Син волі - Шевчук Василь

Хто б міг подумати, яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу подорож!.. Два тижні тому він був ще вільним соколом, а нині їде Санкт-Петербургом, містом своєї молодості, під пильним наглядом двох охоронців, ніби якийсь варнак... До Гатчини він ще тримався, легко прогонив сум, недобрі передчуття і навіть здатний був кепкувати з похмурих церберів, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії. Коли ж збагнув, що скоро кінець шляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара, притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим полем високий голос жайворонка, на очі самі набігли сльози. Натягнув на лоб капелюх, аби ніхто не бачив його таким, розслабленим, і потім довго й тяжко долав ту хвилю розпачу...

— Ну, слава богу, приїхали! — зітхнув, коли спинилися біля воріт, яких у всій Росії боялися не менше, ніж страшної брами пекла.

Жандарм зиркнув на нього і посміхнувся.

— Возславиш ім'я господнє, як звідси вийдеш...— мовив багатозначно.

— А може, я невинний?

— Перед престолом усяк у чомусь та завинив.

— І ви?

— Ми — перст вказуючий,— сказав жандарм.

— І ми ж — кулак караючий,— стрибнув на землю офіцер,— Гей, хто там є? — постукав у куту браму.

Тарас устав, поглянув на Літній сад, який, увесь просвічуючись, тремтів весняним дрожем за Рубіконом, сиріч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний міст і на Михайлівський величний замок...

Повіз сіпнувся й рушив у двір розбійницького вертепу, як називали цей дім в оточенні Карла Брюллова.

— Кого привіз на цей раз? — спитав жандарм, що відчиняв ворота.

— Та... солов'я...— махнув рукою офіцер.— Співав усю дорогу.

— Хохол, напевне?

— Точно.

— У нас таких чимало зараз кукає. Та все пани, студенти!..— зміряв цікавим зором новоприбулого.

— Попов приймає?

— Знамо. Малороси — його парафія.

З уїдливим залізним скрипом зійшлися стулки брами, і Петербург відплив кудись у невість. Душа Тарасова була ще там, на волі, на розбагнючених весною вулицях, біля Неви, на набережній, де Академія, в якій пізнав він щастя відчути себе людиною, а не рабом, в якій піднісся до осяйних вершин мистецтва, а тіло, сам він, власне, його жива натура, невідворотно вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалі й знищення людського в людях.

Сидів, не знаючи, що має діяти, і відчував, як кожна найменша часточка його єства кричить, волає, рветься на світ, на вільну волю, якою він не навтішався за дев'ять років. Десь з глибини душі, а може, й тіла повіяло старим, забутим холодом його кріпаччини, як повіває з яру серед весни останнім чорним льодом...

— Ось він,— кивнув на нього офіцер чиновнику в партикулярнім одязі, який прийшов прийняти бранця.

— Папери з ним?

Жандарм зіскочив з воза, зняв чемодан з печатями.

— Чудово,— потер чиновник руки.

— Добридень вам,— сказав Тарас, здивований його неввічливістю. Приїхала у двір людина, а він...

Чиновник глянув на офіцера, який лише стенув плечима, зиркнув краєчком ока на двох жандармів, що саме вийшли з флігеля, і, гасячи в очах веселі бісики, вклонився гречно "гостеві":

---Ласкаво просимо, ваше високоблагородіє! Давно на вас чекаємо. Світлиця вже приготована…

Тарас стрибнув на землю.

— Сміятися з чужого горя...

— Pardon, mоn cher ,— вклонився знову.— Вибачте! Я геть забув, що маю діло з художником і сочинителем поем та віршів... Сидоров! — гукнув жандарма, який стояв на варті біля дверей у флігель.— Візьми його й замкни у вільнім номері!

Синьомундирий Сидоров підскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так ніби звідси можна було втекти посеред дня, при всій чесній компанії жандармів та чиновника, і мовив хмуро, з притиском:

— Вперед!

Спрямовуючи багнетом, погнав його в одні, у другі двері й сердито хряпнув третіми за спиною в арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у замку, хтось щось сказав до когось у коридорі, і стало тихо.

Тарас оглянувся в своїй новій оселі. Вузеньке ліжко, столик, один стілець... І тут помітив грати, які прийняв спочатку за звичайнісіньку, хіба що трохи густішу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати — різновид клітки, символ неволі, горя, краху людських надій!.. А ще — ганьба. Колись, було, в Кирилівці в'язниць боялись дужче від ран та смерті... Звірі й ті у неволі гинуть, а тут жива людина, подоба божа!.. Господи, і той — твоя подоба, що збиткувався, грався із ним, як кіт із мишею, в дворі цього вертепу? І Сидоров, який загнав багнетом його, мов татя, у клітку-камеру? І Юзефович київський, що удавав із себе людину чесну й віддану своїй землі, народові, а в мить тяжку, жертовну відрікся, зрадив друзів?..

Сів на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтіння. Так ніби він не їхав сюди із Києва, а йшов чи біг... Не здатись тільки б, витримати!.. Пусте. Він просто стомлений. Весь шлях не був ні хвильки на самоті. Дванадцять днів дороги, жартів, співу і... боротьби з самим собою, з острахом, що, як змія, вповзав у душу!.. Він навіть їх, своїх похмурих стражів, примусив з ним співати улюблених його пісень.

Ой Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче!

За тобою. Морозенку,

Вся Вкраїна плаче!..

І сміх, і гріх! Виводили — аж ліс дзвенів, аж хурман втирав сльозу...

