Син волі - Шевчук Василь
— Пани ж не звірі, люди... Ну, є погані, грубі, — підвищив голос, бачачи, що ці слова єлейні дратують гостя, — та в більшості своїй порядні й чесні, навіть патріотичні... Візьми того ж Тарновського... Чи Скоропадського...
— А знаєш ти, — скипів Тарас, — з кого завів собі гарем Тарновський? З небог!
— Брехня! Щоб пан Григорій, любитель муз, відомий на всю Росію меценат!.. Тобі на нього наговорили злі язики, а ти й повірив. Гріх, брате, гріх!..
— Я щойно із Качанівки. Та й в Петербурзі бачив мерзенні наслідки його родинних "благодіянь"...
Куліш не знав, що мовити. Його це також вразило. Сидів, схиливши голову, й кусав нервово губи.
— Дивись сюди! — звелів Тарас, Примружився. — Бракує чогось очам... Сум'яття в них... Гординя... І щось таке...
— А йди ти під три чорти! — образився нараз Куліш, підвівся і відійшов аж до вікна. — Малюєш, то й малюй портрет...
— Ну, добре, — сказав Тарас примирливо. — Лице, вважай, готове... Решту сам доведеш до толку. Кебету маєш і маєш хист... На перший, раз достатньо. Еге? Ввірвався, наговорив аж сто мішків тієї вовни... Вибач! Мені вже час. Ось пензель, ось палітра. Ось мій портфель... А по цій мові будьте здорові!
— Де зупинився? — спитав Куліш, не озирнувшись.
— В трактирі біля поштової станції.
— Надовго?
— Ні, на кілька днів. Додому вже подать рукою. А я не був там аж чотирнадцять літ!..
— Пробач і ти, — оглянувся-таки Куліш. — Гадаю, ми ще стрінемося... Як там не є, а мусимо триматись разом. Діло ж у нас одне!
— Сенчило прийде до мене ввечері. Приходь і ти.
--— Спасибі... Може б, ти підписав малюнок?
Тарас узяв тоненький пензлик, вмочив у першу-ліпшу — червону — фарбу і розписався на полотні.
--— Тепер мені всі заздритимуть! — сказав Куліш, поглянувши на свій портрет. — Освітлений твоїм сіянням, і я, гляди, уславлюся... Принаймні тут, у Києві...
— Недовідомі путі господні, як говорив колись мій вчитель-дяк, коли не мав чим похмелитися, та не втрачав надії. Ще, може, ти колись боятимешся цього портрета, підпису і відречешся тричі, допоки півень прокукурікає!
— Я ж не Петро, і ти — Тарас, а не Ісус, — сказав, неначе вдарив.
— Поети теж, як і путі господні, недовідомі... — протяг Тарас, жартуючи. І раптом сам збагнув, що мовлено цілком серйозно. Хто знає, що напишеться сьогодні, завтра чи через рік... Майбутнє його не буде сонячним, бо все в пітьмі довкола, бо сльози його пекучі не змиють зла й неволі на цій землі...
— Ти слухаєш мене чи ні? — спитав Куліш.
— Я думаю... Про долю нашу... Паньку, ти познайом мене з людьми хорошими. Мені казав Олекса, що є такі.
— Зустрінешся, побачиш сам.
— Ну й добре! Тепер бувай. Пройдуся трохи містом та подивлюсь... Я стільки марив у Петербурзі цим днем, цим щастям!
Надів картуз, узяв портфель і вийшов на помережану вже довгими густими тінями парку червневу вулицю.
Вони зійшлися, як неофіти, за дві доби до виїзду Тараса з Києва. Правда, не в катакомбах, а на зеленім лузі під Межигір'ям.
Тарас приплив вітрильником, який добув Сенчило і сам же вів, не сидячи, а стоячи біля стерна. Його лице, постава, рухи — все, все змінилося, відколи сіли в човен і підняли вітрило. Так наче щось, а може, хтось прокинувся в його душі, розправив груди, плечі. Свистів у снасті вітер, вились довкола чайки, похлюпувала густа вода, і ясне сонце зблискувало на синіх хвилях...
