Дума про тебе - Стельмах Михайло

У мене є така загрянична пляшечка.

Трохим помовчав, потім неохоче відповів:

— Я тепер не п’ю ні нашого, ні загряничного.

— Відколи ж, Трохиме, ти став непитущим? — не повірив Давид і підійшов до рослого дебеляка, який знав толк і в звичайній, і в коренковій горілці.

Трохим долонею потріпав шию підручного коня, що закустраною гривою підмітав землю, неохоче обернувся до Давида. Битий, душений, ломлений землею, він тепер стояв перед Васютою, як осіння негода.

— Чого ж мовчиш, чоловіче? — очікує від нього хоч якогось слова.

— Я привіз вам дрова? — неждано запитав Трохим.

— Та привіз.

— То й огрівайте ними свою хату чи утробу, а мене увольте від розмови з вами чи з вашим Артемоном,— лихий, упертий, він вискочив на полудрабок, вйокнув на коні і незабаром зник у сутінках.

Давид втупив очі в дровітню. Тут з одного боку, як мерці, лежали березові кряжі, а з другого — грішниками мучились вирвані корчі. Хижі птахи морозу знову заворушились на плечах чоловіка, загнали в тіло пазури. Похитуючись, Васюта увійшов до хати, де в кутках і під лавами лежало запнуте підозріле добро, на яке він і дивитись не міг, але яке мучило його, наче гріх.

Чоловік загасив лампу, скинув чоботи, кожуха і з ним поліз на піч, де вмирала пересушена пшениця... Це ж вона наб’ється у вовну. Та дарма, тепер нічого не шкода. Вмощуючись, Давид зачепив чуприною сухі головки маку, що висіли на комині, і вони обізвалися йому тими роками, коли він маковим цвітом звав свою Тетянку. А вона якось на це заспівала йому:

Ой пропав мій вік, Та як маків цвіт, Що удень зацвів, А вночі зів’яв. Так і вік мій пропав...

То її вік пропав, наче маків цвіт. А його?.. Як дурман, та й більш нічого. І ніхто ні тепер, ні після смерті не скаже про тебе приязного слова. Колись він думав: розбагатіє та й зробить щось добре церкві і людям. Та запізнились його думи і до людей, і до бога.

Давид уже входив у сон чи в марево, коли рипнули двері і до хати, побризкуючи зброєю, обережно увійшли Артемон і Омелян. Омелян з гвинтівкою напоготові, про всяк випадок, став на порозі, а Артемон засвітив світло, обніс його по всіх кутках і, не надіючись на янголів, почав розправляти на вікнах темні ковдри. Далі вони обоє полізли до печі, до посуду, горілки й мовчки, як вороги, почали вечеряти. "Сьорб-сьорб, сьорб-сьорб",— тільки й чув спочатку Давид. А коли дійшло до м’яса, вони так зачавкали, наче витягали ноги з болота.

— Женитись треба тобі,— нарешті, дзенькнувши чаркою, сказав Омелян.

Артемон криво посміхнувся:

— На якого такого дідька?

— Щоб хоча варити було кому. Бо ця потрава вже не по твоєму чину.

— Зрештою, привезу з города наймичку.

— А вона тобі й підкладе у вареники міну, як нашому резиденту підклали.

Артемон подумав, запустив масну руку в чуба.

— Тоді візьму до печі якусь безтолоч, придурка із нашого села.

— Чого ж безтолоч?

— Бо з мізками тепер, Омеляне, страшно брати, щоб не моргнула комусь із тих, що в лісах сидять. Багато кого привернули чи купили фашисти і в нас, і в Європі, а розумних — не дуже. От задачка на нашу голову.

Омелян ошкірився:

— Ну, і голодують та гибіють всякі розумники по лісах та нетрях.

— Це правда,— сумно погодився Артемон.— Вони там не розкошують, а ми все одно тремтимо... О, несе когось! І пожерти не дадуть.

У двері хтось тихо постукав.

— Заходьте! — владно гукнув Артемон і потягнувся рукою до "вальтера", що лежав поруч з надрізаною хлібиною, а Омелян узявся за гвинтівку.

