Шурган - Капельгородський Пилип

Коли прозорий степовий ранок прогнав нічні сутіні, вподовж колії розгорнулися безпорадні картини. Стриміли напівзруйновані покинуті оселі, абож самі закурені димарі; чорніли згарища й сумні смітники на місці колишніх українських селищ... Хутори Баса —рабський, Ладиженський, Жуків, Орловський, Чигирин, Полтавський бовваніли руїнами. Випливла з степової імли Ново-Володимирівка, Кандаурівка

Нагнибіда сухими, колючими очима уп'явся в далечінь, а нігтями собі в долоні.

— Ах, мать вашу парубки любили! — гірко вилаявся він, побачивши сумну, спалену сонцем низину, а на ній—руїни кількох десятків хат свого хутора: — Чисто зробили азіяти, багнет їм у пузо!... Ну, от вам і побачився з бабою... Ех, Маринко!..

Нагнибіда намагався шуткувати, але губи йому трусилися, а войовничі пухнасті вуси наїжачилися. Товариші розважали його, як уміли.

— Держись, Нагнибідо, не розсупонюйся! їдьмо далі, до-Грозного, може там щось узнаєш.

— Ех, та й усиплю ж я тепер брктолобим!.. Держись, Азія!

Доногуєз увесь час вештався з вагона до вагона й підсипав жару. Щодалі більше й більше серця салдатські горіли бажанням помсти. Хто винен ? Чия провокація ? Цього не розглядали. Готова, ще царським урядом прищеплена думка, скеровувала мстиві погляди в бік Чечні.

1 А вона, як на те, розляглася зразу за Качкаликізським кряжем, замикаючи кумицьку низину мальовничим півколом. Зелені горосхили збігали м'якими лініями мало не до самої колії, затуляючи неприступні скелясті верховини — колишнє царстЕо Шаміля. Праворуч залишилися напівзруйновані оселі Умаягн — Юрта й Істису. Ліворуч — Гелдиген і білі саклі чеченської Москви — Гудермесу. Спереду сіріло полотно розібраної залізниці.

Крик обурення вибухнув у повітря й покотився горами. Ешельон спинився й заметушився. З вагонів повискакували сал-дати і пішли розстрільнями поперед саперів. А трохи згодом гармати вже важко бухикали, посилаючи свої гостинці до чеченських авулів.

І десь на верховині Хобі-Шавдону замайорив чеченський значок, скликаючи джигітів для атаки поїзду.

IV

З весни до осени Владикавказ полощуть рясні дощі. Налетить теплий вітер із степів, затремтить, заб'ється в холодних обіймах снігових кряжів і котиться назад, над містом, сивими, волохатими хмарами і падає буйною зливою на чистенькі вимиті вулиці, на чепурні будинки, зелені садки й високі тополі. А по кількох хвилинах південне сонце вже сіє золоті маки над Владикавказом і жадібно випиває кожну краплину щедрої зливи. Тоді прозоре повітря дихає цілющим подихом гірських верховин і в грудях молодо цвіте радість.

Рогожін любив у такі хвилини заглянути сам на сам на знаменитий "Трек", де так легко скинути всі сумніви й вагання в буйні хвилі Терека.

А кожен день ставив нові й нові запитання, вимагаючи негайної відповіді. Щодалі більшало почуття розладнаности. Військову аристократію становило тісне коло з багатих козацьких фамілій. Поміж Рогожіним і ними стояли довгі роки наймів, поневіряння і кожен загорьований карбованець, що він заробив колись по їхніх садках та виноградниках. Це було підсвідоме чуття вчорашнього бідняка, що пробивалося кріз пізніші нашарування. Воно бунтувало проти золотих погонів, проти незмінного штаб — офіцерського військового апарату.

