Чотири броди - Стельмах Михайло

Ти ж, Яринко, не просись із нами, — сумнішає Роман. — Мама сльозами благала оберігати тебе! Яка вже ти не б, а таки ж ясочка наша.

— Ой Романе, — замлинкувала віями Яринка. — Хіба ж я можу без вас залишитися?

— Спробуй. Вечерю зготуй нашій сім'ї, і як ти не побоялася вночі шукати нас?

— А в кого ж я сміливості позичала? У своїх братів-соколів.

— Така ти гарна сьогодні, — Василь вліпив у щоку сестри поцілунок.

— Оце можна було б навіть раніше зробити, — не розгубилася Яринка і підставила другу щоку Романові.

— Як мед, то й ложкою, — чмихнув той. — Зіллячко всюдисуще.

А "зіллячко" ще раз глянуло в далину.

— Давайте посідаємо зараз на коні і хоч на часиночку заїдемо додому.

— Чого захотіла? — похитав головою Василь. — У нас уже, напевне, починають цвісти чорнобривці.

— І мати Яринку називають — мій чорнобривець. А нам, бач, не пошкодували рудої фарби.

— Золотої, Романе! — пирхнула Ярина. — А тепер, братики, по конях... до калинового мосту... Коли то ми доб'ємось до нього.

— Доб'ємось, сестро! — Романові очі блиснули завзяттям, рука лягла на автомат.

А Яринка косою притулилась до плеча брата.

— Тихо в лісах, аж чути, як роса випадає. Аби ж так тихо було у світі.

Враз Роман насторожився, застережливо підняв руку, потягнувся вухом до шляху. Biн перший почув бурчання моторів, значуще перезирнувся з Василем, а Ярині наказав:

— Сідай, люба сестро, на свого коника і щодуху мчи до Андрієвої сторожки. Ми тебе наздоженемо.

Ярина зблідла, благальне подивилась на брата.

— І не просись, і не молись. Мети до коня! В Яринки затіпались уста.

— Без вас я нікуди не поїду. Нікуди!

— Я що, язичнице, сказав тобі?! — грізно метнув бровами Роман.

— Чула, може, повторити? — І така затятість застигла на її висіченім обличчі, на ліплених дугах брів, на припухлих губах, що Роман спересердя пропік сестру поглядом, чортихнувся.

Тоді Яринка негадане підійшла до нього, а в голосі її забриніли сльози:

— Романочку, не злися, не чортихайся, хіба ж я в тебе така погана? А без вас я не можу...

— Вигрібай, дівко, з себе жар, бо і нас спалиш, — не знайшов чого кращого сказати Роман і посміхнувся "язичниці". — А тепер до коней. Перевірте сідла!

Від коней усі навзгинці зі зброєю в руках почали скрадатись ближче до шляху і в чеканні застигли під старими деревами. З долини накочувався і накочувався густий гул моторів. Ось і фари зблиснули, прострелили придорожні дерева.

— Колона йде, — невдоволено прошепотів Роман. — Чом би долі не послати якусь однісіньку легковушку? Яринко, ноги не дрижать?

— Ноги ні, а руки тремтять — не звикли до карабіна.

— Карабін — не рогач. І не здумайте без команди стрелити.

— Не здумаєм, — відповіла Яринка, бажаючи якось піддобритись до брата. А холод і жар ходили по її тілі, як їм хотілося. "Чого вам треба від мене?" Вгамовувала їх і вгамувати не могла.

Гул усе наростав, по шляху, схрестившись із місячним смутком, уже пританцьовувало мертвотне світло фар, а в ньому борсались і гинули кущі відпару й туману. Якось одразу збільшилось громаддя вантажних, критих брезентом, машин; обдавши партизанів пивом' і чадом, важенні "хеншелі" проскочили мимо них, і вирівнялись п'яні, переламані тіні, і заремствував листям наїюяоХавин ліс.

— От і все, — зітхнув Роман. Він міг би вгатити чергу в якусь машину, але зараз із ним була сестра, оте створіннячко, над яким весь час то він насміхався, то вона в'їдалася в нього. І така ні така любов.

