Син волі - Шевчук Василь

— Не на балу ж ми... — З усмішкою ступив у гурт притихлих молодиків. — Здорові будьте, хлопці! Чого це ви так посмутніли? Мо', не вдалася каша?

— Та ні... вдалася, — зважився один із них на відповідь. І зашарівся.

— Це Білозерський Василь, — втрутився-таки Куліш. — Тобою снить...

Тарас подав хлопчині руку й відчув його легенький, скромний потиск.

— Тулуб.

— Маркович.

— Пильчиков.

— Навроцький...

— Каша сьогодні — просто чудо! — гукнув Олекса, вже скуштувавши страви.

— Тоді чого ж ми баримося? — підтримав його Тарас, зрадівши нагоді визволитися з-під зачарованих очей "громади".

Як посідали довкруг казана, поставленого на камінці, Куліш узяв чималу гранчасту пляшку, налив горілки в чарку й подав її з малим поклоном гостеві.

— Здорові будьмо! — коротко сказав Тарас і випив. —-— Ух же й міцна!..

— Закушуйте, — подав Василь шмат сала.

Коли пройшла по колу стара срібляна чарка й ложки зашкрябали в дно казанка, вжили неквапно ще по одній, і всім схотілось висловитися. Усім, крім гостя. Він спохмурнів, заглибився в свої думки. Як вип'є, людська біда пече йому ще дужче, і те, що робить для краю рідного і для свого народу, тоді йому здається таким малим, мізерним. Слова втрачають свій віщий смисл, він прагне діла й гаряче картає інших, друзів, за бездіяльність.

— Батьку, мо', прочитали б нам щось нове? — несміливо спитав Василь.

— З нового маю лиш "Гамалію", — сказав Тарас. — Гадалось надрукувати, та... — лиш махнув рукою. Оглянув луг, притихлий у вечоровім мороці, багровий відблиск сонця десь на Дніпрі, що, ніби кров козацька, палав і гас поволі, ковтнув судомно терпкий клубок, що підступив йому до горла, і мовив, наче заголосив:

Oй нема, нема ні вітру, ні хвилі

Із нашої України!

Чи там раду радять, як на турка стати, —

Не чуємо на чужині.

Ой повій, повій, вітре, через море

Та з Великого Лугу,

Суши наші сльози, заглуши кайдани,

Розвій нашу тугу!..

Читав, а друзі його нові сиділи, поопускавши голови. Гіркою була біда невольників, що виглядали з моря козацьких чайок, сумно дзвеніли їхні залізні пута, та й цим сердешним хлопцям було нелегко. Воля у них якась химерна — тільки для живота, та ще для ніг. Їж, пий, що хочеш, іди, куди бажаєш, а мислити чи говорити зась...

Гамалія по Скутарі —

По пеклу гуляє,

Сам хурдигу розбиває,

Кайдани ламає!..—

рвонув Тарас, як струни, голос, і хлопці враз стрепенулися, мов теж були в тій битві й рубали люто ворога...

Коли сміливці визволили своїх братів з неволі і вихопилися з Босфору в море, де тільки хвилі й вітер, та ще розлога пісня, мала громада київська сиділа довго мовчки. Цей твір був чимось більшим, ніж розповідь про вдалий напад запорожців на бусурман, у ньому щось приховано було таке, що кров холодить, душу шматує давнім, пригаслим болем...

— Батьку, це як молитва! — першим озвавсь Олекса.

— Як дзвін на сполох! — скочив на рівні ноги Білозерський. Хотів іще щось мовити, та не знаходив потрібних слів і тільки дихав важко і м'яв бриля.

— О господи! — гукнув Тулуб. — Невже ніколи більше не буде воля сяяти? Козак в ярмі, козак на панськім полі оре та сіє панові!

— Скрізь чужаки, обсіли, мов сарана, і соки п'ють... — сказав Куліш.

— А наші пани одказуються? — спитав Тарас крізь зуби. — Свої пани ще гірші! Брат поневолив брата, козак такого ж козака і, щоб не втратити цих привілеїв, патинки лиже кожному, хто дав йому те право!..