Але ті ж золоті погони стриміли тепер і на його власних плечах, а виблиск їхній відбивався на його психіці. Йому приємно було приймати ознаки військової пошани від "нижніх чинів"; мимоволі стрункіше ступалося, коли на вулиці назу-

стріч летіла команда: "Гостріше позір праворуч !в, і ціла чота, проходячи мимо. "їла Його очима". Він уперто потішав себе вірою в золотопогонну демократію, в братнє співжиття ха-зяїна-офіцера і наймита-козака чи городовика. Часом вад усім зринала полохлива думка:

— Та що ж це таке? Невже Тася сказала правду і я — звичайний собі зрадник? Невже зовнішня форма вплинула на внутрішню суть?

Силкувався довести, що нічого схожого немає. Хіба ж не було видатних революціонерів серед військовиків? Хіба Ашен-бренер не висидів 20 років у казематах Шлісельбурґу, а де-кабристи-офіцери хіба не пішли на каторгу й шибеницю?

Але невмолиме життя щодня давало нові й нові докази, що час дворянсько — офіцерських та демократично — народницьких революцій минув і що є тепер тільки два табори в новій, загостреній боротьбі*

Якось він ішов тінистим бульваром Олександровської вулиці і проти театру, на зупинці трамваю, натрапив на одну з тодішніх звичайних історій. Молодий прапорщик у пенсне й новеньких погонах, обминаючи трамвай, необережно штовхнув салдата. З кожним це могло трапитись там, де публіка з бою бере вагони. Але восени 1917 року офіцер мусів бути обережнішим ніж всяка інша людина: салдати ще не встигли забути недавню муштру з ляпасами. Ту ж мить прапорщика оточив натовп пошарпаних салдатських шинелів і видублених вітрами й морозами обличь.

— Ти кого ж це штовхаєш, га? Проти кого кулаки свої сучиш, офіцерська твоя морда?

— Іш ти, наволоч! Учора начепив погони, а сьогодні вже — салдата під ребра?

— Та бий його, Петренко! Чого ти церемонії розводиш?

— Братишки! Сюди!.. Офіцера зцапали! Прапорщик безпорадно оглядався, білий і розгублений.

— Товариші! Це ж ненавмисне... З кожним трапляється...

— Мовчи, барбос! Які ми тобі товариші?

— Іш, вирядився півнем, швіиґалет кадетський! Знімай свої погони, сука!

— Дай дорогу, я його поблагословлю!

— Го — го — го!.. Навались, хлоп'ята, на золотопогонника! Рогожін побачив крізь натовп перелякане обличчя якогось

глистоподібного маминого синка з тих, що до війни пускали димом своє життя в чаду аристократичних ресторанів, а під час війни одсиджувалися в інтендантських окопах та по різних евакуаційних пунктах. Що йому, власне, до цього антипатичного фертика? Рогожін, навіть, не бачив, з якої причини причепилися до нього салдати.

А втім якесь почуття солідарности несподівано штовхнуло його на захист прапорщика. Раптом накреслив собі плян.

З П— Капель городе* ВЕ£ — ЦІурган 33

Владно втисся в натовп і твердо, впевнено, з цілковитим знанням психології людської, запитав:

— Що тут таке? Пане прапорщику! Ви, здається, не знаєте, як треба поводитись на вулиці? Марш до коменданта !

Смертельно наляканий прапорщик метнувся до Рогожіна.

— Пане хорунжий Та я...

— Мовчать!*35и арештовані! Без пояснень — до комендан-тури!. — Ну ?.

Це було так несподівано, що натовп мовчки розступився перед обома офіцерами. В супроводі Рогожіна прапорщик попростував до комендантури і тільки тоді почув придушений, суворий шепіт:

— Ні слова!.. Ви ж бачите, що тут пахне самосудом? Ззаду, в натовпі, нерішучо загомоніли, і голос, повний

розчарування, гукнув:

— Ех, випустили голубчиків!.. Поведе тепер його за ріг

та й пустить!

— Обох би їх угегекати!

