Чотири броди - Стельмах Михайло

У тебе, як не сердишся, жодної зморщечки не знайдеш, а я вже увесь сивий, наче Дід Мороз. Так иене тепер і прозивають партизяни.

— Що ж це агояувати моему Діду Морозу? — Маринин голос узяв оті оксамитові ноти, які він дуже любив.

— Нічого не готуй, бо вже скоро йти.

— Ти за чимсь прийшов? Чигирин гмикнув:

— Щоб тебе побачити...

— І щось узяти, — насмішкувато підказала Марина, бо ж хіба не знає свого мужа?

— І щось узяти, — погоджується він. — Та головне — це на ібе подивитися. От ніколи, навіть у молодості, не скучав за тобою, хелер.

— Бреши, бреши. Хіба мені вперше таке чути? Щось би інше гадав, — ще більше заспокоюється жінка, бо ж хіба її лукавий довік не знає, чим заспокоїти? — Що тобі треба?

— Хліба нема в нас, а в тебе, чую, свіжим пахне. 'І Марина знову зажурилась.

— Випекла ж вам печиво, з сльозами випекла. Думаю: тебе ;е нема, а хтось із партизанів все одно навідається. І свічечку запалила па твоєму хлібі... Це ж ви підбили машину з отим бароном, що приїхав землю собі наміряти?

— Виходить, ми.

— І нічого вам після цього?

— Після цього посунули в ліси карателі на чотирьох машинах і з двома гарматами.

— І як же? — затаївши подих, притулилась до свого такого рідного і такого химерного чоловіка. Хіба ж вона нажилась за ним? От нагорюватись — нагорювалась донесхочу.

— Зустріли їх як треба. Повертались вони уже на одній машині.

— Багато в них машинерії, багато, — і перед очима проходить те чуже залізо, що несе тільки смерть.

— Дарма, скоро поменшає і машинеріїв, і ще чогось, бо, коли йдеш по чужу голову, неси і свою.

І замовкли. Він ще раз побачив останню сутичку з карателями, ще раз прикинув у думці: де і як дістати вибухівку, детонаторів. А Марина сумно думала про нього: розміняв чоловік шостий десяток, та не мав навіть тижня спокою. Інші, дивись, молоді, здорові, відлежують боки в різних закапелках, а цей ніде не зігріє собі місця.

— Ще ж тобі їсти дати?

— Якогось борщу, хоч оскомовитого, підігрій, а я на хвильку гайну до Володимира. Як він тепер?

— Досі в кузні марудиться. Тільки чого тобі вночі колотитися і людей колошкати?

— Справа є. Я хутенько. Готуй борщ і не журись, — підійшов до вікна та й, покректуючи, почав вибиратися з хати. Що ти зробиш з оглашенним?

Подвір'я молодшого брата Володимира було поруч з його двором. Отож, не виходячи на вулицю, чоловік переліз через тин і городом добрався до ошатної, в біленькій сорочці хати. Спросоння гавкнув Рябко, та, пізнавши голос Чигирина, замовк, ударив хвостом в пересохлу цюпу. Навстіж розчинилось вікно.

— Хто там ночами вештається? — густим басом запитав Володимир, який, видно, і досі не спав.

— Це я.

— Ти? — здивувався брат, висунув у вікно не меншу, аніж у Михайла, бороду і вже радісно: — Воскрес?

— Як бачиш.

— То заходь скоріше.

Ще на порозі Володимир могутніми ручищами молотобійця стиснув в обіймах брата, поцілував і поволік до оселі, де в темряві, одягаючись, туманіла його дружина.

— Жінко, чуєш: Михайло знову обдурив костомаху! — І до брата: — Це ж у який раз ти воскресаєш?

— А я не лічив, — посміхнувся Чигирин, знаючи братову вдачу.

— Либонь, п'ятий? Ось давай нагадаю, коди ти забув.

— Що ти мелеш, чоловіче! — обурилась Христина. Одягнувшись, вона підійшла до дівера, притулилась до-нього, витираючи рукою вії. — Що вже ми з Мариною наплакались і в твоїй, і в моїй хаті... Ой Михаиле, Михаиле...

