Дума про тебе - Стельмах Михайло

Це був той самий вітряк, що стогнав у ту сніговицю, яка замітала дороги до Ярини. І тоді ти не молов, не мелеш і тепер, у божевільну хуртечу війни. А чи живий той мельник, що залишив невідомому подорожньому хліб-сіль і сірники?

— І коник пасеться, і візок стоїть. Виходить, хтось є на вітряку. Але хто? — сам себе запитав Северин.

— Або мельник, або поліцай.

— І це може бути. А не завадило б заскочити на вітряк.

— Чого?

— Може, муки роздобули б. Хоч якогось коржа спечемо.

— На чому ж ти його вимісиш?

— У лісі на пні,— безтурботно відповів Северин.— Мій дід-вівчар розповідав, що вони в степу місили галушки навіть на кожусі. Так пень проти кожуха — це вже розкіш.

Вони довго стежили за вітряком, який паче брався знизу чи туманом, чи димом. Ось із дверцят, що виходили на висячий з балясинами ганочок, вийшов ставний парубок, по східцях обережно спустився на землю, поснував довкола, потім запріг коня і знову зайшов у вітряк. З нього він уже вийшов із мішком на плечі, поклав його на візок, озирнувся, ще зайшов на вітряк і теж вийшов з ношею.

— Коли б він до нас повіз коржі,— зітхнув Северин.

А парубок справді, немов почувши його, подався не до

якоїсь дороги, а полем до лісу.

— Прямо до нас,— здивувався Северин.— Що воно за знак?

"Ось це, може, й є син мельника Сергія. Але чого він їде в ліси? Яку ще таємницю приховує цей час?"

Уже добравшись до узлісся, парубок помітив їх, блискавично шарпнув коня убік, та колесо наскочило на пень, і віз зупинився. Тоді хлопець вискочив з воза й, пригинаючись, кинувся чимдуж утікати.

— Хлопче добрий! — гукнув у сутінки Богдан.

Але добрий хлопець, петляючи узліссям, зник у вологій темені.

— Знову таємниця мадрідського двору або сільського вітряка,— забубонів Северин,— Що ж нам підкинув цей мельник на вечерю? — І замугикав: — "Наварили галушки на три п’яді завдовжки".

Друзі підійшли до воза.

— Мука,— сказав Северин, обмацуючи мішок.— Але чого так злякався цей мельник, чи як там його?

— Напевне, крадькома намолов. Тепер і млини, і вітряки, і навіть жорна під забороною.

— Ні, щось не те,— Северин розв’язав мішок, засунув руку всередину й присвиснув.— Еге, тут, крім борошна, ще й війна є! Відійди трохи, Богдане,— і він обережно почав щось виймати з мішка.

— Що там? — спочатку не зрозумів Богдан.

— Розгвинчена авіабомба! На доброго мельника напали! Для чого ж вона йому? — І Северин поліз до другого мішка, з нього він вийняв сорокап’ятиміліметрову з відверченою головкою міну і знову присвиснув.— Так це ж усе разом — саморобна міна. Ось і жолоб для неї. А для чого дерев’яна довбенька на мотуззі? Звісно, для удару. До чого в бідності не додумається людина? Такою штуковиною і поїзд можна сколупнути з рейок.

— Справді, Северине?

— А чого ж, бомба важить п’ятдесят кілограм. Зрадів на дурничку?

— А як же інакше може бути? — Богдан з усіх боків почав роздивлятися несподіване добро.

— Ох і хлопець! Бач, до чого домудрувався! — все похитував головою Северин.— Це ж треба.

— Може, заглянемо на вітряк?

— Не варто. Коли мельник робить такі міни, то він міг і вітряк замінувати. А мені щось не дуже хочеться возноситись на небеса. Ми ще по землі не находились.

— Северине, ти ж зумієш підкласти цю міну?

— А для чого б я в армії три роки хліб переводив? От зараз і помудруємо з тобою, як і де підірвати поїзд.

— Ти чудо — не хлопець,— і Богдан торкнувся устами зарослої щоки друга.