Поріг переступив статурний Саливон Литвинчук, якого колись і кіно ловило, а за ним, плачучи, увійшла закутана великою хусткою струнка дівчина.

— Не розводь мені мокроту! — бридливо скрививши губи, гримнув на дівчину Артемон.

— Не плач, дитино, сльозам тепер ніхто не вірить,— нахилився Саливон до дочки, розкрив хустку і пальцями витер очі.— Може, все якось обійдеться, може...

Глянув Давид на Саливонову доньку і не повірив собі: проти нього стояла його молодість — його Тетянка. Чоловік рукою нагнав од очей видіння чи марево, але воно не відійшло: Тетянка, справжня Тетянка в жалобі стояла біля дверей, а на грудях її зітхали пшеничні коси. Давид знав, що Саливон взяв Тетянину сестру. Але хто ж міг знати, що природа отак повторить образ його коханої?.. Він поворухнувся на печі, і мертва пшениця з-під його рук потекла на припічок. Все мертве було в цьому домі, тільки образ Тетяни якимсь дивом живим стояв біля порога. Омелян, мов сич, глянув на дівчину, чужинською хустиною стер з обличчя, з крильців носа пітний жир, запалив чужинську сигарету.

— Чого розкисла? Ніяк не хочеш служити самому начальникові жандармерії?

Образа і біль пройшла по дівочому обличчі, вона зітхнула, та не сказала ні слова.

— Чого ж мовчиш? Не бажаєш?

— А хто ж, дядьку, забажає такого?

— Думаєш, краще більшовикам норму полоти?

— Я співаючи полола б її! — щось згадавши, на якусь мить прояснилася дівчина, але одразу ж осіклася.

— Співаючи! — зледенів чортом підшитий Омелян.— Тоді і жандармам вези пісні, а не сльози! Вони теж розбираються в музиці.

— Омеляне, вона ж у мене одиначка,— заступився за доньку батько.— Одна, як вечірня зоря. Не роби з моєї хати і з моєї душі пустки.

— Тоді треба було, дядьку Саливоне, трохи більше наробити дітей,— обірвав його Артемон.— За цю роботу більшовики навіть ордени видавали.

Гнів стрепенувся в ліплених бровах і в міжбрів’ях Саливона, якому ще не доводилось ні перед ким колінкувата, але чоловік скинув його з брів, заховав у душу і сказав з гіркою гідністю:

— Артемоне, твій батько теж розстарався тільки на тебе одного.

Артемон норовисто шарпнувся, хотів щось відрізати чи вилаятись, але передумав, підійшов до дівчини, двома пальцями, точнісінько, як його шеф, підняв її підборіддя:

— І тут мокрота,— пожартував, витер два пальці об її хустку і запитав: — Як тебе звати?

— Так ви ж знаєте.

— Для порядку питаю, для порядку.

— Тетяною.

Давид мало не зойкнув, далекі роки вдарили його під саме серце, а перед очі вийшли ті вечори, коли між літом і осінню зупинився вересень.

— Так не хочеш їхати до мого шефа? — стоїть Артемон, розставивши ноги, як його шеф, і нахабними очима пожирає дівочу вроду.

"Спідлене серце, та й більш нічого не скажеш про цього дрібнюсінького правителя".

— Не хочу.

— Гаразд,— щось подумав своє і великодушно посміхнувся: — А в мене будеш наймичкою служити?

Дівчина злякано поточилась до самого одвірка, поширила очі.

— Ти що, не чуєш? — розтягує губи Артемон, думаючи, що дівчина заточилась од несподіваного щастя.— Будеш служити наймичкою в мене?

— Не буду,— тихо відповіла Тетянка і знову по самі очі запнулася хустиною.

— Чого ж? — здивувався, нахмурився поліцай.

Дівчина тоскно поглянула поверх нього, зирнула на піч, де покрученим корчем лежав Давид.

— Говори ж!

— Бо ви людей убивали.