— Тарасе, це не основне, — спинив Куліш його гарячу мову. — Нам треба дружно стати, плече в плече, щоб визволитися...

— З ким? Із Тарновським?! — спахнув Тарас.— Чи, може, з паном Галаганом, в якого ціле військо закутих — рідних, козацьких! — душ?

— В тобі кричить недоля твоя колишня, — сказав Куліш. — Згадайте, як там у Котляревського? "Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять!"

— Я полечу хоч зараз, я тут увесь. А панство наше кине свої маєтки? А сам ти, Паньку, скажеш своїм братам-невольникам, що ти віднині вже їм не пан?

— Ну, я скажу... — озвався Куліш спроквола, — а що це дасть? Це ж крапля в морі.

— З краплі й дощ починається. Сьогодні — ти, він — завтра, — вказав рукою на Білозерського, що відійшов за вогнище. — А далі — інші...

— "Далі" твого не буде, — сказав Куліш. — За звільнення своїх селян карають. А я не можу дражнить собак, я маю внести нову снагу в заснулий дух козацтва!

— Не муч себе, — махнув Тарас рукою. — Трудящий люд сам визволиться. Терпіння лусне — й ріками поллється панська крівця!

--— Так не кричіть, ще хтось почує, — прошепотів Навроцький. Він весь тремтів. Від холоду чи від страху?

Вогонь пригас, жар брався сірим попелом.

— Пора і в Київ. Поки-то доберемося... — сказав Олекса сонно.

— Ваш човен тут? — спитав Куліш у когось із юнаків.

— В затоці.

— Їдьте перші. А я — з Тарасом та Олексієм.

— Добраніч!

— З богом!..

Мовчки брели травою. Небо ряхтіло зорями, й на тому тлі темніли, неначе підняті до бога руки, хрести козацького монастиря... А трохи далі, десь за притикою, біля води, горіло кілька вогнищ...

— Хтось пізно кашу варить, — сказав Олекса.

— Мабуть, якісь бурлаки...

— То плотарі, — вточнив Куліш. — Сплавляють ліс на низ Дніпра...

— Ходімо до плотарів! Побудемо межи людьми, мо', щось розкажуть, пісню якусь запишемо! — ожив Тарас, немовби й не він допіру думав про ліжко в номері свого трактиру.

— Пізно, — мовив Куліш. — А втім, якщо громада...

— Ви йдіть, а я посплю в човні, на парусі, — рішуче сказав Олекса. Стенувся, ніби його морозило, й пішов у бік притики, де ледве мріла щогла.

— Я, може, Паньку, марив такою ніччю в Санкт-Петербурзі... — сказав Тарас. — Під рідним небом, з рідними мені людьми, під звуки пісні!.. Чуєш, вони співають!..

--— Добре,— погодився Куліш.— Ходімо.

Вони пішли поволі на світло вогнищ. Пісня росла, манила, кликала, як журний голос матері...

— От хрест святий, співають про гайдамаків!.. — шепнув Тарас, прискорюючи ходу...

...Благословенна будь дорога у рідний край. Де б не бродили ми на цій землі великій, чим не втішали б цікавий зір, оцей маленький куточок світу не полишає і вічно вабить, наче ясна зоря.

Візок котився споро, і з кожним обертом його коліс коротшою ставала відстань, що розділяла його, Тараса, і ті місця, де виріс і де не був відтоді, як сиротою-підлітком його взяли до двору й одвезли панові в далеке місто Вільно. Душа його роздвоювалася. Ще раз у раз у ній зринали Київ і та чудова ніч на Дніпрі під Межигір'ям, де прилучився знову до потаємних глибин народу, та вже вповзав терпкий, холодний острах і нетерпіння скоріше в'їхати в своє село, обняти рідних. Мучив його найдужче одяг, що міг постати перепоною між ним та бідними його братами й сестрами. Допоки-то вони заглянуть до нього в душу, впевняться, що він такий же, як і колись!..

