Син волі - Шевчук Василь
— сказав старий. — Про коліїв ти написав геть-чисто, як все було. Здавалося, не залишилося від них і сліду... Аж ні, не вмерла слава!..
— Спасибі вам... — розхвилювався Тарас од слів старого. — Коли б не ви, не ваші розповіді про Коліївщину!..
— Я багатьом, Тарасе, розповідав, а ти один почув душею, серцем... Батько твій, умираючи, сказав слова пророчі, що з тебе станеться великий чоловік.
— Або ледащо, також велике,— додав Тарас, зніяковівши від дідової хвали.
--— Ледащо тим прикметне, що байдуже йому до всього, крім живота, — не приставав старий на жарт. — Ти ж плачеш о всім народі, молишся за весь народ…
Тарас притих. Так коротко і так високо ніхто ще досі не оцінив його поезій. Ось вона, прекрасна мить, заради якої варто пройти усе, що він пройшов, і витримати, що б не послала доля йому в майбутньому!..
--— Таки Тарас?! — почулось нагло поряд.
Звів очі й вгледів кремезного, міцного дядька, який ішов до нього, розкинувши широко руки.
— Не впізнаєш? — осяяв вуса усмішкою.— Гнат Бондаренко!
— Хіба тебе впізнаєш — розрісся, ніби столітній дуб! — зрадів Тарас товаришеві.
Вітаючись, вони вдивлялись з подивом один ув одного і засміялися нарешті разом.
— Ну й Гонта!
— Ну й Залізняк!
Знов обнялись і ще раз поцілувалися.
--— Ти й досі ще гайдамачиш? — спитав друзяка Гнат.
— А ти забув дитячі наші ігри?
— То як дивитися...— насумрився.— Сам добре знаєш, як кріпакам козакувати...
Запала тиша. В'яла весела радість зустрічі.
— Ви побалакайте, а я піду полежу, — устав старий і сторожко, мов був скляний, пішов до хати.
— Ну, як ти? — сів на призьбу Гнат.
— Малюю ось...
— Похожий. А пам'ятаєш, як ти мені кобилу Кошицеву намалював? А школи нашої не позабув?
— Гірка була наука. Мені ще й досі сняться різки дякові...
— Те що, — озвався різко Гнат. — От нагаї на панській стайні!..
— Мене також не поминула ця благодать, — сів поруч. — Лише п'ять літ, як я на волі.
— Щасливий.
— Ні! Довкола стільки горя, наруги, зла, що серце сходить кров'ю. Я вирвався. А ти, Микита, Йосип? А вся Кирилівка, увесь народ наш бідний? Як можу я дивитися на цю ганьбу й радіти, що сам тепер на волі!..
— Ні, ти радій, Тарасе. Хай вороги не тішаться, що ми й на це не здатні.
— Коли б мені сказали: вернися сам у кріпаки — й за те народ твій звільнимо, я з радістю одяг би знов кайдани!
— Тарасе, ти згориш, як свічка, що надто ясно світить, — промовив скрушно Бондаренко.
— Не можу, брате, блимати. В душі таке щось діється, вирує так!..
— Ти плачеш?
— Глянь довкола, прислухайся... Село неначе вимерло!.. Як у хліві, з якого вранці вивели волів до плуга... А ми ж бо козаки, ми ж люди, ми всі — народ, що потрясав Стамбул, Варшаву, кров'ю писав свою історію, свої права та вольності! Де все це нині, хто ми?! Раби німі, худоба, яку пани мордують...
— Тихіше!.. Ще хтось почує та донесе до панських вух... — злякався Гнат.
Тарас махнув рукою.
— Згадай, куди загнали Залізняка...
— А Гонту, брате, четвертували.
— Я нині — титар...
— Читав мою поему про Коліївщину?
— Аякже!
— Титар був закатований.
— Хоч круть, хоч верть... — розвів руками Гнат. — Немає нам, Тарасе, куди подітися!
— Я знаю шлях, та ще мости на ньому не всі помощені... — сказав Тарас неголосно.
Гнат тільки глянув і не спитав нічого.
Сиділи довго мовчки; кожен шеретував почуте нині й сказане.
