Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Звісно, тут було багато наївного, бо неможливо уявити Росію й демократію як єдине ціле. Проте майже щезли сумніви у щирості намірів Дональда. Головне, що він передавав американській розвідці цінну інформацію й не брав за це грошей, на відміну від багатьох інших агентів, які казали, що ризикують головою, проте хоч поживуть нормально. Звичайно, Дональда постійно перевіряли – найперше з метою встановити, хто він насправді, але з цього нічого не вийшло, бо той був класним гравцем, до того ж грав сам, а не в команді. В повітрі витала думка, що це елементарна підставка, але ж не можна було п'ять років поспіль передавати суперсекретну інформацію, яка неодмінно знаходила своє подальше підтвердження. Чи росіяни здійснювали все заради однієї фальшивки, яку мали вкинути, аби сплутати карти американській розвідці, а потім Дональд мав щезнути в часі й просторі?

Що стосується інформації по Криму й майбутньої російсько-української війни, як її окреслив сам Дональд, то тут містилась інформація, яка вже була в цілому відома американцям, але відстежувалися цінні крупинки нового, що дозволяло робити неординарні висновки щодо подальшого розвитку подій. Єдине, що насторожувало, – так це те, що Дональд своїми повідомленнями ніби підганяв американців робити більш рішучі кроки стосовно росіян. Обама ж, навпаки, мав обережну, виважену, навіть боягузливу позицію в цих питаннях. Все можна було списати на неповноту інформації, якою володів Дональд, а також на те, що він легковажив ядерною можливістю Росії рознести вщент планету Земля.

12

Дрогослав отримав своє ім'я від старослов'янського князя, який жив на цих землях. Проте у древніх літописах згадувався лише населений пункт, а князя не називали.

Вперше Дрогослав як князь з'явився в одній із книг вісімнадцятого століття. Її автором був мандрівний голландець. Не посилаючись на жодні документи минулого, він писав про цього відважного князя, який зі зброєю в руках захищав рідну землю. Відтоді пішло й поїхало. Існування князя Дрогослава стало беззаперечним і ніким не оспорювалося.

Єдиним, хто виступив проти цієї версії, був старенький викладач Дрогобицького державного педагогічного тоді ще інституту. Він уже давно помер. Так ось, цей чоловік стверджував, що ніякого князя Дрогослава ніколи не було, це все вигадки. А ось поселення Дрогослав існувало. Його спалили під час монголо-татарського нашестя на наші землі. Неподалік від нього люди збудували нове поселення, яке назвали Дрогославом. "І прийшла на ці землі друга слава", – писав в одній із робіт старенький викладач. Але його писанину мало хто читав, а якщо й читав, то всерйоз не сприйняв. З плином часу про цю версію пам'ятали лише одиниці дрогославців, здебільшого ті, які доживали свого віку і не мали жодного впливу на хід подій.

Тепер же сперечались про інше – скільки насправді років Дрогославу. Одні вважали, що слід виходити із першої писемної згадки про поселення. Їм заперечували, бо Дрогослав, звісно, з'явився на мапі набагато раніше, ніж про нього вперше згадали в якомусь документі. Тому не годиться відбирати у міста роки.

Ситуація ускладнювалася для одних і була виграшною для інших, бо в 1990 році ще тоді комуністична влада Дрогослава відсвяткувала 975 років з дня заснування міста. Цифру взяли зі стелі, за рекомендацією вченої ради місцевого інституту. Як би там не було, але вже наступного, 2015 року, Дрогославу виповнювалася тисяча – дата, як не крути, ювілейна, що могло принести місту чималі гроші, якщо вчасно подати звернення до Верховної Ради України, написати відповідного листа на адресу Кабінету Міністрів. Ті ж, хто наполягав на першій згадці про Дрогослав у літописі, говорили лише про 937 років Дрогослава.

Звісно, депутати з різних причин, насамперед меркантильних, схилялися до тисячного ювілею, і саме це питання мало стати першим і ключовим на черговій сесії Дрогославської міської ради п'ятого березня 2014 року. Але несподівано вилізло ще два – про дочасне припинення повноважень першого заступника міського голови й продовження мораторію на продаж спиртних напоїв аж до закінчення Великого посту. Сесія обіцяла бути гарячою, і міський голова готувався до багатьох несподіванок.

13

Взагалі-то він був євреєм, бо мав маму-єврейку. Але тато влив у нього українську кров і дав свою зовнішність.

Боря приїхав до Дрогослава років тридцять тому з другою своєю дружиною, а потім мав третю і четверту, аж поки взагалі залишився сам. Це не означало, що в нього не було жінок. І зараз, коли йому стукнуло шістдесят шість, він жив з двадцятичотирилітньою пацанкою, як сам її називав. З нею Боря познайомився на Майдані в Києві. Разом вони виховували дворічного хлопчика. За часом він би не мав бути сином Борі, але якби хтось сказав, що малий не подібний на нього, згрішив би проти істини.

У стосунках з жінками Боря був таким же сталим, як і в стосунках з євреями, – добрим, вишуканим на гумор, товариським. Головне, що притягувало жінок і євреїв до нього, навіть якщо ті й не здогадувалися про його єврейське коріння, – він ніколи нічого ні від кого не вимагав. Усе йшло до нього саме.

Особливих статків Боря не мав, але цього йому й не треба було. Міг за день пропити пенсію у дрогославських кнайпах, а потім якось знаходив засоби до існування.

