Дума про тебе - Стельмах Михайло

Аж і вони не беруть ні твоїх очей, ні твоїх брів. Скажи, де поставити коня?

— Де хочеш, тільки не в мене. Іди, Артемоне, з очей.

І тепер увесь щелепастий вид поліцая одразу спалахнув недобрим огнем:

— Я, звісно, можу піти з очей, це мені недовго. Але що потім буде з твоїми гордими очима?

Артемон так щось сказав і так чогось недомовив, що Ярину почав лихоманити дрож.

— Ти про що заговорив загадками?

— А ти вже, напевне, й розгадала? — пильно дивиться на неї Артемон, і по ятаганистих, ще синюватих від дороги щелепах починає стікати недобра посмішка.

— Де нам догадатись,— паче байдуже відповідає Ярина, але вже відчуває, що Артемон тримає її у своїх лапищах.

— Не хитруй, Ярино, це в тебе не вийде, бо ти вся наскрізь правдивістю світишся. Так от: що не було поміж нами, хоч як ти насміялась наді мною, а я все одно й досі не можу забути тебе. Іншими хотів забути твій вид — і не зміг. Ось як воно буває,— і Ярина вперше побачила на обличчі Артемона непідроблений сум.

— Не треба про це.

— Тобі, звісно, і не треба,— погодився Артемон.— А про мене, про мою душевну скруту можеш хоч раз у житті подумати?

— Невже і в твоїй душі може бути скрута?

— Не печи мене вогнем, бо сама біля нього ходиш. Так от, Яринко, поїдемо звідси до мене. А не поїдеш зі мною, повезуть тебе жандарми в тюрму.

— Що ти говориш? — жахнулась вона.

— Що чуєш. Гадаєш, я так собі без пам’яті гнав сюди і коня, і себе? Рятував тебе в тридцять третьому році, рятую й тепер. За тебе беру на свою душу твій гріх, а на харчування і догляд — твоє дитя.

— Де ж ти мій гріх знайшов?

— Коли б тільки я,— хмикнув Артемон, підійшов до печі, відсунув заслінку.

— Що ти там шукаєш?

— Дивлюсь, чи нема свіжого печива або свіжих сухарів для партизанів.

— Що ти мелеш? — поблідла Ярина.

— Я, може, й мелю, а печеш і сушиш ти,— він підійшов до столу, взяв надрізану хлібину, понюхав.— Тмином пахне.

— Я завжди печу хліб з тмином. Так Данило любив.

— І партизани теж?

— Які партизани?! Що ти верзеш?

— Хоч ти, Ярино, не бреши, бо весь світ забрехався тепер. Увесь.— Артемон вийняв з кишені сухар.— Подивись, понюхай. Твій?

— Де ти його взяв?! — скрикнула і цим виказала себе Ярина.

— Та спіймали ж мої хлопці одного дурня. Дали йому гаряченьких, то він і розв’язав халяву: все, як на сповіді, сказав і тебе не пожалів. Отож, поки не пізно, переходь до мене. Я вже як-небудь погашу твоє діло. Пора, Ярино, з різних казочок, із цвіту папороті переходити в реальності. Оце ж збирайся потроху, та й завтра поїдемо в наше село. Багато в тебе скарбу знайдеться?

Ярина непримиренно зирнула на Артемона.

— Нікуди я з тобою не поїду. Нікуди.

— Подумай, Ярино.

— Іди! Їдь!

Артемон поблід, біль і шалена впертість скривили його обличчя.

— Дивись, щоб на німецьких гаках угору догори ногами не поїхала. Там і не такі кров’ю ридали і кликали рідну маму, та не докликались. Я можу тобі ще тільки одне сказати: коли не мені, то смерті!

Ярина з’їжилась, хотіла щось відповісти, а в цей час розчинилися двері і в хату ввійшли Василько і змарнілий, вихуділий Олександр Півторадні, який пішов до армії разом з її Данилом.

— У тебе, Яринко, гості? — тривожно посміхнувся вибіленими губами Олександр.

