Шурган - Капельгородський Пилип

.**

Коли цареві спеціяльною запискою доводили, що далі так жити не можна, самодержавний казарменний філософ поклав премудру резолюцію:

"А на мій погляд якраз таке сусідство підтримує в тер-ських козаках стародавнє молодецтво"...

1 слухняне начальство старанно продовжувало стару політику нацьковування.

Лютнева революція, роздроч ивши Кавказ гаслами самостийности й буржуазного націоналізму, тільки підсилила старі непорозуміння.

з* 35

Чеченці 3 інгуші палили козачі станиці. Козаки влаштовували походи на чеченські авули. У Грозному чинили самосуди вад чеченськими джигітами, а чеченці, захопивши фортецю Ведено, навели її гармати на Грозний, загрожуючи висадити в повітря 15 мільйонів пудів запасів бензини. Кабарда ворогувала з Осетією, осетини ворогували з інгушами.

Спровоковані демобілізовані частини, вертаючись із турецького фронту, обстрілювали всі авули понад колією, а тубільці руйнували руські селища. Від Чир-Юрту до Умахак-Юрту, на кумицькими площі, горіли хутори українських переселенців. Від Гудермесу до Назрані горіли козацькі станиці. Чеченці розібрали частину залізниці й виставили навколо заставу; військові ешельони мусіли пробивати собі дорогу збройною рукою.

Військовий уряд терського війська, на чолі з отаманом Карауловим, використовував загальну ворожнечу, щоб зберегти свою гегемонію на Тереку. З осетинами він приборкував інгушів. Руками спровокованих салдатів громив чеченців. За допомогою частин дикої дивизії обеззброїв 21-й полк у Грозному і вислав за межі Терщини 111-й запасний полк та 252-у Самарську дружину. 39-а дивізія мусіла пробиватися на Кубань силою зброї. Уфімську ополченську діішу дружину, напівобез-зброєну, затиснули в районі Прохладно!'.

Рада салдатських і робітничих депутатів, підсилена більшовиками, не покладала рук, щоб припинити національну ворожнечу та спрямувати революційний рух у річище класової боротьби. В наслідок її роботи десять сунженських станиць висловили недовіру військовому урядові й виявили бажання перейти в безпосереднє відання ради. До Гудермесу й на Прокладну вирядили делегації, щоб припинити тамтешні заколоти ; з одною мав виїхати й Рогожін, делегатом від військового уряду. Зайшовши до ради, він зустрів там Клима Бай-сунгурова.

Разом із Климом Рогожін свого часу пішов до школи. Але Байсунгуров іще за царату обізнався з революційною літературою і попав за це до маршової роти. На фронті в боях, він одержав погони сотника, важку контузію й місячну відпустку. Повернувшись до Владикавказу майже перших днів революції, скинув свої погони, вступив до партії і працював тепер у комітеті і в раді. Рогожін зрадів старому приятелеві.

— Климе! Кого я бачу ? А де ж ти свої погони подів ?

— О!.. Рогожін?.. Здоров, здоров, друже!.. А погони свої я викинув на смітник. Дивуюся, що ти їх досі носиш.

— Так служба ж моя така.

— А ти їх викинь разом із службою... Еге — ге!.. Та ти, бачу, схуд? Яка це тебе ржа точить?

Тінями ліг смуток на обличчя.

— А це, брат, власна справа. Не поможеш, доки сан її не розв'яжу.

— Догадуюсь... Зміна кумірів? Важка, друже, річ. Сам колись перехворів.

— Крапка! Дай же й мені перехворіти... А тепер до діла. Маю їхати до Гудермесу в складі депутації* Хто зі мною?

— Шеріпов і Рогожіна. Ти їх, напевне, ще не знаєш. Ше-ріпов досить популярна людина в Чечні. А Рогожіна — це нова в нас дівчинка, дуже дбайлива й ладна. Я теж їду, тільки в протилежний бік, до Прохладно'].

Рогожін помовчав і, ніби між іншим, закинув:

— А не ножна б і мені з тобою до Прохладно!? А до Гудермесу когось іншого?

