Чотири броди - Стельмах Михайло

Недалеко на дубі стогнали дикі голуби, нагадуючи йому далекі літа, що теж минули в лісах.

— Дядьку Михаиле, куди це ви зібралися косити? — посміхаючись, підійшли до нього напатлані близнята Гримичі, які любили похизуватися своїми кучмами і навіть у лісах, незважаючи на— насмішки, мили їх митлем з м'ятою. — Хіба вам тут мало трави?

— Дядькові Михайлові шовкової треба під боки: його ж підважив снаряд і на, цупкій траві не влежиш тепер, — ніби пояснює Роман, а Василь починає пирскати.

Чигирин заскалює око і весело питає "старих парубків":

— У вас, чуприндирі, на чому працюють язики: на шарнірах чи на шарикопідшипниках?

— Мати казали, що на коловоротах, — гигикає Роман і пальцем тиче в полудрабок. — Чого вам їхати на цих ребрах? Перебазовуйтесь із вашої таратайки на нашу тачанку, ми задурно прокатаємо вас із кулеметною музикою і вітром.

— З отим вітром, що з ваших голів не витрусився?

— І його не пожалієм для доброї людини, — великодушно Каже Роман і бавиться гранатами, причепленими до пояса. Це саме починає робити й Василь.

Чигирин дивиться на близнят і дивується:

— І де ви такі, нагойдані, взялися?

— Мати ж не десь, а в човні народила, тому й досі нас поТОддуе, — показує всі зуби Роман.

— Знову брешеш?

— Ні, дядьку Михаиле, що правда, то правда, — серйознішає парубок, — Таки на човні в татарському броді ми народились. Іе доїхала мати впору до хати з загонцю, де жала. Отой човен твій лежить у нас догори дном на льоху. Гарну мали першу иску?

— Та по вас видно — гарну, — похитує головою Чигприн. — Ви ж, хлопці, прикрильте мого Григорія, бо він ще не знає, що таке лісове життя.

— За нами діло не стане. А ви, по секрету, далеко розігналися на своїх одрах?

Чигирин мружиться:

— Би ж угадали — шовкову траву косити ііід бики.

— Суду все ясно, — регочуть шибайголови і делікатно шіііігають дядька Михайла: — Коли по господарчій лінії женете копі, то прихопіть десь діжку з розчиною, щоб і ми розжились па хліб, бо через ці коржі вже і місяць здається коржем.

— Ви ще не бачили смаленого вовка, — супиться Чигирин. — Бач, їм коржі не вгодили. Ось вам поки що ножиці — вкоротіть махновські патли хоч на сімдесят п'ять процентів.

— А що ж у нас лишилося, крім патлів? Ні тобі білявої, ні чорнявої, ні вечірнього стрічаннячка, ні ранкового прощапнячка. Хоч би раз отут дівочі ніжки по травиці пролопотіли, — ніби зітхнув Роман, а в очах аж стрибають бісики.

Що то молодість! І Чигирин мимоволі залюбувався отряхами, від яких ніхто ні разу не почув кислого слова. Адже й він колись був такий.

Від лісової дороги щодуху біжить оброшений Іван Бересклет, піт заливає йому циганкуватий вид, що аж пашить радістю.

— Михаиле Івановичу, де товариш командир? — хекаючи, зупиняється біля вікна.

— Що там у вас у дозорі? Знову гази чи щось хороше?

— Таки хороше! Перепинили чотирьох оточенців, вони прочули, що ми побили карателів, й одразу почали розшукувати нас! Як ви на це?

— Звістка ніби добра, — спокійно каже Чигирин і швидко йде до штабної землянки, в якій ще немає начальника штабу. Та буде й він, і сила, і все буде, коли по-справжньому почнемо бити ворога.

Ось і штабна землянка. Невеликий стіл, застелений картою-триверсткою, звичайний з дощок піл, кабиця, одне вузеньке віконце та два автомати на стіні.

— Що там, Михаиле Івановичу? — підводиться з-за столу Сагайдак.

