Шурган - Капельгородський Пилип

ШУРГАН

(Повість-хроніка)

"Безумству храбрых поём мы песню"...

М. Горький.

І

Над палацом наказного отамана Терського козачого війська незрозуміло й незвичайно пломенів червоний прапор. Старий палац усім своїм казенним обличчям і музейно — декоративними гарматами намагався довести, що нічого такого особливого не трапилося.

На східцях вузенького незграбного ґанку стриміла пара молодих юнкерів місцевої школи, що тільки но вчора заприсяглися "положити живіт свій" за віру, Керенського і власні майбутні золоті погони. І так само, як і раніш, як і десять років тому, їхні шаблі з старанною запопадливістю віддавали встановлену честь кожному офіцерові, що приходив до палацу.

Хорунжий Рогожін віддав у чергувальній кімнаті свій картуз старому кур'єрові й повернувся до високого люстра пригладити непокірного чуба. З рамок визирнула міцна юнацька постать у голубому бешметі під темною черкескою, смугнасте обличчя, невеличкі вуси над твердими лініями рота й характерні злами брів над безоднею темних очей. Ці злами надавали юнакові суворо — зосередженого вигляду, але в посмішці розбігалися рівними дужками; тоді обличчя набирало безпосередньої, милої, дитячої щирости й одвертости.

— Оповістіть пана отамана... Хорунжий Рогожін — за особистим запрошенням.

Кур'єр у золотих шевронах старого ляйб — Гвардійця поштиво виструнчився. Широка борода віялом, густі брови стріхою й живі, пронизуваті очі на видубленому вітрами й роками обличчі затанцювали в широкій посмішці.

— Маю за честь віншувати вас, Гавриле Петровичу, з погонами.

Рогожін жваво обернувся на знайомий голос.

— Дядю Єрошка... Ти ?..

— Так точно, пане хорунжий !.. Собственною персоною!

— От несподівана зустріч!.. Як це ти наважився покинути Урусколь?

— Ех, Гавриле Петровичу! Коли б не такі діла, досі блукав би комишами й пісками з ґвинтовочкою. А птиці ж тепер розвелося на озері! Гусачків отих самих, лебедів, чапур... Несусвітна сила!.. А ви ж це як? Просто з школи?

— Майже так. Мене призначили були до маршової роти 112-го запасного полку. А військовий отаман відкликав у своє власне розпорядження... Діла тепер пішли, дядю Єрошка! ] не снилося п'ять років тому...

—— Так точно, Гавриле Петровичу!.. Діла серйозні... Та тільки ж ..

Дядя Єрошка несміливо переступив з ноги на ногу, оглянувся на високі, темноґранатові двері до внутрішніх покоїв і благально зашепотів:

— Гавриле Петровичу... Скажи ти мені правду, для ради бога... Це таки навсправжки ?

— Що таке — навсправжки?

— Та от... республіка ота сама... і взагалі... Приміро?л,— це таки правда, що государ імператор сидить?

Рогожін весело засміявся.

— Сидить, дядю Єрошка. 1 таки здорово сидить,— це вже будь певен.

Бородатий Єрошка закліпав очима й важко зідхнув.

— От не збагну я цього, Петровичу... Неладно щось

воно..

— Що ж тут неладного?

— Та так... Бунт якийсь виходить несправний, Петровичу... То бунтували робітники там, селяни, студенти, скажемо. .. і всякі такі інородці. А тепер уже й пани за ними. Золоті, приміром, на йомуи погони й хрести на грудях, а він — проти государя імператора... Я, каже, димокрад!

— Ха— ха-ха!.. Чудак ти такий! Значить вони — за народ. По вченому це називається демократія... народнє правительство.