Ті плотарі тямущі люди. Зовні, можливо, навіть вони убогіші, забитіші від кріпаків Качанівки, а як довірилися йому, розкрили серце, — всуціль онуки гайдамаків!.. Куліш жахнувся. Добре, що хоч мовчав. Коли пливли до Києва, дав волю гніву. Ти не шкодуєш для них життя, обурювався, а при нагоді вони підпалять тобі маєток!.. Правда. Хіба свій пан солодший? Чи не живе так само з гіркого поту їхнього?.. А як співають! Ніби сама земля їх деревлянська дзвенить устами їхніми!..

О, щось мугиче хурман. Мотив сумний, розлогий, мов чистий степ...

--— А що це ви співаєте? — спитав у нього.

Дядько одразу стих, зіщулився.

— Ет, щось верзеться, пане...

— Який я пан! — обурився. — Я теж мужик.

— Еге, еге... — погоджувався, але дивився спідлоба, хитро, наче на дивака.

Коли його так само стрінуть рідні!.. Люди такі затуркані, підбиті страхом. Кожен, хто в сурдуті, для них уже — тривога і небезпека. Одяг — це теж ознака стану, межа, яка роз'єднує на два світи. Світ свитки і світ жупана чи сурдута!.. Він з'явиться в своїм селі зі світу, який ворожий його братам, односельчанам... По одягу — він пан Шевченко. Смішно... Хто ж ти єси, Тарасе? Вже не кріпак. Проте й не пан. Син волі!.. Як іскорка, вона яскріє під сірим шаром попелу... Допоки є, не згасла ота поменшена стократ зоря, — живе й надія... Колись хтось має прийти, роздмухати святий вогонь і, високо його піднісши, вказати шлях до визволення всім поневоленим!..

Віз стукотить, погойдується, немовби човен, у хвилях жита. Панського... Довкіл усе тут панське, усе чуже. Хіба що сонця й неба ще не загарбали, не роздали панам та підпанкам за псячу службу!..

Вже впізнає урочища, місця, з якими зв'язані його дитячі мандри, його сирітська доля. Сумні, тяжкі ті спомини, а все ж од них повіяло чарівним чимось, ніжним, як пахощі весняних, перших квітів... Країна його дитинства, нещасна його земля!..

Не спостеріг, як сльози стали скочуватися йому по щоках. Хурман побачив те й одвів від нього очі. Похльоскуючи старим куценьким батіжком, знов замугикав пісню:

Ой не пугай, пугаченьку,

В зеленому байраченьку!..

Тарас підтримав пісню, тоді повів, і хурман не відхилив, як перше, його плеча, не заховався в свою селянську мушлю, у свій тепер єдиний, останній, може, захисток.

Ой як мені не пугати,

Що все гори та байраки:

Ніде мені гнізда звити

І діточок розплодити!..

Співаючи отак дуетом, під'їхали до крайніх хат Кирилівки. Тарас притих, немовби ввійшов у двері храму, й поволі зняв солом'яного бриля.

— Ви звідси родом, пане? — спитав, теж тихо, хурман.

— Моє село...

— Гм-м... Енгельгардта ніби...

— Мої хати, мої сади, моя калина в лузі... І сонце, й небо, й жайворонки!.. Я виріс тут, і батько мій, і дід, і прадід...

— Всі ми десь виростали, — мовив, зітхнувши, хурман. — Тільки нема у нас свого нічого...

— Все наше, все! — розкинув руки, ніби хотів обняти безкраїй степ. — Було і буде наше!

— Химерний пан, — стенув плечима хурман. — Куди вам треба?

— Знаєш ставок і греблю?

— Знаю.

— Отам живе мій старший брат Микита.

— Грушівський? Ви, напевно, Тарас Шевченко! — вигукнув. — Це ваш "Кобзар" і "Гайдамаки"? Господи, а я й не втямив, кого везу!.. Вернусь додому, в Лисянку, так не повірять!..

Тарас не знав, як бути і що казати хурманові, який аж сяяв, радий, що віз його, поета.

— Спасибі вам на добрім слові, дядьку... — таки озвався вдячністю. І не гадав, що тут, у темних панських селах, почуті його думки-поезії. — Ви вчились десь?

— В дяка навчався зиму...