Син волі - Шевчук Василь
Бо що написано пером…
— Того не виволочеш волом.
— У нас не так говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажіть, а де ваш перстень? — спитав, уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас поклав на стіл.
— Перстень?.. — протяг, шукаючи найкращу відповідь. Пильнуй, пильнуй, Тарасе! Ця підколодна гадина кусає враз. — Я ж не панич, — всміхнувся, — щоб начіпляти перснів. Подумать можна, що ви мені колись давно подарували перстень... А може, й це чийсь наговір?
— Ви не носили цього святого знака?
— Не розумію...
Попов замовк, задумався. Гортав недбало зошит.
— Хотілось вам допомогти, — сказав нарешті тихо. — Порятувати вас од Сибіру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми ще в зародку, з малим гріхом. Колеги ваші, мабуть, відбудуться лиш переляком та, може, висилкою... А з вами діло гірше. Поет, який дерзнув супроти їх величності, — це вже бунтар, злочинець, і не якийсь — державний! — підніс покритий прозорим пухом палець із довгим гострим нігтем.
"Мов хижий кіготь... — зринула тривожна думка. — Вп'ється — не оддереш..."
— Я не дерзав... — промовив. — Все те саме писалося. Найде, як хмара, вдарить розлогим громом, блисне і — ллється, ллється, ллється!..
— Ви хочете мені сказати, — всміхнувся хитро слідчий, — що ви лише записували, яко Мойсей, нечутний для інших голос божий?
Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових питань, в яких напевно ж буде й нова підступна пастка.
— Отже, ви щиро віруючий і навіть більше — речник самого господа? Припустимо. Це все чудово, складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б не два моменти. Один: для речника потрібна віра беззастережна, а ви в своєму "Exegi monumentum" замахуєтеся і на Всевишнього. Пригадуєте?
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
А другий момент — ще тяжчий для вас, оскільки він не приватний, а філософський чи богословський. Із ваших слів про "божий глас" виходить, що й вседержитель осуджує самодержавство і государя імператора, свого ж таки помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку, скоріше схоже на маячню!.. — Примружив білясті очі, смачно пошкрібся в баках і позіхнув. — То, може, будемо самі писати вірші й відповідати за них самі? Чи ви наполягаєте, що автором "Закону божого" були не ви, а теж господь?
— Я не писав такого вірша.
— Лише записували?
— Ні. Я не маю твору з такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете мені євангеліє?
— Тарасе Григоровичу!.. — докірливо розвів руками слідчий. — Ми теж не ликом шиті... Якщо не ви, то хто? Гулак, Куліш чи Костомаров?
— Ви про таке питаєте, чого не знаю, — стримано сказав Тарас, хоча в душі вже закипала злість.
— Все ясно — ви бажаєте погомоніти із генералом Дубельтом... — сказав Попов не скоро.— Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки. Стосовно вас моє сумління чисте. Я щиро прагнув виручити вас із біди...
— Спасибі, — зітхнув Тарас полегшено. — Вже якось воно та буде. Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'їсть...
— Язик — ваш ворог, — кивнув похмуро слідчий. — Унтер! — гукнув підводячись. В порозі виріс унтер.
— Я тута, ваше благородіє!
— У камеру! — зиркнув спідлоба на Шевченка. — Та накажи, щоб пильнували добре! Бо не дай бог...
--— Дозвольте йти? — заждавши, спитав жандарм.
Лише махнув рукою.
— Добраніч вам! — сказав Тарас, виходячи.
— Що? А-а... Ходи здоровий,— буркнув.
У камері було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний морок. Тільки серед підлоги ледь-ледь відсвічувалося вікно у гратах, вище і вужче справжнього... Життя й мистецтво... Дійсність і відображення його у творах... Звідки вони дізналися про "Закон божий", чи "Книги буття українського народу"? З чуток, доносу? Чи мають тут примірник?.. Казав же їм: не треба документів! Витворили на власну голову та ще й, мабуть, розмножили... Розумні ж наче, професори та вчителі... Цей теж учитель ніби... Благопристойний хранитель трону й самодержавства!.. Котра уже година? За північ, певно... Чи то вже знають в Академії про злу його пригоду? Брюллов поміг би, може. Великий Карл велику має силу!..
Ліг на холодне ліжко, не роздягаючись. Такий був день, а не втомився. Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей єзуїт: не вирватися йому із їхніх залізних рук!.. Повимічали, бачив, у рукописній книжці місця, в яких правдиво мовиться про них — катів народу. Іч, закрутило в носі! Покайся, мовить, викажи своїх братів по мислі — і будеш, може, прощений!.. Вони по вуха в злочинах, а каятись велять йому. Вони вділили дещицю, щоб викупити його з кріпацтва, — а хто ж його туди загнав, ще ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота, ображена його правдивим словом!.. Їх не цікавить правда, чужа душа,— турбуються лише про власну шкуру. В крові, в сльозах купаються і розпинають кожного, хто їм про це розкаже, ба навіть тільки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни, одумайся, — ні, затуляють вуха й велять заткнути рота, замкнуть вуста безстрашні, що мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться Ісусові, що постраждав за істину, а потім з легким серцем йдуть розпинать, як Ірод, своїх ісусів!.. Господи, якщо ти бачиш, чому мовчиш, не вдариш правдивим громом .в скверну?.. А може, ти, всеблагий, із ними радишся в ділах земних, бо стільки горя послав на люд простий, беззахисний і незлобивий?!