— І не питайте...— Раптом в очі жінки ввійшов страх: — Ви чули щось про Данила? Сідайте, розказуйте.

— Що там розказувати,— безнадійно махнув рукою Олександр, потім погладив Василькову голівку.— Отож, як негадано прорвалися німці, пішли ми з Данилом самотужки розшукувати своїх. Дійшли до укріпрайону, сіли собі коло покинутого доту перепочити, аж дивимось — закурилась дорога. Придивляємось, а то німці йдуть, спокійні, веселі, неначе на прогулянці. Тут ми і скочили в дот, і твій Данило одразу ж припав до кулемета. Як застрочив, як застрочив він, так і переполовинив тих німців. Та й сам, сердяга, наклав головою. Ну, а я чудом врятувався тоді, але не минув таборів.— Олександр поліз до кишені, вийняв звідти пакуночок.— Ось і все, що лишилось од чоловіка. Тут і твоє фото з Васильком, правда, злиняло воно від крові, бо що ж...

Ярина вхопилася за той пакуночок, за те злиняле від крові фото і, затуляючись хрестом рук, впала ним і головою на стіл, де пахнув тмином хліб, і затремтіла, і заголосила, як у той рік голосили всі вдови. Заплакав, притулився до мами Василько, а Олександр тільки головою похитав, бо вже чув не одне таке голосіння.

Артемон похапцем підхопив з лави свою свиту.

— Я ще завтра зайду,— кинув з порога. "Думалось приїхати на весілля, а приїхав на поминки... А може, вони й пособлять мені",— він стиснув у кишені того сухаря, що мав привернути Ярину, і вийшов з оселі, куди вже, заточуючись од горя, поспішала Яринина мати.

Цілу ніч проплакала Ярина над столом, як над покійним. А коли на першій сині неба намалювалась золота печаль беріз, вона підвелася з-за столу й щось почала збирати, ніби в дорогу.

— Куди ти, доню? — занепокоїлась Іваниха.

— В дорогу,— глянула синіми сльозами на матір.

— До кого ж?

— В ліси, мамо.

— До тих, кому хліб пекла?

— До них.

— А як же Василько? — тільки дитиною хотіла стримати дочку.

Ярина прихилилась до матері, поцілувала її в зморшкуваті, пересохлі вуста.

— Доглянете, мамо, його, бо тепер земля і діти переходять на руки старих...

XIX

На хрестах умирало завішене сонце, а під ним, неначе кати, ворушилися тіні. Давид Васюта одвів погляд від кладовища, од його тіней, мерзлякувато стиснув гудзукуваті руки. Після того страшного дня йому нездужалось, а на плечі усівся мороз. Чоловік увесь час відчував, як під шкірою то сіпались чи вмелювались у нього жорна холоднечі, то хижі птахи розчепіреними пазурами промацували тіло. Хижі птахи!.. Він і зараз почув на плечах шелест їхніх крил, але очі бачили не їх, а Омеляна і Артемона. На придорожній покаліченій вербі каркнув відгодований війною ворон. Давид здригнувся, поглянув на розледащілу птицю і знову перевів очі на кладовище, на розп’яте між хрестами сонце, і болі, як пси, зчавили серце.

Боже милий, боже милосердний... Ніколи йому не було так моторошно, як тепер. Він знав, що таке страх, не раз по саму зав’язку наковтався його, коли по-всілякому побував своє багатство. Двічі був заложником у двадцятому році, лежав у замкненій дзвіниці під мовчазними дзвонами і очікував костомаху... А в двадцять першому стояв у степу під гвинтівками оперативної трійки, прощався із тим літом, прощавсь із тією зорею, що золотила колос, прощався із своїм днем, що вмирав на гіркій повені полинів. Але й тоді не мав такої туги, яку заніс йому власний син, своя дитина, своя надія, що вже став не сином, не дитиною, не надією, а катом. Боже милий, боже милосердний, як благати тебе, щоб оте, що сталося, було тільки сном, тільки поганим сном? Як благати тебе, щоб ти якимсь дивом повернув своїми руками назад хоч років із двадцять. Тоді б і я випрямив свою душу і розум своєї дитини, не отруїв би їх клятою копійкою... Мені здавалося, що вона дасть спочинок на старості, а вона, як вовкулака, покотилась до чужої крові... Господи, твій син загинув на хресті, а чому ж мій не загинув хоч на війні? Тоді б я сльозою, а не сукровицею оплакував його.

