Шурган - Капельгородський Пилип
26
— У нас, брат, на Чорноморії, степ—як море... А повітря—во!.. Як вино... А земля тобі—во!.. Мов скатертина. Вивернеш її плугом, а вона — лежить тобі, як масло.. .'Посієш пшеничку, і — греби!..
Але чорнявий, похмурий Рябошапка, з вусами, як у моржа,
не любив легковажности. Йому завжди — подай суть.
— Своя земля?
— Земля, положим, не своя... Земля козацька. Де ж там у нас свої землі?
— А багато даєш хазяїнові ?
— Воно ке так щоб багато... Ну й не мало... З половини сіємо. Еге ж, еге ж...
— Ото то ж бо воно й є!.. А за садибу платиш?
— Ну, плачу...
— І за хату платиш? Короп розсердився.
— Іди ти до всіх чортів! Еге ж, еге ж... Чого ти пристав до мене? Барин який... А в тебе вона своя?
— Мені, браток, землі не треба. Я з п'ятнадцяти років на хазяйських заводах різаками та молоточками граюся. Мені — забавка, а хазяїнові — бариш...
— Виходить так, що всім нам не солодко. І кожному — свій хазяїн. Я от у князя Кургокова, в буржуя татарського, скопщиком сиджу. Все його, тільки руки мої. А він, кобиляча душа, сидить на подушках та тільки кобилятину жере й бузою запиває.
Кругленький, червонопикий Нагнибіда, з пишними, як у Вільгельма, вусами, підвівся на коліна, ляснув себе по стегнах і весело гукнув.
— Хо-хо!.. Ми його тепер напоїмо, чорта бритолобого! Дайош землю, а сам забирайся до чортової мами, доки живий !.. Правильно я кажу, ваше сиятельство, господин поручник?
Останні слова він кинув до невеличкої групи офіцерів, ^о недалечко виблискували своїм привілейованим м'ясом. Іе дожидаючись відповіді, схопився на ноги й заголосив диким покриком.
— Го — го — го — го!.. Наша бер'оть, їдять його мухи! І з цими словами кинувся в річку, пірнув, виплив за кілька
сажнів і заходився вовтузитись із салдатами.
— От, чортушка!
Товариші його, захоплені жвавим прикладом, із вигуками й сміхом побігли до води.
Низенький поручник князь Тундутов, косоокий комлик із Маницьких степів, з баб'ячим обличчям і ріденькими, наче вищипаними, кущиками вусів, прискав окропом з обурення-
— С — сволота!.. Бидло нещасне !.. Чуєте ? Ото тепер усі їхні сподіванки: загарбати, поділити... А ми ведемо їх додому на грабунки та на розбій!
Горбоносий банькатий капітан зводного батальйону Доно-гуєв придуркуватим голосом блазня кинув:
— Поки що, не ми їх ведемо, душа моя, а вони нас ведуть. А ви не пручайтеся, пане поручнику. Пливіть собі за хвилями до свого берега.
— Ха!.. А далі що ?
— А далі — нам аби тільки до Владикавказу. Там, брат, починають серйозне діло: Дон, Кубань, Терек, Урал...
— Знаю!.. Старе! Була вже в Петроґраді рада козацьких депутатів: Міхеев, Дутов, Ткачов.."
— А,— тисяча чортів! Плювать нам на всякі там їхні ради! Тут уже не рада вам, душа моя, а справжня козацька держава.
— Байки!
— Ні, не байки! Я тримаю зв'язок із Владикавказом. Ось послухайте...
І вони зашепталися, схилившись над піском, де капітан почав викреслювати цифри й лінії.
Сухе, лунке повітря раптом прорізав потужний довгий поклик паровоза.
— Ого! Нас уже кличуть. Напевне розвідка вернулася. Річка тим часом випліскувала на берег чоту за чотою.
Похапцем натягали брудну білизну, заялозені штани, гім-настьорки, чоботи, черевики, обмотки й поспішали на станцію. Веселий Нагнибіда нагнав групу офіцерів і вишкірив зуби да Доногуєва:
— От ми й дома, пане капітане!
— Ні, ще не зовсім, душа моя... Ти з Грозного?
