Син волі - Шевчук Василь
А ваш "Кобзар" напам'ять знав весь наш куток, старе й мале!.. Ні, не повірять, скажуть, що перебрав чи з глузду з'їхав... Он, он обійстя ваше! — вказав зненацька пужалном, як проминули дякову хату-школу.
Схвильований, Тарас не зміг розгледіти в буянні вишень, яблунь свою стару оселю. В очах усе зливалося, пливло в туман... Здається, двір Коваленка?.. Якось писав йому Микита, що від родини їхньої лишилось тільки двоє: Павло й Оксана, сироти... Тут мало хто встигає догодувати своїх дітей, побачити малих онуків...'
— Тпр-ру! Є живий хто? Стрічайте гостя! — крикнув, натягши віжки, хурман.
Тарас дивився на почорнілий, похилий тин, на хату, що дужче вгрузла в землю, на яблуню біля причілка й ковтав судомно сльози. Ось те гніздо, з якого він так гірко рушив у невідомий жорстокий світ і до якого нині вже прилетів, окрилений своїм талантом, музами!..
Ніхто не вийшов з хати. Лише руденький песик задзявкотів, ховаючись — задком, задком — у дрова. Видать, йому, сердезі, перепадало від злих "гостей"...
Тим часом хурман зняв чемодан, поклав портфель на нього.
Тарас дістав з кишені гроші.
— Батьку, не обижайте, — мовив, зніяковівши, хурман, хоч був напевно за віком старший. — Мені найбільша плата, що з вами їхав, співав, чув мову вашу. А не повірять дома, як розкажу!.. — всміхнувся.
Тарас не став його вмовляти. Подав сердечно руку, потис міцні брунатні пальці хурмана.
— Спасибі вам!
— Пишіть іще.
— Писатиму...
— Жаль, не повірять! — ще раз зітхнув візниця. Вйокнув на припітнілих коней, стрибнув на віз. — Прощайте! Мій прадід був у гайдамаках... Вйо, вйо!
Візок закрила курява. Й коли вона осіла, вулиця була порожня, лиш дереза погойдувалася на крутосхилі.
Село неначе вимерло. Ніде нікого. Мабуть, усі на полі панському. Пора гаряча, літня, час полоття, косіння трав...
Заніс у двір своє добро й хотів зайти до хати. Та передумав. Спершу піде в садок, до матері. Пригадував окремі риси її лиця, а повністю не міг ніяк побачити. Чомусь воно розходилося, мов акварельна фарба на недостатньо якісному папері. Це ж він не зможе навіть намалювати її портрет з уяви!.. Батька також забув...
Погладив кору яблуні — ласкаву, теплу, бережно, самими пучками пригнув тоненьку гілку, обліплену ще зовсім юним плодом, і притулив до скроні. Яблучка були пухнасті й ніжні, немов малі курчатка...
Стежка вилася вниз, блискуча, ніби покрита лаком або поливою. Обабіч пнулось зело, звисали стебла, листя... То подорожник, а то пирій, а ген спориш, і тут же поряд лапатий мак.
Могила була в барвінку. Мати його любила вельми, й, коли вона померла, дочка найстарша, Катря, пересадила його сюди з-під тину...
--— Добридень, мамо... — мовив беззвучно, серцем тільки. — Ось я й прийшов... Пробачте, що я забув обличчя... Я, мамо, вільний, вільний!.. Як запорожець, мамо, чи в небі сокіл!.. Можна, я сяду тут, скраєчку? Як ви померли, рідко я ласку бачив... Люди такі жорстокі, мамо... Жорстокий світ!.. Минуло стільки років, як вас не стало, а що довкіл змінилося? Неволя та ж і та ж біда... Я вирвався, а інші ваші діти й онуки ваші, мамо, в тому ж ярмі!.. Я жив по правді й житиму... Не задля себе, мамо, а задля них, моїх братів знедолених по всій Вкраїні. Воля серед неволі — біда також, бо знаєш, що втрачають люди, у чому їх окрадено... Так, мамо, це нелегко і небезпечно... Мабуть, мій хрест такий. Хтось мусить... Ще допоки у наших душах жевріють останні зблиски пам'яті, мене почують, вийдуть мені назустріч. Бо потім буде пізно...