Зїтхнув і Василь, який, мабуть, мав більше лірики в душі, аРоман, і, звертаючись до машин, що даленіли, запитав сам питав:

— Доля, де ти?

Доля, напевне, почула партизана, бо узлісся знову озвалося дадним, з прихекуванням бурчанням. Але це вже йшла не на, а самотня машина, що чогось відбилася від свого руна.

— Наша! — прошепотів Роман. — Ми з Яриною б'ємо в мотор, їсиль по кабіні. Яринко, в тебе запалювальні? — запитав, щоб юкоїтн сестру, бо відчував, як тривожилась вона.

— Запалювальні, Романочку.

— Тоді в бак стріляй. Знаєш, де він?

— Знаю.

І вони завмерли біля дерев, наче. вросли в них, а руки вросли в зброю. Ось світло загойдалось по шляху, знову наламало тіней, вдарило в очі, і водночас вдарили черги автоматів.

Машина затремтіла, зойкнула, крутнулась, посунула в ліс на партизанів, на ній і під нею загадючились зелені вогники; не перескочивши придорожній рів, хряснула, завалилась набік і вибухнула; розірвалася ніч, полум'я шматками югнуло аж на гілля дерев.

Яринка скрикнула.

— То бензобак розлетівся, — заспокоїв її Роман. На шляху знову зблиснули фари.

— Скоріше до коней! — вже вискочивши на свого червоногривого красеня, Роман побачив на віях у Яринки сльози і з співчуттям запитав: — Злякалась, маленька?

— Еге ж...

— І коли саме?

— Як машина посунула на нас. Таке громаддя! Здавалося, усе потрощить. І його страшно, і втікати боюсь, щоб ти потім не в'їдався.

— У таку годину сміливо позичай у зайця ноги, — великодушно дозволив Роман.

На цьому не закінчились нічні пригоди близнят. Коли вони, махнувши руками Яринці, під'їхали до штабної землянки, їх першим зустрів Іван Бересклет, що саме стояв на варті.

— Як воно, хлопці? — запитав з надією, бо дуже нетерпеливилось вийти на залізницю і наробити там шелесту.

— Є порядок у партизанських військах! — весело відповів Роман. — А як у вас?

— Багатіємо, гроші лічимо тільки тисячами, — засміявся Іван.

— Які гроші?

— Під вечір до нас прибився начфін дивізії з двома бійцями і принесли аж два ранці, набиті грошвою.

— Бреши побільше, — зневажливо махнув рукою Василь і постукав у двері землянки.

Незабаром їх відчинив старий Чигирин. Хлопці поштиво вклонились йому.

— Заходьте!

— А-а-а, брати Кирило і Мефодій! — підвівся з-за столу Сагайдак. За ним устав худорлявий військовий. На петлиці його гімнастерки виділялись кубики старшого лейтенанта. Він приязно посміхнувся близнюкам.

— Хто ж із вас, просвітителів, Кирило, а хто Мефодій?

— Тепер я буду Кпрплолг, а він Мофодієм, — не розгубіте, Роман.

Сагайдак і Чигирин засміялись. Старішій лейтенант здивувався.

— Як це розуміти, що ви тепер Кирило?

— Бо ми такі схожі, що часто й батько плутає нас, а ми тільки іноді збиваємось, — шельмувато дивиться то на старшого лейтенанта, то на стіл, завалений грішми.

— Невгамовний! — сміється Сагайдак. — Він і родився не з плачем, а з жартом. — І вже серйозно: — Як на залізниці?

— Спокійно, наче в пазусі. Варта зовсім зледащіла, і поїзд павіть вранці можна скинути з копит, — і зирить на стіл. — А грошей набереться з мільйон?

— Трохи менше.

— От жаль. Хоч би раз у житті побачити мільйон, щоб було чим похвалитись. То я до цих грошей трохи прибавлю своїх.

— Справді отряха, — тепер починає сміятися старший лейтенант.

— Ще нам пригода трапилась, — дивиться на командира і дивитись побоюється Роман, але ж і сказати треба, та й похвалитись хочеться. — Ненароком спалили фашистську машину, їйправо, ненароком.