— Ні, не можна. З нами від козаків їде Шевцов. Є там така справа...

— Не однаково хіба? Нехай Шевцов їде до Гудермесу, а я заступлю його на Прохладній.

— Та що ти вередуєш, наче попівна перед вінцем ? Кажу ж тобі, у нас там спеціяльна справа.

Рогожін рішуче нахмурився.

— У всякому разі я до Гудермесу не поїду.

— Чому?

— Маю на те особисті причини. Не питай.

— Та що ти, Гаврику, кукілю об'ївся чи що?.. Пожди... Та — та — та — та ? Чи не в Рогожіній бува твоя особиста причина ? Ти з нею знайомий?

Рогожін раптом почервонів:

— Климе!.. Я в твоїх особистих справах не копирсаюся ! Облиш ти всякі догадки! Прийде час, то сам скажу.

Йому стало ніяково за свій запал і він змінив тон.

— Вибач мені, друже. Є в мене така болюча виразка, колись узнаєш. А тепер — не питай. І — ні слова про Рогожіну. Коли можеш—ЕІЗЬМИ мене на Прохладну.

— Добре... Але тоді доведеться дещо змінити. Поїдеш туди сам, а там зустрінемося. Я мушу, тим часом, наладнати одну невеличку справу...

Байсунгуров поспішив до Рогожіної й застав її за зборами.

— А я до вас. Справа склалася так, що мені доведеться виїхати сьогодні. Нам треба неодмінно здобути в уфімців зброю. Ви вже сами тут усе влаштуйте.

— Добре. А хто з нами від військового уряду ?

— Та мав виїхати Рогожін... Є там такий новоспечений хорунжий.

Тася зніяковіла. Ніжне обличчя взялося зрадливим рум'янцем. Це її розгнівало і вона відкинула всякі хитрощі.

— З Рогожіним я не поїду.

— Та що ви? Зговорилися, чи иіо? Рогожін від вас — руками й ногами, ви теж до нього, як Хима до трясці... Так не можна, товаришко. Насамперед — громадські обов'язки, а тоді вже — всяка там романтика.

— Тут не романтика... Тут справа серйозна.

— Революції немає діла до сердечних драм, а мені й поготів. Хоч Рогожін і приятель мені, але...

Тася остаточно опанувала себе.

— Облиште цей тон і цю тему, т. Байсунгуров! Коли вам Рогожін приятель, мій обов'язок попередити вас, що я маю підстави вважати його за людину непевну. Більше я вам нічого не скажу.

Байсунгуров розвів руками.

— Ну от вам! А я маю всі підстави вважати його за людину цілком певну, чесну й щиру. Йому тільки важко самотужки знайти собі вірну путь. Давайте краще розв'яжемо це непорозуміння.

— Я вас прохала облишити цю тему. Пошліть когось іншого до Гудермесу, я поїду на Прохладну.

— Ви поїдете до Гудермесу!

— Я сказала, що поїду на Прохладну.

— Ви поїдете до Гудермесу, бо на Прохладну їде Рогожін! З вами виїде Шевцов, повідомте його.

Рогожіна силувано розсміялася.

— Ах, вибачте, я помилилася. Я хотіла сказати, що їду до Гудермесу.

Другого дня Рогожін виїхав через Беслан і там застряв між переповненими поїздами головної колії. На станції стояло кільки ешельонів і пасажирський поїзд. Де тільки можна було у вагонах, на ступеньках і буферах, наче мухи, налипли сірі салдатські постаті. Роз'єднані частини 39-ї дивізії мішалися з розформованими тиловими запасними полками, одиначками фронтовиками, біженцями. Кожен чіплявся до першого — ліпшого поїзду і вся ця маса сунула на північ, як повінь, сіючи безладдя, бо колія не пристосована була до такого руху.

Рогожін даремно заглядав до забитих постатями й клунками дзерей і вікон. Його зустрічали одвертим глумом.

— Провалювай, ваше благородіє! У нас тут — для некурящих !

— Котись ковбасою в перший кляс, де немає нас!