— Перше поповнення прийшло.

— От і дочекались! — Сагайдак узяв автомат і пішов із землянки.

Незабаром він і Чигирин підійшли до своїх дозорців, що розмовляли з чотирма зарослими, вчорнілими, змученими бійцями, двоє з них були з гвинтівками, а двоє без зброї.

Побачивши майора, червоноармійці виструнчились, поправили гімнастерки.

— Добріш день, товариші, — привітався Сагайдак. — До нас прийшли?

— До вас, товаришу майор, — відповідає невисокий широкоплечий боєць із шрамом на щоці. Його незалежний вигляд одразу справив враження на Сагайдака.

— Хто ж ви будете?

— Ми троє гармашів. Воювати почали біля самого кордону. Далі потрапили в оточення, пробивалися до своїх, та не пробилися. По дорозі до нас приєднався боєць Антоненко, — показав очима на високого пухлогубого солдата без зброї. — Вчора ми почули, як ви поколошматили карателів, і почали шукати вас. Прийміть у загін.

— Документи є?

— Є, — і перший виймає з кишені партквиток. Сагайдак розгортає його, скидає очі з фото на бійця і приязно посміхається:

— Отож, товаришу Грицай, бити фашиста?!

— Тільки бити! — твердо кидає Грицай і полегшено зітхає:

видно, немало довелось пережити на дорогах війни.

— А у вас, товаришу Антоненко, в зброя?

— Немає, — безпорадно розводить довгими руками високий боєць.

— Де ж ви її поділи? І чи вам відомо, що в нас цейхгаузу нема?

Антоненко червоніє, кліпає довгими дівочими віями.

— Так воно вже вийшло, товаришу майор, бо ми одразу попали в пекло. Але одну штукенцію я виніс.

— Що ж це за штукенція?

— Сурма, товаришу майор.

— Яка сурма? — дивується Сагайдак: чи це насмішка, чи у хлопця не густо на розум.

— Ось я зараз, — Антоненко похапцем підходить до старої, напівзотлілої осики, здіймає з сучка мідну сурму, на якій вибухають спалахи ранку. — От мій інструмент. Я, товаришу майор, сякий-такий музика. Ще з дитинства з батьком і братами грав да хрестинах, весіллях і різних святах, тому й губи у мене розЇіюшені, наче постоли.

Сагайдак мимоволі посміхнувся, придивляючись до повних музики, зиркнув на Чигирина.

— Такий інструмент у загоні згодиться, — тихо сказав той. — ж сурма!

— Що ж, товаришу Антопспко, доведеться прийняти вас до ону і з такою зброєю. Збережіть її до нашої перемоги — і тоді игіть на весь світ!

— Я буду старатись, щоб на весь світ! — На радощах Антоненко підняв сурму вгору, приклав мундштук до спухлих уст — Гурочиста мелодія порушила тишу, підняла вгору диких голубів, що до цього стогнали і стогнали у кронах могутнього дуба.

Біля землянки Чигирин попрощався з Сагайдаком, Григорієм і близнюками, поправив упряж, сів на воза, вйокнув і зразу став собі звичайнісіньким, прибитим літами і недолею дідом.

— Артист! — невесело посміхнувся Сагайдак.

— Ким йому не доводилось бути — і артистом теж, — посмутнів Григорій, проводжаючи поглядом батька.

Лісами та перелісками, ярами і забутими дорогами добирається Чигирин до Синяви, де ще підлітком з батьком розчищав, пиляв і складав у сажні графський ліс. За це він мав у день п'ятнадцать-двадцять копійок. А коли почав шпунтувати гонту, то вже і полтиника виробляв. У цих же лісах він і стрів свою долю — свою з нерівними бровами Марину, і привернув її до себе чи то щирим словом, чи тими нерозщібнутими підсніжниками, які йому і досі здаються найкращими квітами на землі. Це ж тільки подумати: ще приморозки потріскують у лісах, ще ніздрюватий сніг скрипить, як сорока, а ця квітка самою ніжністю витикається на світ і по-дівочи зворушливо дивиться у вічі людині — з березнем, з весною тебе!

