконостасу в селі Чесниках, біля Рогатина, стрічав я підписи одного із його предків. Можливо, що й по інших церквах Рогатинщини можна би стрінутися з працями Панькевичів і дійти до висновку, що й Рогатин мав ще, може, в XV столітті свою малярську школу, як мали її Львів і Перемишль.
Юліан Панькевич був від мене яких, може, десять літ старший. (Я ходив до другого чи третього класу вселюдної школи, коли він був у сьомому гімназійному.) Приходив до мене на лекцію двічі в тиждень, себто в середу й суботу пополудні, бо тоді в гімназії не було пополудневої науки.
Невеличкого росту, сухорлявий, все дуже гладко виголений і старанно вдягнений. Сорочка, як сніг, біла. Мав годинник і носив золотий перстенець. Це мені дуже імпонувало. Та ще мав він доволі вузькі пальці з гострокінчас-тими нігтями. Пальці були все чисті, а нігті аж світилися. Скільки разів моя рука стрінулася на рисунковій дошці з його рукою, я паленів зі встиду, бо на моїх пальцях все були або сліди чорнила, або останки шоколаду, який я тоді дуже любив. Після кожної лекції давав я собі слово честі, що поправлюся, пробував навіть нігті гостро затісувати, але охоронити їх від чорнильних плям я ніяк не міг.
Панькевич у першу чергу хотів виробити в мені почуття лінії, щоб вона була легка й жива, така, яку бачило око в природі, головно на квітах. За почуттям лінії йшло розуміння форми.
Казав мені рисувати книжку, склянку з водою і з ложечкою, листок тощо і дуже дбав, щоб я не рисував як-будь, лиш пильно приглядався до предмету. А мені натомість дуже хотілося робити портрети, і то олійними красками. Він тільки усміхався, почувши таке моє передчасне бажання.
Раз запросив мене до себе на станцію, на Адамівці. Я прийшов. Показав мені цілу збірку своїх рисунків вуглем, чорною крейдою і сангвіною. Були там дійсно мистецькі твори, але мені найбільше подобалася його "Матура" — стара злюща жінка, що в одній руці тримала шматок хліба, а в другій нагайку, мовляв, як хочеш колись їсти свій власний хліб, то тепер учися, небоже! Висіла ця страхітна "Матура" над ліжком митця.
Коли в Бережанах влаштували перший прилюдний великий концерт із фанговою лотереєю, призначений на дохід нашої бідної шкільної молоді, то Панькевич жертвував на цю лотерею олійний портрет Шевченка — розуміється, в шапці й у кожусі. Я не міг надивитися на нього і за всі гроші, які мав і які дістав від діда, від тітки й вуйків, закупив льоси, але все-таки портрета не виграв і, розчарований, вернувся додому.
В гімназії учив рисунків директор народної школи, що настав по Казенці, Костецький, але поза менше або більше добре відрисовування літографічних зразків, яких у рисунковій шафі була велика сила й які собі кожний із учнів вибирав по власній уподобі, він не виходив. Куди більше навчився я від якогось Навроцького, що приїхав з Америки і в конвікті Бехонської учив природописних наук та англійської мови. Виголошував також прилюдні виклади про поодинокі Шекспірові драми, а в хаті в себе робив досліди хімічні й мало хати з димом не пустив.
Коли Панькевич пішов на дальші студії до Кракова чи Відня, я познайомився з нашим церковним малярем, Хо-миком, батьком відомого письменника36, в якого на станції стояв наш пізніший модерніст-письменник Михайло Яцків37. Я дуже любив дивитися, як Хомик з вітхненним апостольським обличчям компонував якийсь релігійний образ і як на крейдяні контури накладав краски. Робив це просто з голови, без моделі, імпровізував.
Боже ти мій! Скільки таких Хомиків потонуло в морі нашого забуття! Ніхто й не згадав про них, не пом'янув їх Добрим словом. 1 скільки разів дивимося на якийсь старий образ у церкві або на портрет у хаті й кажемо: "Який добрий малюнок. Цікаво, хто його малював? Мабуть, якийсь **УЖинець", — заспокоюємо себе. А всілякі Іванські, Юрки Райзнери та Хомики лежать тихо в забутих могилах.
Я дуже любив спів і музику, але за малярством пропадав. Знали це в Бережанах і все мені давали якусь роботу. Рисував я портрети тодішнього міністра освіти Гавча, й інспектора Гікля, й нашого директора Куровського, й інші. Оправляли їх у золоті рами й вішали в дирекції й по класах.
Було мені 13 літ, як помер відомий наш письменник, товариш Маркіяна Шашкевича, Микола Устиянович. Батько мій, коли ще був молодим священиком у стрийських горах, пізнався з ним і дуже його цінив. На вістку про його смерть приїхав до Бережан і подбав, щоби бережанці гідно пом'янули заслуженого покійника. В церкві влаштовано високу могилу, обложено її рутою і барвінком, обставлено ялицями, все було, як годиться, тільки портрету бракувало. На щастя, в однім із дідових альбомів знайдено гарну фотографію з підписом "Микола Устиянович", і мені казали з неї зробити портрет. Часу було мало, один день. І мені чомусь-то здавалося, що як мало часу, то й портрет слід робити малий. І почав я робити цей малий портрет, і то чорною крейдою. Думав, що минуся, бо ніяк мені не вдавалися ні гарні, м'які контури поетового обличчя, ні його шовкове волосся, ні навіть скунксове хутро. Але якось я зробив цей портрет, і за деякій час у "Ділі"38 появився допис про Устияновичеві поминки в Бережанах. Дописувач згадав і про мій портрет, називаючи мене "многонадійним молоденьким малярем", чи якось подібно. Донині тямлю, як мені було соромно й прикро. Я чув, що портрет був марний, а мене похвалили за нього. Та на тому не кінець. Товариші стали мене прозивати "многонадійним", а професор Дуткевич на найближчій лекції прозвав мене Богданом Богомазовичем. А все ж таки я не зразився і в четвертому класі став малювати олійними красками. (Один із моїх тодішніх малюнків переховався донині.)
Та ще любив директор Куровський гарне й чисте письмо. Вибирав собі в гімназії двох-трьох "гарнописців", і вони готовили для нього каталоги й звіти для ради шкільної краєвої. Якийсь час належав і я до отих "секретарів", як нас товариші прозивали. Не раз бувало в класі погано — професор розізлився чогось, сипляться двійки, аж тут терціян стукає у двері: "Пан директор кличуть (ім'ярек) до канцелярії". 1 отеє, замість тремтіти в класі, сидиш собі в просторій, ясній, гарно прибраній канцелярії і — пишеш, каліграфуєш.
Так, так. Мистецтво в бережанській гімназії було не без значення!
Крім рисунків, я дуже любив лектуру, зокрема, повістей та поезій.
Тут я багато завдячував свому "інструкторові" (так тоді казалося) Дмитрові Бахталовському.
Він був багато старший від мене, але поводився зі мною дуже чемно й ввічливо, ніколи не приказував, лиш казав "прошу", і я його любив та шанував.
