Дума про тебе - Стельмах Михайло

Гляди, ще до Ярини дійдуть, і вона заспіває, не знаючи, чия душа озивається в них... От як можна далеко залетіти на куценькому конику своєї слави.

Втупившись у зошит, Богдан у думках починає кепкувати з себе, а насмішкуватий друг скидає на нього жагуче циганське око:

— Щось новеньке вскочило в голову чи тільки розтікаємось мислію по древу?

— Тільки розтікаємось.

Іван удавано зітхає:

— Видать, дехто має велику сверблячку в пальцях.

— Як тобі не соромно — це ж плагіат: отак Плетньов про Данилевського писав.

— Очевидно, щось є спільне між вами. Данилевський теж немало зіпсував паперу на вірші. От скажи: з якого засіка ти тепер, на безхліб’ї та безсіллі, здобуваєш поезію?

— Говори голосніше, бо оце як розколювалась біля станції земля, то й мої вуха зачепила.

— Питаюсь: із якого засіка тепер видобуваєш вірші? — кричить Іван.

— Із двох засіків: із любові й ненависті. Зрозумів?

Іван розхитує перестиглі стручки своїх несамовитих кучерів:

— Ти скоро матимеш світове визнання.

— Як мінер?

— Ні, як поет, бо тебе визнав навіть наш скупій-завгосп і виділяє додаткове харчування. А це, вважай, не менше світового визнання.

Богдан сміється:

— Життє, як говорив мій дід.

— І таки життє! — зітхаючи, погоджується Іван.— От аби ще розжитися на сіль. Ти якось легше зносиш безсілля.

— Я і голод легше зношу,— продає зуби Богдан, насміхаючись над своїм другом, що таки любить попоїсти.

— Напевне, через поезію в тебе перебивається апетит. А я зараз з’їв би і їжака з голками.

— Таке я від тебе чув і в мирний час. Не знають бідні їжаки свого напасника.

— Богдане, а після війни ми разом будемо вчителювати?

— Дай спершу дожити до тих днів.

— Неодмінно доживемо,— впевнено каже Іван.— А ти хоч після війни одружишся?

— Іване, іди під три шуми і дай мені поморщити чоло.

— Над одруженням?

— Над віршем.

— Поезія вимагає жертв,— глибокодумно мовить Іван, прибиває шапкою кучері і збирається йти в ліс, який і зараз подає свій голос крізь дернове покриття.

Та саме в цей час рвучко розчиняються двері й у землянку скочується Максим Туровець. З його радісно схвильованого обличчя видно: щось незвичне сталося в світі. У передчутті доброї звістки всі партизани схоплюються на ноги, оточують командира, освітлюють його очима.

— Товариші, друзі, побратими! — обводить усіх подобрілим поглядом Туровець.— Під Москвою Червона Армія перейшла в контрнаступ і погнала фашистів! Війська нашого тільки Західного фронту зломили армію Гудеріана і за десять днів просунулись уперед на сто тридцять кілометрів! Ударним частинам німецької групи армій "Центр" завдано тяжкої поразки, і вони відкочуються на захід. Ось це і є початок кінця!..

— Слава! Слава! Слава! — на радощах загукали лісові побратими, і не в одного з них під віями з’явилася волога.

— Розкажіть іще, Максиме Павловичу.

Туровець безпомічно розводить руками:

— Поки більше нічого не знаю.

— То ви те саме повторіть.

— Слово в слово!

І Туровець тричі, слово в слово, як вірш, переказує хвилюючу новину. Від себе він додає, що сьогодні на честь Червоної Армії партизани в двох місцях вийдуть рвати ворожі поїзди. А розчулений Білокінь пообіцяв усіх уволю нагодувати свіжою кониною.

— І навіть сіль буде до неї? — запитав його Іван.

— І навіть сіль буде,— з жалем сказав Білокінь.— Остання, її для поранених тримав.

Отак і сходилось: велике, святешне з буденним у те єдине коло, що зветься життям. А потім, уже не в землянці, а в лісі Туровець підійшов до Богдана і чи то з радістю, чи з жалем подивився на нього:

— Тобі, Богдане, не спилась дорога?

— На залізницю?