Мовчали, ніби слово могло порушити цю благодать, гармонію їх і Дніпра... Невже й вони, славетні їхні діди та прадіди, пливли отак, вчаровані красою вод, і неба, і берегів?.. Що в їхніх душах діялося, які думки снували у їхніх буйних головах під час морських походів?.. Достеменно вони з Олексою уже того не знали, не розуміли. Хіба що так, душею, чимось отим у серці, в кожній найменшій фібрі тіла, що робить нас спорідненими з людьми давно померлими і ненародженими... Он він стоїть, Сенчило, і в ньому грає, бурхає відвага тих забутих старих часів! Спитай, куди він править, і, мабуть, скаже, що на Скутару або Стамбул, де знемагають його брати та сестри в тяжкій неволі... Він сам торік, як плив Балтійським морем у Швецію (і не доплив через хворобу), відчув себе на Чорнім морі, у байдаку, межи січовим славним товариством, що линуло на поклик-плач:
О милий боже України,
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там —
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізі руки принести
I перед всіми у кайданах
Стать козакові...
Вітер дзвенить вітрилом, жене круті зелені хвилі лозами і пінить воду за байдаком!..
— О господи! — Олекса сів на зчорнілу лаву й всміхнувся тихо, ніяково. — Я не терплю вітрил опущених і голих щогл... — озвався враз, немов вони вели розмову, а не мовчали.
— А я — човнів прикутих, на ланцюгу, — сказав Тарас. — Довкіл води!.. Пручаються, ланцюг весь час посмикують, а попливти не можуть...
— Он Вишгород! — вказав Сенчило на правий берег, що був од них по ліву руку.
Хатки, руїни, церква... А був же город, згадуваний не раз в літописах, ще починаючи від Ольги й Ігоря!.. Та й Межигір'я, кажуть, уже не те, спалив його Потьомкін, щоб догодити своїй любасці... І пам'ять нищать! Мабуть, вона страшна для самодержців... Бо воскрешає, будить заснулий дух, б'є в дзвони, кличе у храм свого народу, де вберігається серед святинь безсмертна його душа!..
Ще здалеку з Дніпра побачили хрести та бані Межигірського монастиря.
Тарас устав, відчувши, як хвилювання йому стискає груди. Цей монастир був особливий. Сюди приходили на схилі літ ті запорожці, які вціліли в кривавих битвах, звідси на Січ привозили попів, дияконів, які могли орудувати шаблею так само вправно, як і хрестом. Козацький дух тут жив найдовше в душах під довгим чорним одягом...
Куліш зустрів їх біля притики. Притримав човен, поки вони вгамовували вітрило.
— А інші ж де? — спитав Олекса.
— Будуть. Спочатку ми оглянемо старе гніздо орлине, щось замалюємо, а потім час настане для каші й чарки. Хлопці вже постараються, щоб пригостити батька, — так звуть вони тебе, Тарасе, — за добрим давнім звичаєм! Ну, як пливлося?
— Гарно!.. — гукнув Олекса. — Вітер у спину дув, старався, неначе знав, для кого.
— Ви, братики, хваліть, та міру знайте, — сказав Тарас похмуро.
— Теж правда, — підтримав його Куліш. — Гіркого також треба. Щоб не завадило, бува, солодке.
— Хіба йому ще мало всипали по тих журналах! — мовив Олекса. — Справжнє не перехвалиш.
— Хто зна, хто зна... — озвався Куліш непевно. — Воно якби підсипати... Та тільки не з того боку...
— Паньку! — спахнув Олекса.— Хочеш, щоб ми ще раз втлумачили, що це тобі не по губах салата?
Куліш притих, насумрився.
Тарас не став втручатися. Нехай собі! Він гість. Сьогодні тут, а завтра... Поет зробив свою роботу, як написав. Все інше — то вже не його турбота. Одне збагнув за дні, прожиті на Україні: його думки знаходять щирий відгук, тривожать, будять, збурюють. А це — найбільше щастя! Страшне, коли волаєш до порожнечі! Що може бути гіршого від голосу, що вопіє в пустелі!..