— Ще й досі у неї під очима патьоки не висохли, — в'їв Володимир і почав роздмухувати в печі вогонь. — Вечеряти будеш?

— Спасибі.

— Так чого ж тоді прийшов уночі вирипувати хату? Аби тільки розбудити нас?

— Володимире, як тобі не совісно, — аж застогнала Христина. Вона й досі не могла звикнути до таких розмов братів.

— Не слухай, жінко, його, а зараз же смаж яєчню з цілого яйця.

— Що не слово, то золото. От за ким кіно плаче дрібними сльозами. — Христина поставила каганчик на стіл і почала поправляти ковдри на вікнах. Потім зажурено стала проти дівера. — Як же тобі, Михаиле, в таке врем'я?

— Часом з квасом, порою з водою.

— А найбільше з бідою, — зажурився її добрий вид, її добрі очі. — Воюєш?

— А він інакше не може, щоб не вмирати і не воскресати, — знову не витримав Володимир. — Христос раз воскресав, а він п'ять разів, бо техніка тепер інша. Став, жінко, сулію на стіл.

— Не треба, Володимире, бо мені скоро йти.

— Тоді чого було приходити? — ніби жартує, а насправді печалиться чоловік.

— Щоб ти мені скував одну штуковину. Такого ж коваля, як ти, треба пошукати.

— Коли зумію, скую, — садовить брата за стіл. — Заліза тепер вистачав. Що воно в тебе?

— Треба змайструвати таку лапу, щоб витягати на залізниці костилі. Знаєш яку?

— Чому не знати? — І Володимир присунувся ближче до брата, стишив голос: — Невже ти віриш, що наші переможуть фашистів з усією їхньою технікою?

Чигирин, здається, глянув не в очі, а в душу брата.

— Переможемо! Неодмінно переможемо. Зломимо і триклятий фашизм, і його кляту машинерію.

— А я, брате, не вірю в це... Сам подумай: що ваша лапа проти такої страшної сили? Та й німці вже трублять, що вони під саму Москву допхалися. — Притримуючи бороду рукою, він нідвівся, вийшов з хати і через якусь хвилину повернувся з двома уважистими саморобними лапами. — Тобі це треба? Михайло здивувався:

— Де ти їх, таких гарних, доп'яв?

— Спасибі, що похвалив. Приходили ж такі орударі, як і ти, з сусіднього району. Левка Біленка пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.

— От він якось і прибився з напарником до мене. Теж партизанять.

— А де? — аж потягнувся в надії до брата.

— Хіба він це скаже? Але, гадаю, в монастирському лісі, бо прохопились словом про парню. Вона ж там стояла. Скував я їм дві лапи, а потім ще дві, бо ж, думаю, може, і моему старшому брату вони на щось знадобляться.

Старший похитав головою:

— Так ти ж не віриш, що ми переможемо. І тоді Володимир відказав строго:

— Вірити — не вірю, це правда, а жити маю чесно і вмерти маю чесно.

Михайло обняв брата, потім братову і тихо вийшов з їхньої хати. Марина вже чекала чоловіка біля ясенів. Почувши його кроки, зітхнула, відчинила двері.

— Іди, бо вже й борщ прочах. А ти на якесь залізяччя розжився?

— Та розжився.

І тільки вони сіли за стіл, як хтось обережно стукнув у вікно.

— Ой лишенько! — зойкнула Марина, а Михайло схопився за автомат. — Що ж робити?

— Почекай трохи, — заспокоїв її чоловік. — Може, це Володимир ще якусь залізяку несе.

І знову стукіт у шибку.

Михайло ступив крок до вікна, але Марина рвучко стала насупроти нього.

— Не йди! Краще я гляну, бо я жінка, — вова підійшла до вікна, вдивляючись у темінь, нахилилась до підвіконня і раптом застогнала.

— Що там? — Михайло приклав до плеча автомата.

— Ой, Григорій!

— Який Григорій? — не може спочатку второяати він.

— Наш! — Марина не йде — біжить у фате, відчиняв надвірні двері, схлипує і вже заходить до хати, нряиадагочи до плеча Григорія. — Ой синку, дитино моя. Як яке ти?