— Та ні, я з Кандаурівки. Мені б тільки за Хасав-Юрт, а там, їдять його мухи, рукою подати!..
— Ну, от бач... А комітет хоче послати нас через Кіз-ляр аж на Кубань.
— Якого чорта? У мене тут, можна сказати, хазяйство, багнет їм у пузо.
— А в їх — там, можна сказати, хазяйство.
— Ну то й хай вони собі туди їдуть, а я на це не согласен... Та що ж це таке? Братишечки?!
Нагнибіда покотився до своїх, вигукуючи дорогою, що комітет їх зраджує.
— Я три роки, можна сказати, баби своєї не бачив, а вони^ багнет їм у пузо...
Буйними хвилями салдати заливали станцію. Чкр — Юрт ущерть забили ешельони з людьми, кіньми, гарматами й повозками. Пахло табором і безладдям. За колією походні кухні варили вечерю. На вагонах, гарматах, одноколках мальовничо висіла й сохла випрана білизна та всяке лахміття. Десь у густому гаморі захлиналася гармошка і в лад їй ляскали шкарубкі долоні, а важкі чоботи вигупували невмиру-28 щого козачка. З околиць наїхали догадливі кумики — крамарі з сяким-таким крамом, наїдками й напитками. Біля їхніх гарб-ларків ішла жвава купля — міна.
Сурми сурмили, скликаючи салдатську масу на мітинґ до вагона — плятформи, де зібралися члени полкового й батальйонного комітетів з представниками інших полків. Рябий при* садкуватий прапорщик Орловський, лівий есер, голова полкового комітету, відкрив збори. Від зводного батальйону висунули до президії Нагнибіду. Слово взяв Поліщук, член дивізійного комітету, людина з твердим, кованим обличчям, гострим поглядом і міцно стуленим ротом під невеличкими вусами.
— Товариші! Наша дивізія розтяглася на сотні верств. Ми тепер вступаємо на територію Терського війська. Наша мета — прийти на Кубань із зброєю в руках. Тоді ми зможемо диктувати свою волю отаманам і генералам, поміщикам і капіталістам. А їхня мета — одібрати в нас зброю, розпорошити й ліквідувати дивізію. Тоді вони знову сядуть на нас верхи. Щоб досягти свого, нам треба рушити через Терщину кількома шляхами і вийти на Прохладну значними силами. Комітет виробив такий плян. Бакінський полк, зводний батальйон і маршова рота підуть Шамхальською низиною просто на Кізляр, а звідти...
— Неправильно! Зводному батальйонові на Кізляр — не по дорозі!
— Правильно! Треба двома шляхами!
— Товаришочки! Не піддавайся, це провокація!
— Сам іди на Кізляр, коли така охота!
— Братишки!.. Та що ж це таке ?
— А — а — а — а!.. А — ла — ла — ла!.. Геть комітет-чиків!
Поліщук нахмурився й нахилився до Орловського.
— Хтось уже постарався тут...
— Прошу слова!
— Доногуєв!.. Дайте слово Доногуєву!
Поліщукові очі метнули блискавку. Він іще раз звернувся до Орловського.
— Не довподоби мені цей лис! Він і шкодить і слід замітає.
— Чого? Він же, здається, щиро...
— Усі вони тепер — "щиро"! Доногуєв видерся на плятформу.
— Товариші! Я підтримую т. Поліщука. Це він правильно, що нам треба йти двома шляхами. Але зводному батальйонові й маршовій роті на Кізляр іти не рука. Бакінцям і дербентцям однаково кудою йти. їхні оселі за Терщиною, на Кубанщині й Ставропольщині. А де наші оселі? Тут ось вони, зразу за Сулаком. У нашому батальйоні є люди з Володимирівки, Андріївки, Воздвиженки, Петропавловської, Грозного... Ми вже знаємо, що наші оселі горять, наших батьків і братів убивають, жінок і сестер ґвалтують. Так чого ж нам іти на Кубань, коли наш обов'язок — боронити їх?
— Правильно! Не підемо на Кубань!
— Наша путь — до Грозного! Там 111-й полк!..