Гупіт чобіт обірвав страшну молитву старого Васюти. Дорогою, забризканою кров’ю призахідного сонця, ішли обшарпані жінки, які тепер навмисне прикривали свою вроду якимсь гноттям, нечупарністю, а то й виразками, що їх розкидав по тілі волохатоокий жовтець чи інше отруйне зілля. І все одно од молодиць віяло пахощами осені, опеньками і добрим хмелем, як віяло колись од його зеленоокої Тетянки. Боже, чого ж він, телепень, послухався тоді скрипливобрового батька і не одружився з нею? У них були б інші діти... І не було б Артемона.

Жінки підвели очі на Васюту, і в них він побачив печаті зими. Чоловік нагло зупинився, але мимоволі потягнувся рукою до шапки. Та ні одна жінка не вклонилася, не поздоровкалася з ним. Ні, то не зима, то суд стояв у їхніх очах, з ним вони мовчки пройшли повз нього. Давид, забувши одірвати руку від шапки, обернувся вслід за жінками. Ще осіннім садом і осіннім лісом віяло од них. Вони принесуть ці пахощі в свої осиротілі хати, на свої осиротілі постелі, та все одно їхня печаль буде менша за його журбу.

Розбитий, знівечений молитвою, клубками думок, він дочовгав до своїх двійчатих воріт, до своєї старожитньої хати, на віконницях якої журилися мальовані янголи, привезені ще в двадцятому році з монастирської трапезної. І хоч місцевий богомаз кілька разів обновлював їхні потріскані обличчя і крила, вони не змогли одігнати зло від його оселі.

Біля дровітні, мов грішники в муках, лежали покручені соснові корчі, з яких думалось виточити дьоготь. Давид одвів од них погляд і поспішив до дверей, на які Артемон накинув хитромудру колодку з чужинськими літерами.

— Я ж не розберуся в оцій мудрації,— сказав тоді синові.

— Привчайтесь, привчайтесь, тату, до культури, до Європи, до іксів і зетів...

Коли б тільки на іксах і зетах окошилася його культура. Зітхаючи, Давид в одну лінію вирівняв нахололі ікси, і колодка розпалась у його руці. Колись би така потаємна штуковина порадувала його, а тепер радість уже навіки відійшла од нього і ніхто, ніхто не поверне її навіть у сон. Він увійшов до хати, де стояв дух чужих осель, чужого добра, чужого стогону. Від нього й собі хотілося стогнати.

Надворі загуркотіли колеса. Давид глянув у вікно. До дровітні під’їхав парокінний віз, навантажений березовими кряжами. І ці кряжі знову нагадали стоси убитих. Чоловік зітхнув. А збільшений темрявою візник виліз на воза і люто почав скидати на дровітню кряжі. Хто ж це отак орудує ними? Чи не глинокоп Трохим? Таки він. Колись академіки привозили його на машинах додому, а зараз він привозить дрова поліцаю. Життя! Будь ти прокляте! Давид засвітив лампу, надіючись, що Трохим загляне до нього. Та чоловік скинув останнього кряжа, скочив з воза і повернув коні до воріт. Васюта вийшов із хати, підійшов до Трохима, що саме поклав на воза кошик з опеньками.

— Добрий вечір.

— А, це ви? — байдуже обізвався глинокоп, постаріле обличчя якого блищало вологістю.

— Спасибі, що дрова привіз.

— Заставили ж.

— Ходімо до оселі.

— Чого б це? — понуро здивувався Трохим.

— Як чого? Після роботи чарку вип’єш.