— От і не розумію я цього, Петровичу... Народнє, кажеш, управительство, а знов же таки — його високоблагородіє стаць-кий совітник Вертепов... Або, приміром, полковник Караулов... Де ж тут народне управительство ? Молоді козаки — фронтовики гудуть, Петровичу... Приїде з фронту і зразу тобі — всякі словеса... Що ти йому скажеш ? Возьмуть вони ваших димокрадів за петельки, та колінною — під салазки... Государя імператора скинули, то невже панів не поскидають?

— Ах, який бо ти, дядю Єрошка... Тепер панів не буде, а будуть усі—як один... Тепер усім — однакові права.

— Хе — хе... Шуткувати зволите, Гавриле Петровичу...

— Які там шутки? Ось діждемося установчих зборів та % заведемо собі порядки, як сами схочемо. Нам тепер — аби тільки приборкати безладдя.

Дядя Єрошка пожував губами, зідхнув і припинив балачку:

— Ну що ж ?.. Дай вам бог, дай вам бог... Будемо ждати... Так оповістити їх превосходительство?

— Що?.. Михайла Олександровича?.. Відколи це він став превосходительством ?

— А як же ? Наші козачки постаралися. Це ж не модель, щоб за отамана — осавул ? На Дону отаманом генерал — от —кавалерії Каледін, на Кубані — полковник Філімонов, а у нас — щоб тільки осавул?

— Не розумію... Що ж ви сами призвели його в генерали, чи що?.,

— Не знаю, як воно тепер... Хтось же там є такий, що за государя імператора править? Ну от військовий круг і ухвалив прохати нашому отаманові чин генерала.За революційні заслуги, чи як там. .

Рогожін мимо волі всміхнувся.

— Ну, дядю Єрошка, щось я досі не чув такого... А втім — оповісти "його превосходительство".

— Слухаюсь... Пожалуйте до приймальної.

Рогожін поправив портупею й увійшов до просторої залі отаманського палацу, де панувала урочиста тиша й нудота музею. ^

За дверима отаманського кабінету Рогожін почув знайомі оксамитні переливи отаманського баритону й мимоволі прибадьорився. Хто б став тепер заперечувати перемогу демократії? П'ять років тому він гостив у себе в курені на Урусколі, малознаного депутата, члена державної думи Кара-улова — і ось тепер на дверях зустрічає його можновладний обранець війська Терського.

Дядя Єрошка дарма намагався поновити пишні традиції отаманського палацу генеральським титулом: на порозі стояла знайома постать осавула Караулова в розстебнутому кітелі, з характерним буйним чубом, пишним козацьким вусом і не-відмінною люлькою в руці-

— Вітаю, вітаю, Гавриле Петровичу! Радий, що вам пощастило вибитись у люди. Ходімо до мене, там погомонимо.

В кабінеті на зустріч Рогожіну підвівся заступник отамана осавул Медяник. Рогожін пізнав його по правиці, що безпорадно висіла на чорному перев'язі, підбита гострою шаблею турецького аскера. Караулов по-товариському кинув обом:

— Знайомтеся. Сподіваюся, що потоваришуєте. Ви ж, здасться, обидва—з Щедринської? Та ще й доля вам обом однакова.

Медяник усміхнувся, подавши ліву руку.

— Не зовсім однакова... Гаврило Петрович, бачу, має змогу фехтувати шаблею, а я — тільки пером. Та й то — лівицею.

Він очевидячки натякав на свої літературно — публіцистичні вправи в "Русском богатстве" й місцевих газетах, бо мав, як він сам казав, писучу вдачу.

Караулов поспішив пояснити свою думку:

— Алеж ви обидва вибилися з рядових козаків... і до військової школи попали самоуками .. Як же вас не рівняти ?. —До речі, Гавриле Петровичу, мені Григорій Абрамович Вертепов розказував вашу романтичну урускольську історію-Знаєте,— такі типи, як стара Кологривиха — це справжні живі сторінки козацької старовини...

Високе чоло Рогожіна потьмарилося під химерними зламами рухливих брів.

— Я волів би, Михаиле Олександровичу, щоб ця історія залишилася між нами.