— Ні, до секретаря підпільного райкому.

— До Радимича?! Знайшовся він? — зрадів Богдан і пригадав той тяжкий день, коли його обмовляли Пасикевич і Шинкарук і як за нього вступилась людина, що вже мала вічний сніг у чубі.

Туровець спохмурнів:

— Радимича закатували, кості ломили в тюрмі. А коли повели до шибениці, він заспівав "Інтернаціонал". І не витримали гітлерівці — полоснули з автоматів і вже мертвого повісили. Богдан мовчки зняв шапку, схилив голову перед пам’яттю тих, що не повернуться до нас. Через якусь хвилину мовчання Туровець тихо сказав:

— Жалі жалями, а воювати треба. Отож підеш на зустріч з секретарем до діда Володимира.

— І коли?

— Хоча б і зараз, щоб Новий рік стрічати в хаті, а не в лісах... Спасибі за твій труд. Загін не забуде його.

Богдан стурбувався:

— Ви наче прощаєтесь зі мною?

— Боюсь, що заберуть тебе від мене,— похитав головою Туровець.— Не дадуть тобі засидітись на одному місці. А може, так і треба.

— Я нікуди не хочу од вас!

— Та й мені не хотілося б випускати такого хлопця,— обняв Богдана,— А тепер біжи в землянку, збирайся — і в дорогу, в щасливу дорогу. І хоч би що сталося з тобою, віршів не забувай: вони людям потрібні...

І знову завіяні ліси, і знову тепла співуча бронза сосон, і туманне срібло беріз, і лисячі шапки дубів, і підморожена зелень полохливих, як дівчата, осик, і п’янкувата синь присадкуватих грабів, і в хрещик снігом вишиті ялинки. Усім би цим можна досхочу любуватись, аби не такий час та не така важка дорога. Завіяло ж за ці дні, замело, і коли є слід на снігу, то тільки звірини. От і можна з трагедійної ноти починати вірша: "Занесло нашу долю снігами..." Ні, голубе сиз, починай з іншої ноти, бо сніги не сніги, а й сьогодні підуть і поповзуть ними твої друзі і, обпікаючи й обриваючи залізом руки, підкладуть під рейки смерть ворогам. Хай їхню долю заносить снігами!

Увечері, засніжений до самого пояса, Богдан добрався до знайомого дрібнолісу, де стояв сивий, мов дід, стіг, та й почав длубатись у ньому, щоб переночувати в сякій-такій дірці. Потривожене сіно війнуло водночас і літом, і святвечором, нагадало дитинство, і те сіно, і ті страви, що стояли в батька-матері на святвечір. І одразу ж дав знати про себе голод. Богдан, охоплений давніми видивами, вийняв з торбинки, де лежали вірші й німецькі "лимонки", шматок хліба, промерзлу конину й грудочку солі, яку дав йому на дорогу Білокінь. Чим погана вечеря під Новий рік..? А потім, обкружлявши стіг, довго прислухався до лісу, довго придивлявся до зірок, що показували на хуртовину, й, нарешті, зашився у свою схованку. Вже засинаючи, він почув шарудіння на снігу й обережно схопився за автомат, а потім беззвучно розсміявся: то з лісів чи з лісової казки обережно петляв до стогу заєць. Він почув шарудіння в сіні, занепокоєно зупинився й легкою тінню майнув у березняк.

"На добраніч, зайче",— посміхнувся, засинаючи.

Другого дня пішов, повалив сніг, і Богдан тільки пізнім смерком добрався до лісової садиби діда Володимира. Він поклав руки на хрещаті ворота, придивляючись і прислухаючись до лісу, до хати, до пасіки. Нічого, крім шереху снігу, крім туги дерев, не вчулось йому. І неждано з темряви низько забринів знайомий голос:

— А це не Богдан, син Василів, прибився до нас?

З несподіванки Богдан здригнувся, в думці вилаяв себе за необачність, а вже до нього, неначе Дід Мороз, підходить, посміхається старий пасічник.

— Таки Богдан, син Василів. А ви когось іншого ждали?

— Та ні, тебе. Чого так припізнився?