— Аби ж отак мене Оленка похвалила,— запишався Северин.— От що нам робити з конем?

— Що тебе непокоїть?

— Це такий свідок, що нас зможуть вистежити.

— Так то ж свої вистежать. Це навіть краще.

— Може, ти й маєш рацію,— в задумі погодився Северин.

* * *

Осіння ніч, холодна осіння ніч і кружляння вітру, що повертається на круги свої й вибиває стогін із лісу. Десь є мудрі книги, і теплі оселі, і світло, і пахучий хліб, і нерозхлюпана любов під віями, а тут осіння глуха ніч, яка не знає, що скинути з неба — сніг чи дощ. Нарешті здалеку з’являється примарне світло, воно спочатку, як живе срібло, покотилось по рейках, висвітлюючи їх, а потім прихопило частину лісу і поля.

Богдан і Северин упали на землю. Дрезина, поколихавши над ними холодне сяйво, погуркотіла на схід. Отже, пора! Друзі підхоплюють свою ношу й швидко вибираються на насип. Тут вони під шпалами ножем і руками поширюють заздалегідь підготовлене гніздо і бережно, неначе дорогоцінність, закладають жолобок і бомбу, розмотують мотуззя від тієї дерев’яної довбеньки, що вдарить по запальнику. А здалеку по рейках уже наближається вібруючий перестук ешелону.

"Що він несе нам? — тривожиться Богдан і з мотуззям у руках лягає на холодну землю. Раптом його охоплює страх: — А коли не спрацює?"

— Усе в руці божій. Здається, не велике щастя поспішає — порожняк,— спокійно шепче Фіненко, прикладає вухо до землі і, немов заклинання, говорить до не видимого ще поїзда: — Не пронеси! Не пронеси! Не пронеси!

Над насипом з гуркотом шугнули тіні поїзда. Богдан з силою сіпнув мотуззя. Ось під божевільними тінями блиснуло вогняне коло, і вибух, і несамовитий скрегіт металу, і розпачливий крик, і гуркіт, що звалюється з насипу, оглушують і зривають їх із землі.

Не пронесло! кричить Северин і кидається до того, що хвилю тому звалося поїздом! Але що це? Їх опереджають якісь тіні. Невже німці чи поліцаї? — Богдане, назад!

І в цей час позад себе Богдан чує такий знайомий, такий рідний голос:

— Так хто ж це наші спільники? Признавайся, Богдане!

— Максиме Павловичу, це ви?! — оторопіло вигукує він.

— Це я, шибенику! — сміється Туровець.— Здоров, здоров, хлопче!

— Оце так! Оце зустріч! — І Богдан падає в обійми Туровця, але з них його виривають інші руки й немилосердно чавлять йому ребра.

— Іване!

— Пізнав-таки?

— Не розтрощи ребра.

— Він може поїзд розтрощити, а йому й одного ребра не можна,— Іван розтискає обійми і лізе рукою до очей.— Здається, після вибуху щось натрусилось.

— Де ж ти взявся, Богдане, у наших лісах? — питає Туровець.

— Прибився з оточення. І увесь час розшукую вас.

— І нашу міну украв?

— І вашу міну з моїм другом украв,— знайомить Туровця з Северином.

— А ми вже були перелякались: кому вона дістанеться.

Вопи підходять до хаосу заліза, дерева і якихось вантажів, де вже господарюють партизани.

— Так от, Богдане,— тихо говорить Туровець.— Писав ти до війни свої рядочки, а тепер будеш шматувати ось ці рядочки, по яких ходять чужі поїзди. Ясно? Заперечень нема?

— Заперечень нема, товаришу командир,— радісно відповідає Богдан, увесь час почуваючи біля себе то руку, то кучері Івана.

XVIII

Відійшла журавлина пора, відлетіли з озеречка й останні качки, і вже за хатою в золотій метелиці листу кружляє, гуде падолист. А в хаті, вперше за багато років, кружляє, гуде веретено. Одразу ж фашист одкинув село до сліпака, до веретена, до саморобного полотна, до жорен, до безхліб’я, до безсілля, подалі від життя, поближче до смерті.

