Шурган - Капельгородський Пилип

Ми більше вагаємося, наміряємося й вибираємо, ніж діємо. І виходить у нас плутане життя з сумнівами й хитанням... Вона навчила мене діяти, а не вагатися.

— Ах, Тасю, коли б ви знали...

Байсунгуров важко хлипнув і уткнув обличчя в долоні. Рогожін устав і тихо відійшов набрати гребенчуку. Тася поклала свою теплу руку на буйні кучері Байсунгурова.

— Я знаю, Климе... Я по собі це знаю. Половина людей ходить навколо свого щастя й не бачить, де воно. Та не в тім справа, Климе...

ГЬлос її забринів м'яким смутком:

— Може ми всі тепер підемо за Маринкою... Дак навіщо ж жалкувати за тим, чого не було? Пам'ятаєте її слова? "Треба вміти вмерти, Климе"...

Байсунгуров хвилину помовчав і раптом твердо й упевнено підвів голову:

— Це не мудра штука, Тасю... Вміти жити—далеко трудніше. Давайте перемінимо тему...

У ночі похолодало; пішов сніг. Рогожін прокинувся, укрив краще Тасю й тут помітив, що Байсунгурова немає. На його місці приколота була сухою стеблиною записка.

Рогожін похапцем викресав огонь і — схвильований — прочитав: Ж

"Любі мої! Я іду від вас. Знаю, що таке — шурган, і знаю також, що наших припасів на трьох не вистачить. Комусь із нас треба піти. Не вважайте це за сантименталізм розмагніченого більшовика, — це тільки акт послідовности. Хтось там сказав, що людина є тварина соціяльна... "Один за всіх і всі за одного" ... Це — прекрасно. Але соціологія — не математика, а соціяльне ціле—не сума аритметичних одиниць. Я забував про це і, во ім'я соціялізму, проходив у житті мимо окремих Маринок, як мимо верстових стовпів на шляху в майбутнє. Це моя персональна помилка. З вами, з Маринкою, я усвідомив її особливо яскраво і хочу тепер виправити, оскільки зможу. Сто раз я йшов на смерть ради цілого, ради своєї кляси, — дозвольте ж мені сто перший раз піти на це ради одиниць, що становлять цю саму клясу. Я думаю, що мій партквиток від цього не зблідне й не злиняє.

А втім — може ще нічого й не буде, — ні шургану, ні саможертви, а тільки дон — кіхотство... Це було б найгірше: в історії 11-ї армії не повинно бути ні смішного, ні жалюгідного...

Прощайте, мої любі! Я йду з радісним відчуванням, з твердою вірою в ваше спасіння і в нашу остаточну перемогу.

Клим Байсунгуров".

Рогожінові защеміло в грудях. Розбудив Тасю.

— Ах, Климе, Климе! Ну куди ти пішов під таку завірюху ? Тася плакала:

— До Маринки, Гаврику, до Маринки...

Спати вже не довелося. Вітер дужчав і дужчав. З півночі ударив буйним вихром і помчав хмари понад самою землею.

— Починається Тасю... Ще кілька хвилин — і тут буде пекло.

Він притулився до перекинутої, прикопаної піском повозкк, посадив біля себе Тасю, закутав її Й міцно, міцно пригорнув до себе.

т Ш

— Ах, Тасю,— я дав би самого себе пошматувати, щоб ти була тепер далеко, далеко —..

— Дай руку, любий! Ти не сумуй,— це тільки момент. Держи мене міцніше. Умерти з тобою, в твоїх обіймах, не страшно. Гине вся армія, Гаврику! Ми в ній тільки малюсі-сінькі крихотки. Гине вся армія, що майже рік стримувала денікінщину на Кавказі! Хто знає ? Може це найважливіша послуга революції... Хто знає? Може згодом це буде одна з нгкславніших сторінок історії — і наша боротьба і наша смерть... І співці складуть нам свої пісні!.. І з нею, з армією, житимемо в спогадах людей і ми, її маленькі пісчинки!..

— Тасю, хороша моя! Чом я не спізнав тебе раніш ? Чом таке коротке було наше щастя ?

— Не жалій, любий! Може б тоді нічого цього не було — ні великих страждань, ні великих радощів. Дай мені твої губи, коханий! Коли прийде смерть, заступи їй дорогу! Випий сам мій останній подих!.. Мужу мій!..

— Прощай, моя золота дівчинко, моя дружина незаймана!.. А навколо вже закрутила, заголосила, затанцювала над степами страшна хуртовина. Здавалося якась люта, скажена сила зірвалася з цепу й мчалася у безвість із ревом і посвистом. Хмари котилися просто по землі, а піски повисли над хмарами. Все змішалося — небо й земля. Страшенна буря скиглила й вила, розриваючи своїми кігтями піскові кучугури, крутила й жбурляла їх велетенськими жменями на всі боки, била гострим, як цвяхи, піском і камінцями й перекочувала бугри з місця на місце.

Настав день, але було темно як уночі. Зійшло сонце, але його похоронила земля, що встала порохнявою вище хмар.

Табір тримався недовго. Шалений вітер перевернув і розметав вози і покотив їх покотом у пітьму чорного дня, розкидаючи поранених і хворих. Бігли очманілі коні, бігли люди й падали, ховаючись за бугри, а бугри вставали й перекочувалися через трупи й летіли в безмежну далечінь.

11-а армія переходила свою останню страдницьку путь.

80—90 тисяч їх рушило в піски і тільки 40 тисяч, хворих і знесилених, дійшло Астрахані та Яндиків. Близько двадцяти тисяч мусіли зразу ж лягти до лазаретів.

Котилися дні, тижні, місяці,— рік минув у нових бурях і клясових боях. Відроджена й поповнена 11-а армія, спільно з іншими, вертала назад, на Кубань і Терек, змітаючи денікінців на Новоросійське, Владикавказ, Кізляр, за гори, за море, за кордони.

Розірваний ланцюг історичної неминучости замкнувся знову.

Полтава, 1930 року.