— Як це ненароком? — одразу нахмурився Сагайдак. : — Душа не витримала, — розвів руками Роман. — Це вже після розвідки на залізниці. Я вам що казав?! Не ув'язуватися... А ви що?

Так ми ж і не ув'язувались, поки не зібрали дані, — ніби присоромлено промимрив Роман.

— Три дні будете молоти на жорнах, щоб усі бачили, які ви є...

— А що будем молоти: жито чи гречку? — діловито лукавить Роман.

— Яке це має значення?

— Велике. Біля гречки, знаючи, що вона піде на млинці, не перевтомишся.

Сагайдак тільки руками розвів і віями приховав усмішку.

— Отож спалили машину. А далі що?

— Утікали, аж у коней підкови диміли. Почувши таку відповідь, командир розреготався, а в Романа на всьому виду заворушилось хитрування:

— То, може, ми свою норму змелемо не на жорнах, а на вітряку? Бо ж він має перевагу над людиною.

— Яка це в нього перевага? — здивувався Чигирин.

— Сама звичайнісінька: вітряк має чотири крила, а людина тільки два, і то — не кожна.

На цю відповідь Сагайдак так розреготався, що аж сльози виступили на очах і віях, а близнята хоч і нітились, та вже знали, що гроза оминула їхні чубаті голови...

І знову надвечірній ліс, і тіні дерев на коліях, і партизани біля залізничного полотна, що ворушаться, мов тіні. Тепер Василь і Роман причаїлися в засідці ближче до станції, а на іюлотні біля стиків рейок орудують старий Чигирин та Іван Бересклет. Вивернувши гвинти з накладок, які з'єднують рейки, вони сповзають із насипу, а на полотно з лапами підіймаються Петро Саламаха і Григорій Чигирин.

"Ей, ухнем", — тихо каже Саламаха і лапою підважує залізо. В нього костилі вискакують, як гриби, і він зрідка насмішкувато зирить на Григорія, який починає хекати.

— Хлопче, може, поміняємось місцями, бо в тебе дерево твердіше?

— Обійдеться. От відхекаюсь і наздожену хвалька. Вдивляючись у далину, хвилюється Сагайдак, жмакає губи, а на пам'ять — не знати чого — спливає тільки двоє слів: "Хвилино, стій. Хвилино, стій". Це в тому розумінні, щоб усе зупинилося, що може завадити їм.

На станції озвався гудок паровоза. Невже наш? Невже наш? Сагайдак, пригнувшись, підіймається на насип, показує Саламасі і Чигирину, наскільки треба відсунути кінці рейок. Партизани підважили їх лапами — от і вся техніка. От і вся. Навіть думки лягають під ритм ще невидимого поїзда. А тепер — у ліси.

Біжить рейками дрож, нервово, наввипередки стрибають на них промінці, і уже, чмихаючи паром, розбризкуючи іскри, насувається темне громаддя. І враз, з розгону, осідає паровоз, шалено вгризається в насип, чортзна по якому перевертається, а на нього з несамовитим тріском, скреготом, вищанням налітають, трощаться і злітають вагони. З їхніх розвержених нутрощів клубками вибухає біла хмара.

— Гази! Гази! — перелякано крикнув Іван Бересклет і загупав своїми чоботиськами в глибінь лісу.

За ним кинулись кілька партизанів, схопився з землі і Василь, та Роман владно притримав його рукою.

— Не біжи, брате. Як умирати, то не страхополохом. У лісі, видно, хтось зупинив Бересклета, бо той знову завів своєї:

— То ж гази! Напевне, балони полопались.

— Тю на тебе, дурню! — спокійно озвався старий Чигирин. — Це не гази, а борошно. Завтра з нього коржів напечемо.

— І знову коржів! — з жалем сказав мовчазний Саламаха. І регіт вкрив його слова.

XVI

Порадившись із Сагайдаком, Чигирин вранці почав збиратися в монастирський ліс, який ще звався Синявою, бо і влітку, і взимку стояв у таких блаватах, наче їх у добру годину струснуло барвінкове небо.

Змастивши коломаззю колеса, Чигирин кинув на воза торбинку з коржем, збиту косу, граблі і почав запрягати коні.