Прогув важкий, рахманний джміль і сів на квітку.
Так закортіло його погладити, що простягнув до нього руку, не боячись, що вжалить. Джміль забринів погрозливо, проповз по краю квітки, злетів і щез у зелі... Здавалося, Тарас зустрів у ньому друга свого дитинства, щось невід'ємне, вічне на цій землі... А може, то джмелиним рідним голосом озвалася до нього материна душа?..
Звів очі на буйний сад, леваду й струмок, що біг за нею між верб, кущів калини, на той, високий, берег, що затуляв від нього степ, і попливло, озвалося його дитинство, яке давно минуло в цьому раю, з якого цар з панами зробили пекло. Вже вечоріє, а ще не чути в селі людського голосу, ще всі, всі всі — старе й мале — на панщині... Німе село, німі раби!..! Щоб міг один нікчема, пан Енгельгардт, прожити вік у розкошах, живуть у злиднях тисячі!.. Заради волі тисяч мільйони ходять, брязкаючи кайданами, одягненими на їхні душі!.. Господи, і ти взираєш мовчки на цю ганьбу, ти миришся з оцим гріхом смертельним твоїх створінь, обранців долі-шлюхи?.. Пробачте, мамо, вирвалося погане слово...
Заторохтів далеко десь, за цариною, віз... Левада, верби, берег взялись рожевим тоном... Долинув чийсь високий голос... Десь заіржало тонко мале лоша, й до нього глухо, стримано озвалась мати...
— Тату, там хтось сидить над стежкою!.. — почувся шепіт зляканої дитини.
— Хто? — одізвався байдужий бас.
— Не знаю. Здається, пан...
Тарас підвівся. Знявши дірявий бриль, до нього йшов Микита. Щоб десь зустрів, а не в городі, то не впізнав би: панщина зробила з нього діда. У тридцять два!
— Добридень, пане... — тихо промовив брат, спинившись за кілька кроків.
Тарас ледь стримався, щоб не заплакати.
— Не впізнаєш? — спитав як міг бадьоріше.
— Ні, пане...
— Братику, це ж я, Тарас!
Микита з подиву впустив бриля, нахмурився, і раптом сльози, мов сік із клена, закапотіли йому з очей.
Тарас підбіг, обняв Микиту.
Довго стояли мовчки, нишком втирали сльози, зиркали один на одного, немовби ще не вірили, що доля їх звела докупи на цій батьківській стежці, біля могили матері.
— Мамо, там тато плачуть з паном, — долинув той же дитячий голос і вивів їх із стану заціпеніння.
— Їй-богу, пан! — гукнув Микита вражено.
— Прошу тебе, — торкнувся братової руки. — Не називай таким поганим словом... Я зараз скину все це й вдягнусь у людський одяг. У тебе є?..
— Та знайдеться... Ходив би й так, хай бачать, що в люди вибився.
— Люди, Микито, тут. А там!.. — махнув рукою.
--— Тобі видніше... Був би хоч написав, коли приїдеш.
— Думалося, поїду вчитися аж до самого Рима, — зітхнув Тарас. — Не вийшло.
— Бог з ним, з тим Римом. Добре, що не забув свого села та роду! Ходімо в хату, братику, та повечеряємо, чим бог послав, — ступив Микита вбік, аби звільнити стежку.
— Ото Надійка, певно? — спитав Тарас, помітивши за рогом хати дівчинку.
— Вона, вона. Надійко, а йди сюди! Не бійся, це дядько твій.
Тарас обняв дівчатко й поцілував.
— А Сава ж де?
— Ще в полі, біля овець.
Із хати вийшла худенька жвава жінка.
— Моя стара, — сказав Микита.
--— Здрастуйте, — вклонилась гречно гостеві.
В її ході, у голосі було щось ніби материне. А може, так йому здалося, що поралася вона, де й мати, і вже була змарніла.
Обняв невістку, чмокнув у висхлу, темну щоку.
— Так ось яка ти...
Жінка скривилась гірко й, плачучи, пішла до хати.