Рогожін аж хитнувся від гострої думки...

Чи ж неправда? Він рятує цю невідому, несимпатичну йому людину, не знаючи її провини, виключно з кастової со-лідаркости! Не чоловіка спасає, а мундир і погони!

Це було так ясно й так разюче, що він спинився ;, з несподіваною злістю, голосно кинув збентеженому офіцерові:

— А втім — ідіть ви до всіх чортів! Чого я буду з вами панькатися? Умійте сами поводитися, як слід!

Він повернув назад, крізь той же натовп. І раптом відчув якусь глибоку зміну, що поєднала його ;в цей момент із сал-датами.

— Оце — наш!

— Це вже — не з дворянських шкур!

— Скидай, браток, свої погони: так ліпше буде. Рогожін завернув на "Трек" Морально пригнічений. Що,

власне, сталося? Він кинувся боронити якогось гнилого дворянчика, напевне, монархіста... Невже він у кожних золотих погонах вбачатиме, насамперед, спільників?

З важкими думами пройшов він мимо чудових квітників "Треку", мимо ставків, островків і шумливих канавок з мальовничими мостками, до свого улюбленого місця на березі Терека. Сів на лавочці в альтанці й задивився на бурхливі хвилі, що мчалися хижими табунами просто на "Трек" і з ревом і голосінням, розбиваючись об каміння, бігли в нестриманих перегонах далі. Просто очей устала чудова панорама зелених горосхилів і сизо-фіялкових кряжів, із глибокими зморшками Дар'ялу, звідки неприборканим звіром виринала сивогрива річка. Ах, як тут широко думам і тісно сумнівам!

Так! Пора підвести підсумки й зробити висновки...

Протягом чотирьох років він непомітно рвав нитку по нитці, що в'язали його до минулого, до немудрого трудового життя на бідняцькому хуторі, до колишнього товариства, до нескладних радощів і хотінь. І так само непомітно всю істоту його обплутувала павутина нових переживань, думок, почувань і прагнень. Якого ступеня він дійшов ? Полум'я сорому палить йому обличчя... Тася вірно підкреслила: зрада й провокація . . Чим покрити цю важку провину? Яким способом засипати прірву, що відмежувала його від своїх, від неї?

— Вона сказала: смертю... Що це значить? Чи йому вже лишається тільки вмерти ? Чи треба піти на боротьбу за праве діло, з цілковитим презирством до смерти ? Десять раз перебороти її, щоб довести своє право на довіру ?.. Тасю, рідна моя, порадь мене!..

І знов очі спочивали на сивих хвилях неприборканої річки. Думи за думами, думи за думами — вдалину. Зникала тривога й смуток, а в душі росла буйна хіть. Ах, та навіщо ж ці сумніви й розпач ?

— Смертю хотіла залякати мене, мила Тасю ? Через сотні смертей прийду до тебе, горда моя ! Але ти тепер, а не я, перша простягнеш мені руку, будь певна!..

Бадьоріший підвівся її пішов до ради салдатських і робітничих депутатів, куди мав доручення від військового уряду.

В раді — день і ніч невпинне чергування. Буйними вихрами закрутила революція різноплеменну Терщину і нема їм тепер упину. Велетенською дугою вигнулися на півдні области високі гірські кряжі. На горах — десятки напівхижих, напівли-царських народів. Під горами — вузенькою смугою козачі станиці й хліборобські селища. Далі, аж до моря — піскові степи н пустелі. І тільки на північ, на межі з кубанщиною — широкі родючі степи моздоцькі, давня житниця Терека.

Груди на груди, ніж на ніж поставила хитра царська політика всі ці племена й народи. Жили поруч і стереглися. Жили поруч і нападали. По цей бік Терека й Сунжі— нічні сторожові пікети й роз'їзди, по той бік—молодецькі загони абреків.

"Не спи, казак,— во тьме ночной Чеченец ходит эа рекой ..