— Ганьба! Нас живосилом тягнуть на війну! Досить уже
навоювалися!
— Це зрада, товариші! Не піддавайся!
— Тримайся свого ешельону! Добровільно не підемо! Орловський даремно стукав кулаком, по столу й кричав,
напружуючи горло. Салдатська маса хвилювалася, очі горіли, вигуки перекочувалися з краю в край, клацали затвори Гвинтівок. Поліщук мовчки чекав, насупивши брови. Нарешті всі, кому була охота, накричалися: голова зборів мав змогу сказати своє слово.
— Який там провокатор кричить про зраду? Тихої Ми для того й зібралися, щоб вирішити, як краще... Слово для пояснень належить т. Поліщукові.
Поліщуків голос задзвенів чавуном.
— Так не можна, товариші, розв'язати справу. Ніхто вас не силує йти на Кубань. Коли хочете розійтися по власних оселях — воля ваша. Але зважте одно. Заші оселі, ви кажете, горять... Зможете ви їх боронити, чи ні? Звісно — ні, бо вас на Тереку — жменя. Наші оселі ще не горять, але каші серця давно горять. Ми в Александрополі ухвалили йти на станцію Кавказьку, бо звідти йдуть колії на Ростов, Катери-нодар, Ставрополь і Владикавказ. Там, навкруги, сотні тисяч наших пригноблених братів і десятки тисяч озброєних городовиків — селян. Ми там зможемо стягти такі сили, що з ними визволимо і Кубань, і Терек, і Ставропольщину. Товариш? з Терека хочуть спочатку заглянути до своїх осель... Не заперечуємо. Ми знаємо, що вони однаково повернуться до нас Але нехай вони пропустять поперед себе частини Бакінського полку. У Бакінців тут ніщо не горить : вони швидше полагодять з чеченцями. А терці почнуть мститись і тільки ускладнять справу..
— Правильно! Хай бакінці перед ведуть!
— Неправильно! Наші частини на черзі!
— Товариші, не піддавайся! Це вони хочуть нас обеззброїти, забравши зводну батарею!
— На чортів нам миритися з бритолобими ? Вони наших ріжуть, а ми їм прощатимемо ?!
— Геть Поліщука!
— Товариші! Тримайся біля своїх вагонів! Розбирай ґвинтівки!
Пристрасті розпалювалися. Поліщук рішучо сів біля Орловського.
— Я ж вам казав, що цей Доногуєв — хитра бестія. Він зі своїм батальйоном іще й не такої каші наварить.
— А що нам терці! Нехай ідуть собі.
— Не в тім сила. Нам треба миритися з чеченцями проти основного ворога — військового уряду. А він спровокує війну з чеченцями.
Орловський іще раз заходився втихомирювати розбурханий натовп.
— Давайте, товариші, кричати організовано, а то нічого не виходить. Коли вівці гуртом бекають, то хто ж їх розбере, чого їм треба ?.. Валяй, Нагнибідо, ти там щось хотів!
— Граждани — товариші! Я теж согласен проти буржуїв. Крий їх, сукиних синів, багнет їм у пузо! Ну тільки ж і те візьміть.. У кожного, приміром сказати, є дома посімейство.. —Я їх три роки не бачив... Треба їм ревізію призвести, чи не треба? А може їх у мене вже якась там буржуазна гнида закусала! Должен я усім їм порядок дати, чи ні г Ех, това-ри'лочки, їдять вашу мухи! Ваші домівки за півтисячі верст,. а наші — он там, за Сулаком та за Сунжею. І ви нам у тому не будьте проти... Я скінчив.
— Ха — ха-ха!.. Молодець, сукин син! Прямо в точку!
— Правильно! Терці хай ідуть першим ешальоном!
— Батальйоний комітет переобрати! Геть соглашателів!
— Доногуєва!.. Доногуева!..
— Нагнибіду!..
— Астахова!
* *
За півгодини ешельон збірного батальйону готузався вже вступити на рідну територію. Вирішили пустити паровоза позаду, а спереду — саперів і плятформи з батареєю. Заповнювали бакінців, що будуть обережні, але настрій був — спуску бритолобим не давати.
Рухалися повагом, з потрібними зупинками.
