Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Більш єхидної відписки йому ще не доводилося бачити. Він прочитав, що лист уважно вивчений і його пропозиції будуть враховані при розробці нової воєнної доктрини України, над якою зараз працюють. Спочатку він подумав, що Турчинов узагалі не читав його писанини, а якийсь клерк, до якого потрапив цей документ, не зміг осилити і перших двох абзаців, а потім написав стандартну відповідь, штампуючи подібне сотнями екземплярів на день. Ну, раз у нього такі дурнуваті й недалекі помічники, хай буде так, як є. Звісно, він був злий на Турчинова. Тепер кожна невдача в.о. Президента мала свідчити про правоту генерала інфаркту.

Так назвала його Ліля, і він не сердився на внучку. На когось іншого би розсердився, але не на неї. Що вона, дурненька, забула в тому клятому Криму, та ще й у такий неспокійний час?

Він вдивлявся у кадри протистояння біля кримського парламенту. На мить йому здалося, що він побачив Лілю. Тепер дивився новини на інших телеканалах, але одна і та ж подія була знята з різних ракурсів, і Лілі на тих кадрах уже не було. Та й чи була вона взагалі на тому мітингу, де зійшлися прихильники Росії та кримські татари, які більше за українців боронили Україну?

Диктор читав текст, з якого стало зрозуміло, що в ніч на двадцять сьоме лютого всі урядові споруди Криму зайняті невідомими зеленими чоловічками без розпізнавальних знаків.

На зміну йому прийшла дикторка, красива жінка з сумними очима, ледь схожа на його покійну дружину, коли він, ще тоді молоденький лейтенантик, уперше з нею зустрівся. Вона прочитала, що центр Сімферополя заблокований, не пропускають ні транспорт, ні пішоходів. За декілька кілометрів від міста помічені бетеери, які, очевидно, належать Чорноморському флоту Російської Федерації. Турчинов зробив заяву про те, що будь-яке пересування російських військових поза межами базування Чорноморського флоту буде розцінено як акт військової агресії. Поза тим міністерство оборони Російської Федерації здійснює перевірку військ Західного і Центрального округів, що передбачає передислокацію десятків тисяч солдатів і офіцерів під кордон з Україною.

Починається дурнувата реклама, і він клацає каналами. На одному з них генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен спокійно говорить: "Я закликаю Росію не вживати ніяких заходів, які можуть посилити напругу або створити непорозуміння". Нічого собі! Цей старий пень розуміє, що насправді відбувається, але ж це далеко від нього, ніщо йому не загрожує, нічого переживати.

Він переходить на інший телеканал. Чує, що занепокоєння діями Російської Федерації висловив міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський. Туреччина виступила за підтримку територіальної цілісності України.

Йому хочеться знайти ту дикторку, яка чимось нагадує дружину, але марно. Він забув, на якому каналі вона виступала.

У знемозі вимикає телевізор і заплющує очі. Війна з Росією стає доконаним фактом. Він генерал, він знає. Цього лише сліпий не бачить. Турчинов не сліпий, ще й який зрячий. Тоді що відбувається?

Генерал інфаркту засинає в кріслі. Йому нічого не сниться.

28

Це було не лише пониження, а й приниження. Бойового генерала відправляти у Сибір для облаштування "Об'єкту №17" – це ж знущання. Тішило лише те, що з ним розмовляв Путін, який говорив про важливість для Росії нової справи.

Він уже місяць облаштовує цей клятий "Об'єкт №17", кісточки ниють від морозів, але аж тепер засумнівався, чи справді розмовляв з Путіним. Чутки про його двійників точилися давно, але він усе відмітав як контрреволюційну єресь. А тепер пригадував оту зустріч нібито з Путіним і все більше переконувався, як його нахабно обдурили.

Псевдо-Путін був чи то переляканим, чи то не впевненим у собі. Він час від часу кидав погляди на охоронця, який стояв поруч. Той бульдожим поглядом впивався в генерала, паралізуючи його волю, ніби боявся, що зараз розшматують його підзахисного. Перед псевдо-Путіним лежав аркуш паперу. Там було щось надруковане великими літерами. Псевдо-Путін, розмовляючи з генералом, заглядав у папірець, довго підшукуючи потрібне слово. Інколи пауза немилосердно затягувалась, і тоді охоронець переминався з ноги на ногу і скоса дивився на піддослідного кролика, який сьогодні невдало виконував роль російського президента. Це, мабуть, слугувало своєрідним сигналом для псевдо-Путіна, який миттєво віднаходив потрібне слово і вже тепер сам скоса дивився на охоронця, ніби очікував від нього кулю в будь-який момент.

Ось ці деталі, на які тоді не звернув увагу, виплили зараз у всій своїй наготі. Він заскреготів від люті зубами. Мабуть, стукнув би і кулаком по столі, якби в кабінет не ввалився полковник, його заступник. Було видно, що той уже добряче десь хильнув, бо бісики ось-ось могли вискочити з його очей. Наштовхнувшись на смертельний погляд генерала, полковник змалів на очах, а хміль з його голови моментально вивітрився.

– Приїхала перша партія, – пролепетав він. – Будете особисто інспектувати чи це зробити мені?