Ступав двором монастиря, і кожен крок відлунював йому в душі. Послухати б — хоч краєм вуха — козацькі думи, спогади, які роїлися в смиренних сивих головах... Щоб хтось тоді додумався та позаписував хоч основне, почуте од цих ченців, ото була б історія!..
— Тут був колись послушником сам Залізняк, — долинули слова Панька.
— Максим?
— Еге ж. Так люди кажуть... Ти знаєш, я добився дозволу від губернатора на огляд усіх архівів Київщини.
— Чудово! Ти ж розпитуй старих людей про Коліївщину. Бо все загине, вивітриться з людської пам'яті...
— Це тут похований Семен Палій? — озвався Олекса пошепки.
— Так, — кинув нехотя Куліш. Ще гнівався за ті слова, що мовлені були Сенчилом біля притики.
— А чули, як Семен Палій прощався з братчиками-січовиками, коли надумав піти в ченці? — спитав Тарас. — Не чули? Мені повідав один старий, якого я пригостив чарчиною в трактирі... Прибув Палій з ватагою січовиків у достославний Київ і на торговиці, що на Подолі, скупили всю горілку, мед та вина й гульнули так, що весь Поділ три дні був п'яний. Потім ватага та у супроводі хмільних киян посунула до Межигір'я, а попереду знай витанцьовував старий козак, прощаючись із вольним білим світом...
— Йому було що спокутувати в монастирі, —-— сказав Куліш похмуро. І спохватився: — Хлопці, як хочемо щось змалювати, то час до діла братися! Вже сонце ген на заході.
Порадившись, всі троє вийшли за ворота, щоб видно було церкви, стіну, будинки за огорожею, і заходилися біля паперу.
Десь за годину Куліш закрив альбом, дістав хустинку, витер на лобі піт і підійшов до дерева, біля якого сидів Тарас.
— Ну як? — спитав. — Виходить?
— Це ж не картина, а лиш етюд, — озвався. — Що, вже пора?
— Не чуєш, як пахне з лугу кашею?
— Їй-богу, пахне! — Вкинув альбом у пащу свого портфеля, услід жбурнув олівчика. — Сенчило теж намалювався? Чи трудиться в поті чола?
— Спить, аки праведник. Лише півцеркви й намалював.
— Олексо! — гукнув Тарас. — А бог же бачить, сидячи на небесі!
— Я спав во славу господа... Немов димком десь потягло?... — всотав повітря носом.
— То пригоряє каша, — сказав Тарас.
— Чого ж ми тут стоїмо?! Ходімо швидше, може, ще порятуємо!
Під вербами посеред лугу, вже аж червоного від повені липкої смілки й призахідного низького сонця, ледь-ледь диміло вогнище, а біля нього поралися п'ять юнаків. Коли вони помітили тих, що підходили, всі повставали й зняли брилі та картузи.
— Оце і є мала громада ваша? — спитав Тарас у Куліша й Сенчила.
— Найліпші, цвіт, — сказав Куліш.
— Твої палкі прихильники, — додав Олекса.
— Тарасе, ти ж шануйся, — шепнув Куліш, — Для них ти світоч істини, вважай, пророк...
— А чарку можна випити? — розвеселився чомусь Тарас. На нього іноді таке находить. Коли врочисто надто, йому сміятись хочеться і жартувати. Видно, душа його противиться умовностям, яких все більше входить у міжлюдські взаємини.
— Одну хіба, для апетиту.
— Скажуть: це не козак!
— Козак, по-твоєму, повинен пити цебром?
— Не знаю... Треба буде про це спитати у Кухаренка.
— Це ж хто такий?
--— Кебетний, славний чолов'яга iз чорноморців.
Куліш нічого на те не мовив: підходили до кашоварів. Прокашлявшись, почав було:
— Панове! Це вам усім відомий...
— Облиш, Панько, — спинив Тарас.