--— Недавно в нас, у Павлівці, убили пана, — перший озвався Гнат. — Шмагав людей, безчестив сільських дівчат, а потім бив вагітних...
— І що?
— Розправилися, мов з гайдамаками. Суд був. Пішли на каторгу...
— А що ж на те кирилівчани? Їм не пече?
— За сповідними розписами у нас сімнадцять покриток. І кожен другий битий...
— А ти дивуєшся моїм сльозам!.. — скочив Тарас на ноги. — Він хоче їм читати тихі проповіді та просвіщати їх підлі панські душі!.. Дурний єси!..
— Про кого ти?
— Про Куліша. Завівся в мене такий ласкавий приятель... Під корінь всіх — чужих, своїх! Щоб потім комусь іще не закортіло на шию людям сісти!..
І знов між них постала тиша. Гнат озирався нишком, чи хтось не чув, не бачив. Тарас ходив нервово тісним двором, гамуючи налите гнівом серце.
— Їдь швидше звідси, — озвався Гнат, підводячись. — Не муч себе. І нам нічим не допоможеш, і сам ускочиш в якусь біду...
— Мої брати тут, сестри! — скипів Тарас.
— Збери, як можеш, гроші та й викупи свою рідню.
— Ми вирвемо усіх людей з неволі!
— Ти ж сам сказав, що треба ще мости робити на тій дорозі. Як мовиться, синиця в жмені ліпша од журавля, що в небі... Їдь, Залізняче, з миром і, як поможе тобі господь, добийся волі хоча б своїм!
— Це ж прірву грошей треба, — сказав Тарас похмуро.
— Чи ріки крові... Ввечері приходь до мене. Зійдемося усім школярським братством.
— Брат во різках Богорського!
— А що? І досі, як згадаю, всю спину мені пече.
— Зате зробився титарем.
— А ти поетом.
— Господи, а я то думав, звідки вони беруться, вірші!
— Все, все з вишневих різок, братику, — обняв Тараса Бондаренко.
Провівши Гната до воріт, Тарас зайшов у хату. Дід спав на полику, не роздягнувшись. З покутя світив очима Саваоф... Заплутавшись у павутинні, дзижчала тоскно муха...
Тихенько вийшов з хати. Поклав альбом та олівець у свій бувалий у не одних бувальцях старий портфель... А може, і справді збирати гроші не на поїздку до вимріяного роками Рима, а на братів?.. Паскудно як звучить звичайне слово, коли його ужити в паскуднім ділі! Гроші на брата... Мовби це на коня, корову!.. Людьми торгують нелюди!.. Почому брат? А що ви просите за цю сестру?.. Як скинете хоч п'ять карбованців, то я візьму... Єдиний шлях добути гроші — портрети панські! Взяти в одних панів, дістати панзлем із гаманців, набитих туго, й віддати в інший гаман. Мета така висока, що задля неї можна й залізти в твань, в якій живе і борсається вельможне панство!.. Він малюватиме одну за одною надуті, ситі пики й лупитиме з них, скільки зможе. Гроші в них все одно украдені, чужі, кріпацькі, зібрані із поту й сліз. Проп'ють їх, десь змарнують на чужині, а так — підуть на волю. Чудово!.. Нині можна й полишити своє село, братів, сестер й поїхати, як домовлялися, в оте Убіжище, де жде Гребінка. Він обіцяв представити його панам-сусідам, які зберуться скоро на пишний бал із приводу чи іменин, чи ювілею якогось дуки. Їхати!.. І не казати своїй рідні ні слова, щоб їх отак не мордувало тяжке ждання, як мордувало колись його. Добуде й скаже. Воля дорожча Рима!..
Хто ж це іде селом, так гупаючи? Для череди ще ніби рано... Може, ввійшли в село гусари?.. Брязь, брязь рушницями...
— Кругом!
