Дума про тебе - Стельмах Михайло

Відчиняються, зачиняються двері, а в хаті лишається горе.

От і відходять од порога його кроки і її плач. Давид почув їх, шарпнув темне крило ковдри, припав до вікна. Обрис Саливона і обрис Тетянки, чи обрис його судьби, зникав у холоднім місячнім смутку...

— Тату, простудитесь, подумайте про це, вже уносячи здоров’я.

— Спасибі, що дбаєш про нього,— додивлявся, як ніч забирала обриси Тетянки, чи його судьби.

Омелян і Артемон ще мовчки випили по чарці і взялися за гвинтівки.

— Тату, ви трохи приберіть на столі, а ми підемо на службу...

І знов од порога майнули обриси двох постатей, бодай вони ніколи не поверталися. Прибитий розум не знав, що робити йому, гаряче борсався у тенетах, як риба в сітці, а в плечі вмелювались і вмелювались жорна холоднечі. Він думав про Саливонову доньку, як про свою Тетяну, і роки змішувались у голові, мов каміння у грохоті. А які в неї очі? Теж зеленкуваті?.. І чи знає вона ту пісню: "Стрічай, лебідонько, свого лебедонька. А на його грудях моя голівонька"? І заболіли груди, саме там, де колись спочивали дівочі коси. Чи, може, й цього не було в нього, як нема нічого доброго тепер.

Він зупинився проти повішеного на гвіздку ліхтаря, бережно охопив його закіптюжену голову двома руками, зняв із стіни, засвітив, похапцем накинув на плечі кожуха і вийшов із хати, на варті якої стояли промерзлі, потріскані янголи. Німувала вулиця, німували хати, і зорі стояли над ними, як сльози на дівочих віях. Скрадаючись, Давид пішов до свого передпотопного, та на диво сухого льоху, що тепер теж був замкнутий європейськими іксами і ігреками. По східцях, зроблених з плескатого річкового каменю, опустився у черево льоху, де в боднях восковіло і бралось іржею сало, де попискувала квашена антонівка, де пахло грибами, задубілим медом, січеною капустою, старим деревом і прадавніми роками, де хміль висів на стінах, як відрізані дівочі коси. Під ногами затужив річковий пісок, а тінь голови вдарилася в підпору льоху.

Давид підійшов до хмелю, поторгав його рукою — чи нема вільгості. Потім загакував і перші, й другі двері, ще й перевірив їх, поставив ліхтар на діжницю й додибав до того місця, де стояв порожній вулик, на якому підсміювався над усім Давидовим багатством чубатий козак Мамай. Чоловік обережно переніс вулик, опустився на коліна, ще підозріло поглянув на двері й руками почав розгортати крупнозернистий пісок, що залазив під нігті, лоскотав огрубілі пальці й вибивав піт на чолі. Але це була не тепла добра волога, а холодна, страхом вичавлена. Коли розчистив яму, в яку вмістилась би діжниця, узявся за лопату. За річковим піском вийшла похована чорнотіла земля, в якій уже нічого не було живого. Її він кидав осторонь, щоб знову до грудочки заховати під пісок, бо інакше щось може й стукнути в голову Артемону. Давно він націлився на батьків скарб, та не знає, де копнути його, і тільки груші обкопує на метр або п’ястуком чи щиколотками вистукує стіни хати й комори. Вистукуй, вистукуй, може, свою хворобу вистукаєш.