— Товаришочки! Та що ж ви, сукини сини, обіждаєте пана офіцера ? Тут же в нас є одне містечко... в сартирі, вниз головою.

Виляски реготу розляглися навколо. З вікна визирнули вільгельмові вуси Нагкибіди.

— Рогожін!.. Братишки !.. Та це ж наш чоловічок! Гавриле Петровичу! Сюди!

— Нагнибідо ?.. Чого це ти.. чого це ви тут ?

— Та тут — ціла сторія. . Маринку розшукував. А ви куди? На Прохладну, кажете? Почекайте хвилинку.

Нагнибіда переговорив із своїми товаришами Й перегнувся з вікна.

— Давайте вашу руку, Гавриле Петровичу! Містечко знайдеться. Але в двері — ніяка сила. Ех... підсобіть там, братишки !

Високий, чорнявий салдат, що пропонував недавно Рогожі-нові таке незручне місце в вагоні, зіскочив із ступеньки й підставив коліно.

— Становіться, пане хорунжий*.. Своїй людині ми завжди уважимо. Коли, значить, не якась там золотопогонна

наволоч ..

Рогожін ніяково глянув на доброзичливого балакуна й поліз у вікно. Перевантажений донікуди поїзд важко смикнувся, брязнув, заскреготів і тихо посунув до Прохладної, з довгими нудними зупинками на станціях, з наступами нових і нових салдат ів на вагони, з лайкою й безладдям.

Рогожін сидів з Нагнибідою на чиїйсь скриньці, в густій мішанині живих тіл, мішків, вузлів, що зверху донизу, вподовж і впоперек набили вагон. Нагнибіда захоплено пояснював сусідам:

— Це, братишки, справжній таки наш офіцер, а не якась там шкура... Ми з ним колись не раз косили пшеничку багачам товстопузим та виноградники обкопували... Так то! Своїм горбом усього дійшов!

Рябошапка неймовірно поглядав на хорунжого.

— Дак чого ж ви тепер отих цяцьок не скинете?

— Та... не було часу добре над цим подумати... Тільки —тільки що з школи.

Нагнибіда підхопив, захлинаючись:

— Скинь їх, Гаврило Петровичу, — ну їх до маминої бабушки! Катай з нами на Кубань буржуїв бити, їдять його мухи з комарями! Пам'ятаєш, як ми з тобою нашому пузанові сапатку набили ?

Рогожін мимоволі всміхнувся:

— То — інша річ... Там наша брала.

— І тут — наша берьоть! Ех, брат, і заварили ж ми тепер кашу, їдять його мухи з комарями! На всю Росію! Ось послухай ти мене, чудачина. Тут діло сурйозне піде! Або вони нас, або ми їх ІІ нам тепер учених людей он як треба. Ми б тебе, браток, зразу — за командира! А то був тут у нас — шкура... Доисгуєв. Напаскудив та й утік.

— Знаю його. Наволоч. Вам же краще, що втік.

— Ну, то ще, брат, хто зна, кому краще! Коли б ми його, гада, впіймали, зразу б багнет у пузо й кишки геть. Він" сука, в нас цілу батарею збриндиз. Зняв з плятформ, нібито проти чеченців, а тоді — на передки та з кількома такими шкурами й подався до козаків за Терек.

— А як же тк, Нагнибідо, Маринку свою покинув ? Там же тепер така колотнеча...

— Овва, браток... Нема тепер Маринки, нема хати! Баста! Увесь отут Нагнибіда!.. Але про це — мовчок...

Він раптом підвівся, висунувся в вікно й довго мовчав, зціпивши зуби. Рябошапка нахилився до Рогожіна й пошепки розказав Йому про ту завірюху, що змела Маринку разом з тисячами таких Маринок, з цілими селами й хуторами.

Рогожін важко замислився. Все більше й більше розумів* яка соці ял ь на завірюха зривається на широких просторах многоликої Росії... Де ж його місце в тому виру...

Пригадав свою стару матір. Так і вмерла біднячкою, вдовою козацькою, на своїй осьминці винограднику.