Випрядається пучками, випрядається болями, випрядається серцем нескінченна сіра нитка, що прялася тільки в її дитинстві. Де те дитинство, де ті зелені лужки, на яких слались мамині полотна — білі полотна надій? А тепер ти вже сама стала матір’ю, та випрядаєш не на біле, а на чорне полотно, бо все почорніло тобі в очах, навіть оцей листопад, що видобуває із берізок і музику, і золото опадань. То не біда, коли глупа осінь падає тільки на землю. Біда, коли вона каменем падає на твою душу. В лісництві одні заливають її сльозами, інші — самогоном, та й так минають омертвілі дні, омертвілі ночі. Хоч би Данило подав вісточку. Як пішов, як попрощався з нею, то й слова не дочекалась од нього. І від Богдана немає звістки. Вона соромить себе в думках, що згадує Богдана, але й не може не згадувати його. Це ж треба, щоб так і його, і її карало життя...

А падолист гуде і дзвенить, і всі стежки тепер лежать у золоті листу. Із двору прибіг розпашілий Василько.

— Мамо, у другому озеречку рибу ловлять. Я погрію пальці і ще побіжу туди.

— Не набігався за день?

— Як ноги не болять, то й не набігався,— сказав, наче дорослий, і звів на неї сині, її ж очі.

Ярина тільки зітхнула та й почала витягувати ту нитку, що починалася з її пучок, та не мала кінця.

— Мамо, а де мені взяти торбинку?

— Нащо тобі?

— Дядько Наум сказав, що мені риби вкине.

— Не треба нам його риби,— спохмурніла Ярина й перестала прясти.

— Чого не треба?

— Не треба, та й годі,— нагнівалась на того бабія, в якого від кожної спідниці прокидаються облудні спалахи в очах.

Василько побіг на озеречко, а вона знову сіла випрядати осінній день, аби ж так можна випрясти болі, що приходили й приходили із різних років, а найбільше — із цього.

Між деревами пройшли лісоруби, загубили кілька слів, і їх прикрила метелиця листу. Ось по дорозі заклепали підкови. Кінь, здається, зупинився біля її хати. Так воно і є. Бо вже хтось біля порога загупав чобітьми.

"Невже лісові брати? Так рано ж". Ярина за звичкою поправила хустину, блузку, струсила з неї кострицю.

Заскрипіли сінешні, заскрипіли й хатні двері, на порозі занезграбилась у просторій дорожній свиті чоловіча постать. Не тільки холоднечею, а тривогою повіяло від неї. Невідомий зриває з голови відлогу, розстібує свиту й кидає єдине слово: "Холодно!"

— Боже! — скрикнула молодиця, починок випав з її руки, та й душа, здається, почала випадати з грудей. Ярина впізнала цей страшний голос, що давно мучив її навіть у снах.

— Не чекала? Перелякалась? — посміхається нерівною посмішкою Артемон і тре задубіле на холоді обличчя. Потім він бережно ставить біля рогачів карабіна, скидає свиту і залишається в синій чумарці, обшитій сивим, неначе прихопленим з хурделиці, смухом. Саме в такій чумарці в них колись ходив панський управитель.

— Чого ти?..— болем, стражданням, ненавистю питає нового управителя Ярина.— Чого тобі ще треба?

Артемон ввірчує в неї заскленовані, з дорожньою пригуслою сльозою очі:

— Теж мені питаннячко. Хіба ж так скоро, з холоду, з порога можна відповісти, що кому треба? Ти б краще поставила щось на стіл та сказала, куди завести коня і як зігріти душу.

— Твою душу і сонце не зігріє.

— Це ти, Ярино, даремно,— примирливо каже Артемон.— Душа справді у мене досі була холодна, бо не світило їй сонце.

— А тепер, при німцях, засвітило?

— Це вже друге питаннячко, не краще за перше,— не гнівається, а підсміюється Артемон і обмацує її вузьким поглядом.— Я думав: ти погіршаєш, злиняєш за ці роки.