Через якийсь час лопата дзенькнула, і Давидові стало моторошно. То раніш, коли він докопувався до цього звуку, йому робилось не лише страшно, а й солодко. А зараз було тільки лячно. Незабаром він докопався до чорного, обплетеного мідним дротом чавунця, який навдивовижу був схожий на людську голову, навіть мав нерівні очі оберега, невідомо ким відлиті чи підроблені. Давид став перед ним на коліна, обома руками висмикнув з омертвілої землі, потім, посунувши світло, поставив чавунець на діжницю, зняв покришку, під якою заволохатилася перетліла повсть. Як і завжди, знімав її з опаскою, як і завжди, непокоїлись руки на ній, аж поки зеленкувате масне багатство і царі на ньому не глянули йому ув очі. І раптом Давидові стало млосно. Ні, це не золото було. Це в одному чорному чавунку, як у домовині, була похована уся його молодість, усі його зрілі роки і край невтішної старості. Він не запродав за червінці душу дияволу, але сам біля них зробився бісом і не помітив, як віддав у лапища дияволу свого сина. Гей, гей, страшні були казки про золото, а життя склалося страшнішим за ті казки, а найтяжче — не повернеш назад жодного року, жодного дня. Давид зітхнув, як ніколи не зітхав, біля свого скарбу, надібрав з нього кілька червінців, кинув до кишені, закрив чавунець повстю і так само, як колись, став із ним перед схованкою на коліна й почав закопувати в землю й пісок. Потім з ліхтарем пройшовся, щоб ніде на поверхні не лишилося ні грудочки чорнотілої землі. І знову над золотом і над усією мізерією льоху, що могла б називатись багатством, почав підсміюватися козак Мамай. Багато років ти смієшся над дурнем, який тільки тепер, до сивини доживши, дізнався, що він дурень, який ні за що, за паршивий чавунець, пропустив крізь пальці своє життя. Вже пізня ніч стояла над селом, коли Давид, з дівочими косами хмелю на плечі, почав запечатувати свій льох чужоземними ігреками. Хміль він заніс у клуню і з якимсь полегшенням пішов сонними вулицями, то наступаючи на свою тінь, то тягнучи її за собою. Ось і хата Саливона, хата Тетянки. Од квітника запахло прив’ялими чорнобривцями, як пахли колись ними уста його Тетянки... Це ж треба таке, щоб чорнобривці юності так розтривожили твою старість?.. Скільки того незвичного є на світі, яке не цінуєш у щоденні, а потім зупиняєшся перед ним у прикру чи лиху годину.

Два місяці, як очі, стояли у вікнах Саливона, а в хаті світла не було. Давид поторгав клямку раз і вдруге. Ніхто не обізвався. Тоді вдарив пучкою по місяцеві у вікні. В хаті зашамотіли чиїсь кроки, рипнули двері.

— Хто там?! — запитав з порога Саливон, і в голосі його він почув переляк.

— Не бійся, це я, Саливоне.

— Хто ви?

— Давид Васюта.

— Чого вам треба від мене? — застогнав Саливон.— Прийшли душу виймати?

— Що ти, чоловіче! — приклав гаряче чоло до дверей.— Я хочу пособити тобі.

Саливонів голос заклекотів обуренням:

— Розкажіть цю казку комусь іншому, не з нашого села, там, не знаючи вас, повірять!

— І все одно відчини.

— Які ж ви нахраписті!

Саливон відчинив двері, сторожко пройшовся подвір’ям, оглянув вулицю й огороди, чи нема там кого, і тоді впустив Давида в хату. Не засвічуючи світла, посадив його за стіл, а сам сів насупроти. Між ними лягла рама місячної дрімоти.

— Може, закурите, бо частувати нема чим.

— Спасибі.

— То чого прийшли в таку пору? Син послав?

— Сам вирішив зайти.

Давид намацав у кишені гроші, пальцями відлічив чотири п’ятірки і поклав їх на місячне марево.

— Що це?

— Викуп за Тетянку. Занесеш їх завтра Омеляну чи Артемону.

Саливон сполохано відхилився од золота, відсунув од нього затяжкі руки, ті, що цього ж вечора хотів запродати Артемону.

— Чого ж ти мовчиш?

Саливон тоскно поглянув у вікно, за яким так само спокійно стояв місяць, як і в добру годину.

— Не треба мені вашого золота.

— Як не треба?! — відчув, як у його душі гасне ота крихітна іскра, що зажеврілась чимсь добрим.