— Хвора вона, нездужає робити справно панщини, — сказав Микита.
Тарас промовчав. Серце йому взялося холодом, немов туди вповзла змія. На панщині померла мати у сорок літ, а батько — в сорок чотири...
Микита взяв чемодан з портфелем і запросив до хати гостя. Надя шмигнула слідом.
Хата була такою ж, як і колись. Нічого тут не змінилося. Ті ж стіл і лави, полик, над ним високо жердка для одягу, в кутку старенька скриня... Ті ж образи, у маминих ще рушниках... І піч та сама, з ямкою на передпіччі, де ставлять горщики, аби зручніше взяти їх рогачем... Хіба що стала нижча його хатина: вгрузла чи виріс він...
— Надійко, біжи до Йосипа, скажи, що дядько Тарас приїхав! — звелів Микита доньці.
— А де Марійка?
— В Зеленій зараз, у Катерини, — дістав Микита пляшку. — На тому тижні були у нас Красицькі й забрали трохи погостювати.
— Не зобиджаєте?
--— Та що ти, брате!..
Тарас дістав гостинці. Коли вручав тернову хустку братовій, згадалась знову мати, пов'язана такою ж хусткою у день приїзду батькового з чумачки...
Першими прибігли діти. Поріг розквіт барвінковими очима.
— Це все Яринині? — сплеснув Тарас руками. — Наш маляр п'є, а діла не забуває... Оце Устина, старшенька? А це, Лаврентій, певно? Найменший, звісно, Логвин? — Давав гостинці, гладив їх по голівках, і щось таке в душі його творилося, чому не міг сам дати назви. Може, то закричали тужно його сини, які могли вже бути серед живих і на яких ще не було й надії...
— А Йосип що ж?
— Побачиш. Мотря вже споважніла, — сказав Микита весело. — На осінь ждуть.
— Дід ще живий?
— Живий, живий. Діждусь Тараса, каже, та й умиратиму. До діда завтра сходиш, бо досі спить, лягає разом з курми.
До хати вбігла сестра Ярина, кинулася, було, до гостя і зупинилася на півдорозі, злякана його незвичним панським виглядом.
— Я, сестро, я... — сказав Тарас крізь сльози й ступив до неї.
--— Господи, а я ж подумала, що хтось прийшов з Вільшаної! — сміялася на грудях в нього.— Аж це Тарас...
— Признала? — гладив її волосся, мов повернулося до них дитинство.— А твій же де?
— Боїться зайти до хати, ірод. Ти так його пужнув листом, що...
— Кинув, може, пити?
— Ні, п'є, — зітхнула, — а битись остерігається.
— Гукни ж його.
— Надійко, поклич-но дядька Федора, — сказав Микита. — Можна б уже й до столу.
Йосип ввійшов бочком, несміливо. Без слів обняв Тараса, втер мовчки сльози кулаком, як і давно, маленьким. Йому прийшлось найтяжче, коли померла мати.
Його дружина тільки всміхнулась приязно...
Влетів до хати Сава, Микитин син. За ним ступив із острахом Яринин маляр...
— Прошу до столу, гості дорогі! Чим бог послав...— гукнув Микита повагом, коли Тарас роздав гостинці родичам.
Просиділи до других півнів. Діти давно вже спали покотом, і як розходилися, сестра взяла з собою лише найменшого. Вкутала його в дарунок (жінкам усім привіз хустки), поцілувала сонне кирпате личко. Мати!..
— Я проведу вас,— звівся й собі Тарас.
— Відпочивав би ліпше, — сказав Микита.
— Хочу на нашу ніч поглянути.
— Ніч скрізь однакова.
--— Е-е, не кажи!.. Тут ночі — диво дивне, молитва, пісня...
Справді, надворі ніч стояла, як зачарована. На небі зір без ліку, і майже повний місяць, а на землі — в садках біліють хати, блищить ставок під місяцем...
— Жаль, солов'їв не чути!..
— Переспівали, — тихо озвався Йосип. Інші пішли вперед.
— А де Оксана? — спитав Тарас по хвилі.
— Яка?
— Сусідка наша, дочка Степана Коваленка...
— В Пединівці.