Ось як він міг задати таке питання? Рука генерала автоматично потягнулася до кобури. Полковник закам'янів і навіть не думав про опір, щоби врятувати власне життя.

29

Першого березня отцеві Григорію виповнилося вісімдесят років. Він був найстарішим священиком у Дрогославі. Мабуть, людям здавалося, що він завжди керував своєю парафією, хоча насправді до Дрогослава приїхав на початку серпня 1962 року. Звісно, це було заслання. Не можна перечити самому Московському патріарху. Він і сам не любив єретиків, вважав їх нікчемами і зазнайками. То що про нього могла подумати найвища особа в їхній церковній ієрархії?

Великою несподіванкою для отця Григорія стало те, що десь за півгодини до вранішньої Служби Божої до нього завітали міський голова і секретар міської ради. Вони подарували йому великий букет жовтих троянд – улюблені квіти ще з юності – та товстенький конверт з грішми. І хоча урядники, як він їх називав, зайшли не з парадного входу, все ж оцінив їхню мужність. Привітати настоятеля храму Московського патріархату, нехай і підпільно, коли абсолютна більшість мешканців Дрогослава ходить до греко-католицьких церков, – це багато вартувало. Звісно, вони відмовились від будь-якої гостини, навіть чаю не попили, злукавивши, що мають ще багато справ.

Отця Григорія вітали парафіяни з церкви. Ближче до обіду з'їхалися священики з навколишніх міст і містечок, лунали телефонні дзвінки. Хоча минуло вже понад п'ять десятиліть, коли він потрапив під роздачу, все ж московські священики, як він їх називав, були обережними і не йшли на явний контакт з отцем Григорієм. Для них нічого не значило, що він всі ці роки тримався і не піддався спокусі перейти до команди київських священиків (знову ж таки вислів отця Григорія). Останні більш тепло і людяно ставилися до нього, бо багато з них фактично втекло від Московського патріархату і знало отця Григорія лише з найкращого боку. Він не засуджував їх, бо розумів, що життєві обставини витворяють з людиною дива. Власне, витворяють, а не творять. Сам не бачив для себе шляху до Києва, хоча, можливо, у багатьох питаннях, якщо не в більшості, все ж був на його боці. Зробити рішучий крок заважала внутрішня порядність, а займатися чимось показним, лише для людей і влади, отець Григорій не хотів, та й ніколи не робив цього. Це була філософія його душі, яку мало хто розумів, якщо розумів узагалі.

Щоразу, коли лунав черговий телефонний дзвінок, отець Григорій здригався. Чого гріха таїти, чекав вітань від отця Івана, дрогославського греко-католицького декана, з яким постійно був на ножах. Інші греко-католицькі священики із Дрогослава сухо привітали його з ювілеєм, але того дня отець Григорій так і не дочекався дзвінка від отця Івана.

Він згадував цей важкий для нього день, дивлячись перед сном новини.

Після засідання Ради національної безпеки та оборони України її секретар Андрій Парубій аж занадто бадьоро, як видалося отцеві Григорію, відрапортував: "Ситуація в Криму локалізована, охорона адмінприміщень на Півдні і Сході України посилена. Українські воєнні об'єкти в Севастополі не захоплені і не атакуються. У випадку агресії військові готові дати адекватну відповідь".

Здається, цим його словам протирічили інші події, які лилися з екрану телевізора, але отець Григорій намагався поки що не звертати на це увагу.

Диктори монотонно читають тексти. Всередині наростає тривога, і отець Григорій розуміє, що навряд чи швидко вдасться заснути, хоча добряче вимучився за день.

На в'їздах до Криму з'являються бетонні блокпости. Їх охороняють озброєні люди в камуфляжах. Заблоковано всі аеропорти Криму.

Іде відеоряд з держсекретарем США Джоном Керрі. Той зазначає, що мав телефонну розмову з міністром закордонних справ Російської Федерації Сергієм Лавровим, який запевнив, що Росія поважатиме суверенітет і територіальну цілісність України.

Але найважливішою новиною дня стала, безумовно, та, що Рада Федерації Росії ухвалила рішення про дозвіл на використання військ поза межами Росії. Отець Григорій розуміє, що в даному контексті мова йде насамперед про Крим. Війна між братами-слов'янами?

Згодом з'ясується, що приводом до введення російських військ в Україну була показана російським телебаченням стрілянина у Сімферополі між кількома угрупованнями. Це – фейк, постановочне відео. Але маховик війни уже запущено.

Президент США Барак Обама каже, що Росія дорого заплатить, а її агресивні дії призведуть до ізоляції на міжнародній арені.

У Донецьку пікетують облдержадміністрацію, але захопити її не можуть. Проте зірвали з флагштока український прапор і встановили російський. Тут же на площі вибирають "народного губернатора". Ним став якийсь Павло Губарєв.

Депутати Донецької міської ради виступають за проведення референдуму щодо федералізації регіону.

Отець Григорій вимикає телевізор. Він більше не може й не хоче бачити і чути це, бо розуміє, до чого все котиться.

Думав зустріти смерть у спокої та мирі, але відчував, що Майдан так просто не закінчиться. Тепер, схоже, починається найстрахітливіше і найжорстокіше.

Він молиться до глибокої ночі й засинає аж на світанку. Великий вогняний шар накочується на отця Григорія. Здається, від нього нікуди сховатися.