Гуп, гуп... А-а, вартових міняють! Жандармам теж не спиться. Недремне око його величності государя!.. Добре, що не всевидяще... Півцарства вже було б на каторзі! По всій імперії клянуть царя, міністрів, тупу чиновну братію. Все прогнило, погрязло в брехні, моральній ницості та в хабарах!.. А кажуть, все благоденствує... Кріпак радіє своїй неволі, солдат безглуздій муштрі, усі малі народи — високій царській милості, що внеможливила духовний їхній розвиток, звела до стану бидла, яке ще їсть, працює, множиться, але душі не має уже давно!..
...Гребінка його зустрів, мов брата. Ніщо тут, власне, і не нагадувало про панський двір. Все просто, щиро, по-старосвітськи. Не дім, а добра хата, не флігель для приїжджих, а звичайнісінька собі хатина, розписана, немов яйце на великдень. І господиня, стара вдова, турбується не про маєтки-статки, а лиш про те, щоб усі були наїдені по саме годі. Правда, є дворових душ п'ять чи шість. Та що це за дворові! Рідня чи добрі приятелі... Євген прослав рядно в саду, під грушею, лежить у синіх шароварах та вишиванці... Рай на землі! Утечище од всіх скорбот, що ними світ переповнився. Рай серед пекла... Праведник, який не творить зла й заплющує смиренно очі на муки ближніх... Праведник?..
— Лягай, Тарасе, та відпочинь з дороги, — посунувся на край ряднини. — Завтра у нас похід у Мойсівку, де буде справжній шарварок. Такого ти не бачив і в Петербурзі!.. Обідати нас погука паньматка...
Тарас сів поряд. Раптом йому одкрився духовний світ Гребінки, якого він раніше ніяк не міг збагнути. Вони давно знайомі, Євген зробив для нього багато справді доброго, не раз підтримував, намовив Мартоса на видання тепер уже відомого всій Україні "Кобзаря", і, попри все це, друзями вони не стали. Мабуть, причина в цьому хуторі, в Убіжищі, якого навіть у Петербурзі не покидав Євген ніколи, прагнучи прожить життя без зайвих бур, без ризику. Він добрий, чуйний, лагідний, залюблений у степ, садок та хату на березі крутому Оржиці... Малорос, сказати можна, хрестоматійний, такий, якими нас хотіли б бачити і друзі, й недруги... А де ж оті, засмаглі, дужі, з шаблею в міцній руці, з розмаяним на вітрі чубом? Де лицарі, що йшли на смерть, на муки за рідний край, за волю, за те, щоб плем'я наше не стерлося з лиця землі, щоб слово не оніміло в німих устах нащадків? Хіба їх кров не обізветься у жилах правнуків, не збурить їхні душі бажанням люто вирватися із панських пут, з кайданів?..
— Ти спиш? — спитав.
— Дрімаю... — сказав господар. І запитав: — А що?
— Ти сам дрімаєш і присипляєш інших.
— Лягай і спи...
— Спасибі. Колись із нас сміятимуться, що ми проспали свій рідний край!.. Вже й так нас звуть тетерваками й мають скрізь за ніщо...
— Я ж говорив: не їдь, Тарасе, на Україну, — сказав Євген не скоро. — Ти ж не послухався...
— Боятись глянути у вічі правді?
— Правду не всяк витримує...
— То що ж мені, сховатися у нору?
— Ще ваш Григорій Сковорода вважав безпечнішим гніздо мостити в травці, а не вгорі, де кібчики чигають хижим оком...
— А як на мене, то ліпше смерть у кігтях кібця, ніж під копитом вола чи хряка!
— Ліпше прожить життя і вмерти своєю смертю.
— Прожить? Чи, може, проживотіти?
Гребінка не відповів. Дрімав собі, і жодна рисочка не ворухнулась на його лиці. Нараз ледь-ледь здригнувся і насторожився.
— Обідать час! — промовив і спритно встав.
— Не кликали ж...
— Борщем запахло. Отже, пора творить молитву і приступати.
Не встигли вийти з саду, як справді стріли покликача.
— О! — підніс врочисто палець і усміхнувся господар гостеві...
...У Мойсівку вони приїхали після сніданку. Євгена Павловича вітали вельми радо. Чутка, що він прибув, пішла палацом, і гості висипали з усіх кімнат та зали, щоб глянути на вславленого письменника.
Тарас тримався осторонь.