Хтось гомонить у коридорі... Міняють, певно, вартових... Пильнуйте, каже, добре... Гадає, що я тікатиму, що десь довкола бродять з ножами за халявами мої завзяті спільники... Гай-гай! Ніхто й не пікнув, шаснули одразу врозтіч, палять десь там книжки й рукописи... Ледь не два тижні їхали. Двох-трьох тих "спільників" було б достатньо, аби нехай не визволити, то хоч папери взяти!.. Чого йому не говорили і ким лише не називали, а як дійшло до діла, а як спіткала його біда — і вусом не повели, зоставили його одного віч-на-віч із сонмом царських завзятих слуг і стражів самодержавства... Спокійно спи, мій враже в личині друга, визволити нема кому! Ми всі одні, самотні, позбавлені священних прав на дружбу і товариство, на ту велику єдність, що звуть народом. У полі один не воїн, кажуть. І не людина! Люди не можуть жити кожен сам по собі, тремтячи й остерігаючись усіх і вся. Це дикий, тваринний стан, який на руку тільки тим, хто при владі... Що там вони створили, братчики, якусь подобу єдності, ідею, дух, що тільки мав набрати форми, а їх луп, луп по головах — та в каземат, та під тортури страхом! І знову: ти врятуєшся, коли утопиш іншого... Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!..
Схопився з ліжка. Рвучко ступив на тінь од рами й грат і відсахнувся. Грати!.. На душах наших грати... І ті стократ страшніші цих, віконних!..
Постояв трохи в мороці, як у воді, й, відчувши холод, тихо пройшов між ліжком та злою тінню до стільця. Зняв і повісив на нього верхній одяг, намацав ковдру й сторожко, мов у незнану річку, заліз під неї. Ось він, в'язничний затишок, пристанище тривожних дум і скорбних снів! У казематі навряд чи можуть снитися чарівні сни... Хто знає... Людська душа — вмістилище таких скарбів!.. Хто міг сказати тоді, наприклад, як він сидів, нещасний, під кабінетом пана і ждав наказів, що він, отой засмиканий і шмаганий "неоднократно" хлопець, колись поетом стане і що його прийматимуть у всіх маєтках панських на Україні?..
Зітхнув, зручніше вмощуючись. Тут не поніжишся, на цім спартанськім ложі!.. Згадав, як довго й трудно збирався він на Україну. Хтось, певно, думав, що він одвик і збайдужів, а він боявся, серце своє притримував, щоб там йому, зболілому за рідним, милим краєм, не розірватись з горя. А ще йому здавалося,— хоч соромно тепер признатися й собі самому, — що воля його лише для Петербурга, що там, де він сходив тернисті шляхи кріпаччини, вона розтане, "яко віск розтає перед лицем вогню", і він впаде в неволю, мов звір у яму, викопану й накриту хмизом на потаємній його стежині до водопою...
Сон не приходив. В місті, як у селі, озвався півень, інший його підтримав... Перші? А може, другі?..
Спочатку він послав гінців: "Кобзар" — свій трудний первісток — і "Гайдамаків"... Тільки тоді наважився ступити й сам на рідну землю, глянути в глибокі, журні очі своїх людей, з якими вкупі виріс і від яких пішов у світ. З чужої волі, спійманий в степу, бездомний, але не вільний...
Були там, правда, й інші — неситі панські очі. Він цих боявсь найбільше, як вирушав із Петербурга... Точніше, він остерігався панства — свого ж таки, "рідненького", — яке чомусь до нього стало липнути та родичатися, коли пішов по Україні його "Кобзар"... А може, то йому послала доля таке важке й химерне випробування?..
Почулася чиясь хода, різкі команди.
— Усе гаразд? Спокійно?
— Так точно, ваше благородіє!
— На місці всі "голубчики"?
— А де ж їм, бідним, дітися...
— Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш карцер!
— Слухаюсь!
Поволі стихли кроки. Тінь од вікна погойдувалася, неначе пружна хвиля... Далеко десь полинув дзвін курантів... А може, те йому лише здалося...
Не спалося. А ніч була як море...
...Сповна відчув, що вдома він, на Україні, як з-за Дніпра побачив на горах Київ. Про цю святу, щасливу мить він мріяв довгі роки, вона йому ввижалася у вогкі, холодні ночі в Санкт-Петербурзі, коли найдужче праглося тепла землі, високого, ясного неба і сплеску крутобоких дніпрових хвиль...
— Заждіть, заждіть! — гукнув нестямно кучерові, стрибнув на землю, ніби зустрів тут батька рідного, й побіг до річки. Хвиля, хтозна-чому і де здіймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася на вкритий піною та черепашками піщаний берег, спинялася на мить якусь, зітхала й відходила кудись униз, в глибини, щоб дати місце іншій. Вода була прозора, ледь-ледь жовтава, з блискітками, що вдалині зливалися в суцільне сяйво-марево, в якому плив вітрильник і тихо слались чайки...
Присів, набрав води у пригорщ і хлюпнув собі в лице. Заплющивши від щастя очі, слухав, як дихає старий Дніпро, як скочуються щоками сльози, змішані з його солодким плином...
— Ви, пане, що, давно води не бачили? — спитав похмуро хурман, коли Тарас невдовзі сів на візок.
— Ви тільки гляньте, дядьку, яка краса! — розвів руками, ніби були то в нього крила.— Дніпро! Дніпро!!
— Вода, та й годі,— буркнув.
— Козацький батько!..
Хурман спідлоба глянув на подорожнього, всміхнувсь у вуса й мовив смиренним голосом:
— Батьком тепер у нас Микола, російський цар...
— Та ви й самі чи рід ваш, певно, з вільних людей.
— Згадала баба, як була дівкою,— сказав нескоро хурман і хльоснув коней віжками.