— Ось бачите: живим добрався до вас. — Григорій зняв з плеча гвинтівку, поставив у куток і, як батько, попрохав: — Не плачте, не треба.

Хвилюючись, Чигирин ступив крок уперед.

— Здоров, сину.

— О, і тато наш є!

— А чого б це мені не бути? — обіймається і чоломкається з сином.

— Бо думалось, що ви або в евакуації, або, скоріше, в партизанах.

— Він і є в партизанах, — уже з гордістю сказала Марина. — Оце з лісу прийшов по харчі. Усе ж витаскав до макового зерна, спом'янеш моє слово.

— От макового зерна і не зачеплю. А як ти, сину? Тікав, аж п'яти виблискували?

— Не тікав, тату, — серйозно каже Григорій. — Бився, як ви мене иавчили, до останнього. Мою гармату при відступі залишили зупиняти німців. І ми зупиняли їх, аж поки з неї не полетіло шмаття, аж поки з накатника не брязнув останній дух. Так що, батьку, не насміхайся.

— Тож він випитує тебе. І зараз журився тобою. Сідай, стау, вечеряти, — і Марина кинулася до мисника.

— Як гарно повечеряти разом, — сідає за стіл господар.

— Гарно, чоловіче, — похитала головою Марина. І вперше за останній час вона несла радісний півусміх своїй дитині, своєму мужу, не знаючи, де їх посадити, чим частувати. Та все одно за посмішкою прокльовувались непевність і страх, тому я прислухавться до всього знадвору.

Після вечері старий Чигирин у прощанні поклав руки на плечі дружині, відвів од вві очі і сказав Григорію:

— Цілуй, синку, матір, та й будемо збиратися в ліс. Марина оторопіла, задихаючись, мов риба на березі, ковтнула повітря, схопилась долонею за груди.

— Що ти говориш?.. Як це в ліс?

І чоловік твердо відповів:

— Ногами, жінко, ногами, бо машини поки що нема. Гарячі хвилі захугували в голові матері, потекли по її виду і відбили на ньому досі не видимі зморшки.

— Бездушний ти чоловік! Я ж і надивитися не встигла на свою v — дитину.

— Ще надивишся, — невиразно пообіцяв Чигирин. — А зараз ій треба йти.

— Хай хоч один день побуде зі мною, — з очей Марини бризнули сльози, якими можна було б і історію описати. — Тільки один дань благаю в тебе.

— Не дав нам час і цього дня, — вже насупився старий. — Ще хтось увалиться до хати.

— Тоді хай Григорій до моєї мами зараз піде, хоч день перебуде в неї.

— Не жартуй, Марино, бо лихо не жартує. Жінку засудомило.

— Краще б ти, оглашенний, і не приходив сьогодні.

Та це не розсердило чоловіка, він тільки плечима повів:

— Не знаю, хто з нас оглашенний. — І торкнувся рукою обличчя дружини. — Не треба, чуєш, не треба.

— Таки справді не треба, мамо, — нарешті озвався й Григорій.

— І ти тягнеш руку за цим басурманом?

— За моїм батьком і за вашим чоловіком, мамо, — славно посміхнувся Григорій.

Марина припала до сина.

— Ти ж дивися за собою і за ним, бо в нього й досі розум дитячий.

— Коли жінка добралась до розуму, то вже й справді пора йти, — розважливо сказав Чигирин і почав упаковувати в торбу хліб.

— Ірод! — відрізала Марина, пішла в комірчину і винесла сала на дорогу. — Поклади зверху.

— Ірод сала не їв, — буркнув у бороду чоловік.

— Ой Михаиле, Михаиле! — Почала зав'язувати торбу і вже зовсім тихо: — Де ти взявся на мою голову зі своїми підсніжниками? І як я через тебе ще не побіліла, як ці підсніжники?

— Це я і твою сивину авансом забрав собі. І не дуже побивайся. Ми до тебе будемо навідуватись.

Незабаром батько і син вийшли з двору, пірнули в терпку хвилю матірки, а з відчиненого вікна почули невтішне схлипування.

— Баби, — крекнув Чигирин.