Дзвінка, так звали пацанку, була із Закарпаття й дивувала дрогославців характерною вимовою, не збираючись переходити на місцеву говірку. Боря швидко перейняв її вимову й спілкувався з нею по-закарпатськи, а місцевий люд тішив словечками на кшталт "гаразд" чи "не видумовувай". Дзвінка взагалі була непоступливою й укорочувала життя Борі своїми витівками. Могла зникнути десь на дві-три доби, залишивши на Борю малого Миколку, а потім так само довго не підпускати до себе нікого, зачинившись у кімнатці й писати картину. Достукатись до неї у такі моменти було неможливо. Одного разу Боря запитав, де вона була. Ревнощі так і пронизували його. Дзвінка реготала від задоволення, а потім влаштувала Борі таку сексуальну ніч, що той ледве кінці не віддав. Думав, що вже нічого не може, але Дзвінка була здатна й мертвого підняти.

Картини в неї були містичні, і Борис радше вгадував, ніж розумів, що там намальовано. Вона з іронічною усмішкою вислуховувала його пашталакання, а потім гаряче цілувала в губи і казала, щоб він заспокоївся. Так повторювалося раз у раз, аж поки він не зрозумів, що заспокоїтися – це й є заспокоїтися, ніякого потаємного змісту в це слово Дзвінка не вкладала. Мовляв, не розумієш ти ще моїх картин, не доріс до цього, так що заспокойся.

14

Ліля любила Крим. Хоч раз на рік намагалася побувати тут бодай декілька днів. Це місце видавалось їй божественним, мало не раєм на землі. Могла спілкуватися з кримчанами – росіянами і кримськими татарами – виключно українською. Її розуміли й вважали своєю.

А тепер щось змінилося. І вона відчула це найперше на мовному рівні. Приїхала вона до Криму в ніч з двадцять п'ятого на двадцять шосте лютого, не хотіла телефонувати до давніх друзів, поселилась у готелі й відчула на собі дивні погляди обслуговуючого персоналу. Ніби дивляться крізь неї і нічого не бачать. Натягнуті чергові посмішки, холодні очі, але всередині нема душі. Вже потім дошурупала, що справа якраз в українській мові. Це було неприємно й дивовижно, адже вона в Україні.

Вир подальших подій незабаром накрив її з головою, і ці перші відчуття були мізерно дрібними порівняно з тим, що вона побачила потім. Редактор газети, в якій вона працювала, мабуть, знав набагато більше, ніж розповідав їй перед поїздкою в Крим. Тепер Ліля розуміла, що він просто лукавив, малюючи їй райдужні картинки. Можливо, ніхто би не наважився їхати в це пекло, якби знав правду, тому й послали її, наївну дівчинку, яка мріяла творити історію.

У Лілі вже виробилася звичка щодня телефонувати дідусеві й коротко розповідати йому про все, що діється навколо. З батьками такої щирості не було, бо вони займалися своїм, не дуже переймаючись, чим живе донька. Доросла вже, дасть собі раду, та й характер у неї від діда. Він теж коротко розповідав про себе. Сказав і про лист Турчинову. Ліля саркастично відреагувала, що з його затії нічого путнього не вийде, бо так звана нова влада по горло застрягла у владі старій, і навіть якби хотіла змін, то сама себе за чуба не витягне з болота, як барон Мюнхгаузен. Чесно кажучи, сумніви хвилями накочувалися і на нього, але виправдання не треба було придумувати, воно готовим сиділо в його голові. Принаймні він зробив спробу, і не слід за цим жалкувати. Інша справа, якби не зробив. Тоді точно б жалкував.

15

Серце стиснуло вночі, і вона зателефонувала молодшому, Володі. Старшого, Сергія, не хотіла турбувати. Та й поки приїде із Донецька – витратить купу часу. А Володя жив у їхньому містечку майже поруч, на сусідній вулиці.

Прибіг захеканий і стривожений. Їй стало легше, і вона вже жалкувала, що потурбувала молодшого. Але робити нічого. Довелося йому переночувати у мами. Не пертися ж серед ночі назад додому.

Вона чула, як Володя потужно хропить. Цей храп нагадав їй покійного чоловіка. Навіть у цьому молодший був подібний на батька. Старший так не хропів.

Серце не боліло, але вона відчувала важкість. Ніби напхали туди все що заманеться і забули витягнути.

Портрет чоловіка висвітлювався на стіні. Їй здалося, що він усміхається до неї.

Приїхала в це містечко на Донбасі дев'ятнадцятилітньою юнкою із Псковської області. А він за комсомольською путівкою прибув із Житомирщини. Шахти будувати. На одному із майданчиків і познайомились. Їй було смішно, як він говорить російською. А потім навчився. Перейшов на місцеву специфічну говірку. Непомітно для себе заговорила нею теж. Ходили недовго, якийсь місяць-півтора. Одружились. Це був 1959 рік. П'ятдесят п'ять років тому. Життя проминуло, як постріл. І вже двадцять три роки без чоловіка. А все здається, що він у сусідній кімнаті, зараз зайде до неї, скаже, аби випила таблетку від тиску. Все життя п'є ці кляті таблетки. А чоловік і не хворів ніби, ніяких таблеток не вживав, а помер раптово. Сказали, що "обширний інфаркт". Боліло його серце, бачила, як хапався за груди. Але ж хіба скаже? Соромився бути хворим.