— От так, не треба, та й усе! — уперто закусив уста, на яких лежав тягар золотих вусів.

— Ти здурів, чоловіче? — жахнувся Давид.— Так завтра ж Тетянку поженуть до того жандармського ката.

Саливон мовчки дивився на місяць.

— Ти тямиш, що її одірвуть од тебе?

— Може, й не одірвуть.

— Як не одірвуть? Кажи?

Саливон помовчав.

— Говори, ти ж батько!

— Сказати мені не штука, а ви й перекажете своєму синові?

Давид сумно поглянув Саливонові у вічі.

— Не перекажу, бо вже нема в мене сина, тільки виродок, яничар лишився. Де ж твоя донька?

— Її теж нема!

— Як це нема?! — переляк підняв Давида з-за стола.— Де вона?!

— Пішла в ліси. Що там чекає її, не знаю, а пішла. Заберіть своє золото.

І він забрав його і мовчки вийшов із хати, на вікнах якої погасли місяці. Чи то вже зовсім вигасли його очі?..

XX

Тепер кабінет крайсляндвірта Леонарда Мюллера став схожий на хату-лабораторію. Тут в акуратно підкасаних полотняних мішечках красувалося насіння усіх культур району, у склянках та пробірках містились і досліджувались зразки ґрунтів, на вузьких із живицею столах лежали найкращі сорти картоплі, гарбузів, динь, відерні кормові буряки, селера, морква, турнепс, пастернак, а під стінами стояли забирковані снопи і горстки конопель, льону, соняшників, кукурудзи, пшениці, жита, ячменю, вівса, маку, кользи, науту і всякої доброї всячини, що пахла густим передосіннім осонням і надіями. Де воно, то передосіннє осоння, коли іншими були думи й надії?

Гер Мюллер, агроном за фахом, не належав до тих крайсляндвіртів, які думали тільки про викачку з крайсу продукції. Навіть мед треба викачувати так, щоб не осипалися бджоли, а нарік знову летіли за взятком. Тільки що буде з нами нарік?

Крайсляндвірт, як сумнівався раніше, так сумнівався і тепер: чи здійснить фюрер свій одчайдушний експеримент — чи захопить Радянський Союз? Вистачило б йому й того, що мав до сорокового року. Проти більшовиків і загадкового панславізму краще мати санітарний кордон, аніж воювати з ними. Гер Мюллер не молодик, він у вісімнадцятому році воював проти більшовиків і знає, чим це закінчилось. Фельдмаршал Пауль Гінденбург мав не менше розуму, аніж Адольф Гітлер. Коли в єфрейтора й є якась перевага над фельдмаршалом, то це перевага руйнування й жорстокості. Оргією смерті він думає зламати Росію, увірувавши в те, що господь бог дає благословення тільки тому, хто бореться за неможливе. А якщо господь бог подумає, подумає та й одвернеться від жорстоколюбця? І хіба останні події не говорять про гнів господній? Не думати, не думати про це, не думати про політику, бо вона спочатку веде до слави, а потім до ешафота. Його ж, Мюллера, покликання — це поле, город, сад, луг, де кожного дня знаходиш якусь одміну і крихти радості. Але де тут, на цій благословенній Україні, візьмеш крихти радості, коли мало не кожні очі стріляють у тебе ненавистю? От про це треба думати і про те, як зробити з України край збіжжя і край поставок.

Гер Мюллер впевнений, що земельний закон рейхсміністра має свою ахіллесову п’яту. Громадське господарство селяни вважають за поміщицьке господарство, і великого толку від нього не жди. Правда, хліборобам обіцяють у майбутньому нарізати землю. У майбутньому! Бо для цього, мовляв, поки що немає технічних умов: щоб провести нове землевпорядкування, треба аж сімдесят тисяч землемірів! Такою цифрою можна кого хочеш приголомшити! А він у своєму крайсі, не чекаючи армії землевпорядників, зробить по-своєму: у кількох селах урочисто під музику передасть землю хліборобам-власникам.