— Ну гаразд, гаразд. Дуже радий, що мені щастить зібрати біля себе старих приятелів. Це мій замисел — скупчити в управлінні всю нашу військову демократію. Вас, Гавриле Петровичу, я прошу до себе за старшого адьютанта.

Вражливе обличчя Рогожіна не могло приховати наявного задоволення.

— Радий працювати з вами, Михаиле Олександровичу-Алеж який мій досвід? Тільки-тільки но з школи! А робота ж — відповідальна.

— Отож того й запрохав я вас, що робота — відповідальна. Свобода прийшла до нас таки в дуже несприятливих обставинах. Люди, змучені війною й роздратовані до краю. Економічні й продовольчі труднощі великі. Мільйони салдатів ідуть з фронту з Гвинтівками в руках, а більшовики намагаються використати їх для громадянської війни. Буде ще велика завірюха в Росіїг панове! Нам, козакам, треба мобілізувати всі сили, щоб перебороти безладдя. Наше завдання — стати підпорою тимчасовому урядові й забезпечити свої власні, козацькі інтереси.

— Я розумію вас, Михаиле Олександровичу. Такої думки — все молоде козацтво.

— Ну-от... Я дуже радий. Значить — згода? Лев Юхимович покаже вам техніку роботи й обізнає з черговими плянами. А тепер, панове, нам час іти на офіційну нараду. До речі, ви довідаєтеся про те, що діється в нас на Тереку.

Широкими парадними східцями зійшли до другого поверху" до особистих покоїв військового отамана. Тут, у затишному кабінеті, ждали члени військового уряду й представники національної гірської ради.

Чиновні збори встали на зустріч господареві. Караулов театрально помахав рукою, підкресливши цим дешевим способом демократичний характер взаємин.

— Вітаю, панове. Знайомтеся: новий адьютант, хорунжий Рогожі н.

Рогожін чемно обійшов усіх обранців рідного Терека, мимоволі відчуваючи якесь радісне юнацьке піднесення. Це ж і він вступає до їхнього кола, щоб гуртом творити нову історію батьківщини. Хіба, справді, для Терека, для всієї Росії не починається нова доба ? Хіба волею всього війська не відновлено в козаків старе демократичне самоврядування ? І хіба не демократичний лад привів сюди, до отаманського палацу, обранців Кабарди, Чечні й Інгушетії?

Правда, двом таким "демократіям44 було тіснувато над вузенькою смугою Терека, де нафтові вежі однаково видно було з козачих станиць і з чеченських авулів. Це виявилося зразу ж, як тільки заступник отамана взявся висвітлити поточні події.

Скупими фразами й сумними фактами змалював осавул Медяник безпорадний стан уряду. Демократії нема на кого спертися. Терські козацькі полки ще не вернулися з Фронту. Місцеві салдатські частини — 21-й, 112-й, 113-й запасні полки й Самарська дружина — деморалізовані й збільшосичені. Вузенькою смугою Терека сунуть із — за Кавказу дезорганізовані салдатські маси, сіючи безладдя. Народам Терека треба б спільно виступити за добрий лад і спокій, але чеченці всіх каламутять і розпалюють громадянську війну. Вони спиняють військові ешельони, відбирають гармати, рушниці, кулемети, набої й тягнуть до себе в гори. Станиці Коханівську й Іллін-ську спалено, Фельдмаршалська й Петропавлівська горять. На Сунжі риють окопи. Національна рада не має сили припинити це безладдя, абож навмисне йому потурає.

Випрасуваний і вилакуваний по аристократичних школах і вітальнях чеченський нафтовий маґнат Tana Чермоєв спалахнув сухим порохом і зірвався з місця.

— Неправда! Чеченці тільки захищаються! Ви подивіться, що роблять ваші фронтовики з нашими авулами! Вони обстрілюють усі чеченські й кумицькі селища понад залізницею.