Десь зрошує слізьми дорогу,— сюди ж, у стольний Санкт-Петербург,— Миколина нещасна мати, яку він бачив у Броварах... Його везли, мов на пожежу, і день, і ніч, лиш коней перепрягали, а їй ще довго їхати... Оце тобі, Миколо, шановний пане Костомаров, і мудрий цар, якому ти хотів віддати під тверду руку союз слов'ян, об'єднання братів-народів!.. Він хоче сам узяти, загарбати. А ти йому: будь ласка, прийміть від нас, од братчиків!.. Сліпці! Не персні з образом святих Кирила та Мефодія, не папірці статутні, а сокири, та вила, та гострі коси!.. Вішальникові, катюзі кращих синів Росії хотів читати проповіді про благочестя, рівність і всеслов'янську єдність!.. Дитина єси, Миколо, хоч і професор...

Почулись кроки, брязкіт,— напевно, зброї,— різка, прихрипла мова. І знову все затихло...

Невдовзі грюкнули залізом двері, хтось увійшов чи вийшов з такої ж, мабуть, камери...

Тут уже чимало братчиків. Він достеменно не знав, хто саме, крім Костомарова та двох студентів: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак сидить — він був десь тут, у Петербурзі... Чи то Куліш та Білозерський встигли перевезтися через кордон, чи їх також схопили?..

Із вулиці ледь долинає стукіт швидких коліс... Хтось засміявся голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чекає? Тяжкі, брутальні допити з метою знівечити, втоптати в твань високі їхні помисли і їхні душі, виповнені любові й болю за свій народ, за люд, що стогне, мучиться під тягарем кріпаччини? А потім... Потім буде не те, що бог дасть,— що цар звелить!

Не згледівся, як почало темніти. Помітив це, коли заклацав ключ у замку і в ледь прочинені окуті двері його спитали басом:

— Вечерять будете?

Хотів відмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати і не зламатися, треба не тільки сили духу, а й сили тіла!

— Буду.

— Як маєте за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах казенних...

— Спасибі. Ось карбованець,— підвівся з ліжка і підійшов до щілини. Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки двері знову відгородили його від світу, й рвонув тісного коміра. Кинув на ліжко шарф, що заяснів у сутінках кривавим тихим полум'ям і нагадав чомусь йому гусара, що на поромі перед арештом хотів зіпхнуть у воду чемодан... Не допустив, злякавшись, що там навіки кануть його найкращі вірші, його рукописи, які зібрав, на лихо, по всіх знайомих. Тепер жандарми мають що почитати!

...Аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступав; обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога...

Є вірші, є... І є за що вчепитися, заслати його в Сибір!.. Можливо, треба було... Ні, він не зміг! Це ж діти його... Щоб батько та рятувався смертю своїх дітей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надія є: їм треба документальні свідчення його крамольності, його вини. Вони тут тихо скнітимуть, — як не потрублять миші, — аж доти, поки не вдарить дзвін свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим більше зло, тим вік його коротший... Довгенько щось Росія терпить... Коли найкращі люди ідуть на смерть, на каторгу в ім'я святої волі, вона — близька, вона, як кажуть, не за горами! Рилєєв, Пестель... То все — було!.. І зараз є... Ти мовиш про тих, що нині звозять сюди жандарми?.. Не тільки. Є і в Пітері... Тс-с!.. Я мовчу. У мене не розживуться синьомундирі!..

Заклацав ключ, поволі, немов самі собою, одчинилися рипливі двері, і в порозі виріс Сидоров із тацею в міцних руках. Пройшов до столу, вправно поставив тацю з посудом і зняв серветку.

— Ось, пане, їжте, — мовив. І осміхнувсь у вуса. Потому старанно з кишені виловив дрібні монети й подав ув'язненому. — А це на завтра буде.

— Залиш собі.

— Спасибі, — сказав нетвердо якось, не по-тутешньому.

— Не з України часом? — спитав Тарас.

— Сидоренко... — всміхнувся гірко.

— Служиш уже давно?

— Дванадцять років...

— Сидоров! — гукнули десь у коридорі. — Дивись мені, собачий сину!

Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, і швидко вийшов.

— Тут я! — озвався також різко, замкнувши двері.

— Ні, ти таки доходишся!

— Приносив їсти панові, вашблагородіє.

— Ха! Панові... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макітра.

--— Так точно, ваше благородіє! — вигукнув солдат зраділо.

Як збирав порожній посуд, не поспішав, усе придивлявся нишком чи щось хотів спитати, та не насмілювався

— Ви й справді, пане, будете з людей простих? — озвався-таки півшепотом.— Бо в нас тут все пани й пани...

— Художник я, чоловіче,— сказав Тарас.

— Виходить, пан...

— Та як дивитися. Я з кріпаків, і рідні мої в неволі.

— Втекли від пана?!

— Викупили. Знайшлися добрі люди.

— Бредня. Немає таких людей...

— Є, друже, є!

— У бідних чортма за що, а панство...

— Ну, Сидоров! — почулось нагло із коридора. Солдат зіп'явсь навшпиньки і тихо вийшов.

— Слухаюсь, вашблагородіє!

Двері замкнули знову. Десь у дворі, а може, то й на вулиці, гойднулося й лишилось світло, і на його ясному тлі вирізьблювалися, мов на гравюрі, холодні чорні грати... Ніколи і не подумав би, що ці залізні рамці так можуть діяти, впливати на душу!..