— Сніги по пояс, і так мело, що світу божого не видно. А як ви, діду? — обіймає і цілує старого, що пахне і тютюном, і воском, і медом, і нахолодим зерном.

— Живемо. Хоч тяжко, та живемо,— відповідає старий.— Ходімо ж до хати.

— Там хтось чекає мене?

— Чекає і дочекатись не може.

— А як мої, діду?

— Живі, живі,— заспокійливо каже старий.— Тато нещодавно приходив до мене.

Вони підходять до оселі, і старий пасічник поволі тричі клямцає дзвінкою клямкою. Заскрипіли хатні двері, і хтось з порога запитав:

— Свої?

— Свої,— відповів пасічник.

— Прийшов?

— Насилу дочалапав. Метелиця.

Щось знайоме-знайоме, таке рідне і таке далеке наблизилось з того голосу. Хто ж це може бути?

— Хто це, діду? — пошепки запитав старого.

— Той, хто жде тебе.

Саме в цей час розчиняються двері, і Богдан зразу ж потрапляє в обійми високого міцнотілого чолов’яги, який безцеремонно тягне його в хату до світла.

— Ану, покажись, покажись! — бурмоче він.— Подивлюсь я, що за чоловік ти в кулаці!

— Марко Еммануїлович! — вражено скрикує Богдан.— Невже ви?!

— Яке розумне запитання! — Погрибінський у посмішці розтягує повні вуста, за якими поглибшали зморшки, ставить Богдана посеред хати, насмішкувато, весело розглядає його.— Партизан! Викапаний партизан! А що в твоїй торбі? Вірші чи скарги?

— Вірші, грудочка солі й гранати. Хто попаде під них — скарги не напише.

— Вірші я заберу, а гранати й грудочка солі хай залишаються в тебе.— Погрибінський і сяк і так оглядає Богдана і залишається явно задоволений ним.— Виходить, б’ємо, хлопче, ворогів?!

— Це як коли: то ми їх б’ємо, то вони нас, то вони драпають од нас, то ми... перебазовуємось. Головне ж — остаточний результат! — не журячись, відповідає Богдан.— І куди ж ви мою писанину заберете?

— До партизанської газети. А як щось буде геніальне — на Велику землю передамо. Як вона порадувала нас перед Новим роком! Та клади свою зброю в куток, роздягайся, бо вже, мабуть, і Повий рік пора стрічати. Дід Володимир нам і рибку, і картопельку, і мед приготував на тайну вечерю.

— Споживайте на здоров’я та бийте супостатів клятих, щоб з них дрантя сипалось,— пасічник ставить на стіл щось у старовинній чотиригранній пляшці.

— А ми не зіп’ємося від цього зілля? — питається Погрибінський.

— Не зіп’єтеся. Це не самогон, а старий мед, що веселить ноги і душу.

— І довго цей мед старів у вас?

— Та років з двадцять. Ви ж орудуйте, а я піду виглядати вашого зв’язкового,— і сизий, як сон, пасічник тихо вийшов із хати.

— Ось так і зустрілись. Я дуже радий за тебе,— проникливо мовив Погрибінський і знов ручищами потягнувся до плечей Богдана.

— Чого ж ви раді?

— По-перше, того, що не розгубився, не скис, не зашився в тяжкий час у пору. По-друге, за твою роботу, самовіддану, мужню. Туровець дав на тебе повну характеристику.

— Спасибі йому. По давньому знайомству він перебільшив мої заслуги.

— Е, у нашій вдачі — не так перебільшувати, як применшувати чиїсь заслуги,— засміявся Погрибінський.— Так от, дорогий товаришу Романишин, підпільний райком призначає тебе командиром осиротілого партизанського загону. Командира його вбили лакузи Пасикевича.

— Ми ще стрінемось із ним! — Богдан мимоволі стиснув кулаки.

— І навіть скоро! — пообіцяв Марко Еммануїлович.— Як ти на своє призначення дивишся?

Богдан, хвилюючись, мовчить і довго дивиться на завзяте обличчя кривоноса, який і зараз тримає в очах шалену жагу життя.

— Говори, говори,— підганяє його Погрибінський.

— Що ж говорити?..— затнувся Богдан.— Не подумайте, що хвалюсь.