Дорогою незворушні, як механізовані ідоли, мчать на мотоциклах жандарми, на їхніх грудях коливаються і поблискують півмісяці блях. Наче по команді вони повернули голови, обмацали поглядами діда і гайнули далі. Невже це не сон? І застогнала душа в чоловіка. Та що наші жалі в часи лихоліття?

Чигирин в'їжджає в ліси, минає стару загату, яку підмиває томна від торфу вода, бере до колишньої парні, в якій господаровитий управитель графа одразу закладав чотириста шпон на колеса. Наклали тоді головами усі ясени, усі берести, а далі пропали й дуби. Тепер черево парні і її обвалені боки поросли плетеницею ожинника та чагарником, а там, де стояли круги, на яких запряжені в мотуззя робітники гнули обіддя, виріс густий дубняк.

Наче по пам'яті років переїжджає і переїжджає Чигирин з одного урочища на друге — і ніде нікого, тільки сонце пригорщами пересіває крізь листву золоту дрімоту. А ось і садок, і хата лісника Мирона Козуба, який був у нього боярином на весіллі. Де ж тепер Мирон: чи в лісах, чи перебрався в село? На траві лежить свіжий слід од коліс — виходить, хтось тут живе. Коли чужий, то скаже, що приїхав до Мирона вкосити якусь копичку сіна. Чигирин зупинив коні перед ворітьми, що взялися грибами і печатями лишайників, скочив з воза, заглянув на заросле травою і ромашкою подвір'я. Тут стоять ошатні підгонисті стоги лісового сіна, а в затінку біля них кубляться знесилені від спеки кури. Виходить, німці ще не добрались сюди. І зовсім негадано від лісу його покликали.

— Михаиле!

Аж здригнувся з несподіванки, зиркнув убік:

— Мироне?

— Хто б іще тепер бродив у цих лісах? — підходить осадкуватий лісник, на голові в нього вже буяє білий цвіт, а вуса розпухнатилися сивою степовою тирсою. Мирон обіймає Михайла, тягне до оселі, все дивується, яким він робом опинився тут.

— Та приїхав провідати тебе, трави лісової накосити.

— Говори-балакай, так я й повірю твоєму лукавому слову, — підсміюється Мирон, підсміюються і горбкуваті щоки, між якими, мов у засідці, причаївся лисячий ніс. — Щось припекло?

— Кого зараз не пече? Таке врем'я настало. Кому тепер служиш, Мироне?

— Лісник завжди служить трохи людям, трохи собі, а ще більше худобі: коням, коровам і навіть зайцям та косулям, — хитрув лісник, — Ось і ти, бачу, про худібку думаєш, — з косою, з граблями приїхав до мене. Та заходь до хати, гостем будеш. Отак воно виходить: люди подейкують, що Михайло Чигирин партизанить, а він собі на сіно старається, — і сміється тими очима, що бачать людину наскрізь.

— Мироне, може б, ти не дурив голову? Чи вже й мені не віриш?

— Тобі, Михаиле, вірю, — серйознішав лісник і відчиняв двері. — Заходь, сідай, я зараз щось скупорощу! Як воно вже вийде в меве — пробачав, бо жінка тепер в е вертається в ліси, без неї і кури здичавіли, але поки що яйця несуть. Засмалити якогось півника?

— Можна й півника. Саме для цього я й приїхав. Мирон поглядом прострелюв гостя:

— То хто кому дурить голову? Кажи, що в тебе! . — І в нас пройшли чутки, що в твоїй Синяві партизанить Левко Віденко, — із надією подивився на лісника, — Не бачив його?

— Ні, не бачив, — кліпнув зморшкуватими повіками Мирон, очі його посмутніли і теж пішли у засідку.

— В тебе і це може бути, — з недовірою вивчає вид, що заіається од нього. — То не бачив і навіть не чув?

— Ліс великий — усього навіть лісник не побачить.