Тепер одхилився Артемон, наче його вдарили по макоїдах, стиснув кулаки:

— Ти як заговорила?! Ану, геть звідси, нікчемо! Вона, сибірка, судити прийшла мене! Геть! Бо як дам, то сонце вискочить з очей! І зараз же збирай свої лахи в дорогу!

Дівчина напівобернулась, вдарившись головою в двері, наосліп вийшла з хати, і вже знадвору Давид почув її плач. А може, то плакала минувшина його?..

— І ви, дядьку, ідіть! Навчили доньку! Не знаю, куди ця наука занесе її і вас, а тут може лишитись вашого — одна відумерщина**,— ніяк не може заспокоїтися Артемон.

Давид зліз із печі. Босий, розкуйовджений, пішов до дверей, з його одежі закапало мертве зерно, а в голові стояв дівочий плач. Він поніс цей плач до того, хто колись був його сином, якого він, хоча й зрідка, теж гойдав і в колисці, і носив на руках.

Артемон невдоволено поглянув на батька:

— Чого ви шпуркуєте босим? Шукаєте хвороби на ноги?

— Коли б тільки ногами обійшлося.

— То чого вам? — аж позеленів Артемон: босі ноги батька нагадали йому розстріляних, з яких зривали одежу і взуття.

— Артемоне, втихомирся, зілляй гнів і не жени дівчину до тих, хто прислуговує смерті.

— То чого?! — здивувався і знову обурився син.— Ще ви в мої справи докиньте свого мудрування.

Давид чув, як дерев’яніло його тіло, і тільки живим у ньому був дівочий плач.

— Прошу тебе, коли хочеш, навіть благаю, не посилай такої краси до жандарма.

— Ким же доводиться вам ця краса? — незрозуміло заворушив пітними зморшками на чолі. Враз по ятаганистих щелепах його потекла така усмішка чи насмішка, яку хотілося змісити кулаками.— Он воно що!.. Значить, ніжності різні! Значить, у старості теж щось буває,— і рішуче простягнув руку до Саливона: — Що ж, дядьку, будемо сватами — сьогодні чи завтра вранці тихцем приносьте чотири золоті п’ятірки і залишитеся дома зі своєю тонкослізкою, коли вже так хоче мій батько.

— Ти кажеш, чотири золоті п’ятірки? — розгублено перепитав Саливон.

— Можете — дві десятки,— розліпив, як задавнену рану, тонкі вуста Омелян і залишився задоволений своїм дотепом.— Це все одно.

— Де ж я золото візьму? — похилив Саливон оту голову, з якої можна б картини писати.

— А це вже ваше діло,— відрізав Омелян.— Ми тобі по-доброму пособити хочемо.

Та Саливон заговорив не до Омеляна:

— Артемоне, я тобі свої руки під заставу віддам,— застогнав і заточився чоловік.

— Як це — свої руки віддасте? — спочатку не зрозумів Артемон і згадав картину з безрукою жінкою, яку так розхвалювали за красу. Теж знайшли красу у каліки, а ще й учені.

Саливон подивився на свої многотрудні затяжкі від золота хлібів руки, зітхнув, щось згадав, і обличчя його взялось невимовною скорботою:

— Буду робити ними тобі все, що скажеш,— і на подвір’ї, і в степу, і в лісі.

— Ха! В лісі! — злісно перекривив чоловіка Артемон.— Спасибі — порадували! Там ваші руки знадобляться не мені, а партизанам.

— Так не маю я золота, тільки маю один зуб золотий. Хочеш, ось зараз із корнем обценьками вирву тобі.

— Залишайте, дядьку, і зуба, і кореня, і м’ясо коло нього собі, а сюди приносьте, що сказано. Мені треба теж когось підмазати, щоб зробити це діло. Тепер задурно і земля не крутиться, також порозумнішала!

В очі Саливона зайшов такий відчай, що він уже но бачив нікого перед собою.

— Оце і все? — запитав стіну, чи Гітлера на ній, чи далечінь.

— Оце, дядьку, і все. Та й прощавайте до ранку, бо потім пізно буде.

Саливон ще щось важився сказати, та не зміг, похилився, мов осінній соняшник, і поніс в одвірок свою заважку голову, яку можна було б вмальовувати в картини.