Втеча від себе - Самчук Улас
Диявол його бери... Гинути так гинути... І так все осточортіло.
Але Іван був дивом вдарений, коли, зараз при вході до білого будинку, йому переступило дорогу два козарлюги в уніформах виразно старшинських рангів. От чого-чого, а такого не сподівався. Чи не продовження це, либонь, марень карцеру? А чи не помиляється те ще одне його зряче око? Тож бий його грім ясний, тож це Андрій, брат рідний... А той другий... Дебелий, мало не копія його самого, з тим орденом... Не може бути! Тож Василь! Скільки тих років і років, пізнає скорше чуттям, ніж зором, а то ж син. Здивування дух-запираюче. Морози. В такому місці!
— Іван? — першим озвався Андрій. У голосі його щось володарне.
— Він і є, — відповів той на диво стримано, мовляв, нічого такого особливого не сталося, щоденна й буденна процедура. І його розуміли.
— Ну й пішли! — резюмує Андрій. Там все оформлено.
А коли відходили, Василь по-гусарськи комусь та крикнув:
— Начальнік! Всьо в порядкє! Паєхалі! — І при тому глянув мигцем на Івана з його поліпленим глобусом, на обличчі його щось, мов би огида.
Сходили, троє сходин, сходами до машини чорного кольору з шофером у військовій уніформі, який відчинив їм спочатку дверці, до яких втиснулись Іван з Василем, а опісля передні з Андрієм, а коли шофер заняв своє місце,— Пашлі! — кинув Андрій вдоволено і в ту ж мить загурчав мотор.
Машина рушила, висувалась з брами табору, вартовий віддав честь, відкривалась вільна путь — на право, на ліво, взято на право, мотор набирав швидкість, Іван все ще в нестямі — сон-не-сон, ти гостро вдарений несподіваністю, паралізований здивуванням, за тобою прості безвихіддя, перед тобою арка тріюмфу, біля тебе син і брат, уніформи ,,пабєди", машина трофейного порядку, бетон найкращих шляхів Европи.
Лиш не відомо хто ти і що ти сам. Коли Іван намірявся щось спитати, йому вказано на спину шофера... Іван зрозумів. Говорили про погоду, Іванові речі... Погодою відає сила з високого неба, а речами Андрій, і вони у схованці авта, яке гналося зі швидкістю 100, ніде не зупинялося, і під годину третю з полудня, розгонно врізалось в мальовничі руїни, що їх, свого часу, на карті Европи, звано Берлін. Звалища грузів, там то там, написи, десь-не-десь люди... Повернули на право, повернули на ліво, і по кількох таких поворотах в'їжджали до залізної брами з будкою вартового, алеєю тополь і палацом на два поверхи барокового крою, перед сходами якого, авто зупинилось.
— Доєхалі, — бадьоро сповістив Андрій. — Вася забирай батька, відправляйсь на квартиру, а я займусь формальностями... Чекайте! — звернувся він до Василя.
Висідали. Перед ними широкі сходи, тяжкі, різьблені двері, шерег машин, уніформи військових. Василь з Іваном входили бічним входом, довгим, з високими вікнами, коридором, зупинились перед високими, сіро ясної барви, дверима, що їх відімкнув Василь довгим ключем, за якими відкрилась величезна світлиця з величезним ватраном, величезними вікнами, заставлена канапами, фотелями, столами і двома, недопасованими до цілості залізними, військового типу, ліжками. Рококо, шовки, канделябри, картини...
— Ось ми і вдома. Розташовуйтесь, батьку, — говорив Василь. — А тепер би щось пошамать. Зараз, зараз... Влаштуємо... — Він підійшов до переднього, збоку, столика, де стояв телефон і підніс трубку. — Алло! Тут 115. Мороз. Три обіди. Борщ, біфштекс, пюре, салат, кофе, солодке. Окремо. Дякую. Ну, от... — він поклав трубку і додав: — І водочки, розуміється... — Відчинив невеликий, рококового стилю, буфетик. — Є! Браво! Чи пригадуєш, батьку, наш хутір? Тут також хутір, але більший. У нас, було, ковбаса, але й тут знають це діло. А тебе, бачу, здорово ті твої американці... У нас тут лікар ... Він тебе огляне, — говорив уривно Василь.
— Це вони тебе так інформували, — озвався спокійно Іван.
— Начальник, СМЕРШ. Привезли, каже, тебе в неможливому стані, але й він сам, здавалось, не в луччому — докинув пораючись Василь.
— Ми з ним трохи посперечалися, — додав Іван.
— Але маєш щастя... Це вредна штучка... Забарись ми деньок... Але тепер ми, більш-менш, в сідлі, хоча ти ще не звільнений. Передають твоє діло до Києва, ми взяли тебе на поруки, — говорив Василь, витирав склянки, краяв ковбасу.
— Чи бодай знаєш, що вони там наколотили, — питав Іван.
— Та знаємо. Галіматья — розуміється. Але щастя, що той там... Пригадуєш? Лейтенант... Товариш Андрія. Власенко. То ж то він і телефонував. І добився. Але це, кажу, не грає ролі, сам знаєш як то у нас, справа тут не в фактах, а в процедурі. Стукача, що тебе всипав, пустять в розход першим, але з того нам не буде легше... Тепер же, батьку, поки суд та діло... Сідай. Забудь. Чортяка з ними. А ось і Андрюша.
Увірвався Андрій з малою, чорною валізкою, яку кинув на бите шовком рококове крісло.
— Знаєш, братику, — говорив він похапливо, — отой твій обідраний чамайдан, наробив нам конфузії, його там перетрясли, твої речі смерділи, як стара курва, ми передали їх у відвошивню. Завтра дістанеш.
Іван лиш махнув рукою, видув на підпухлих губах криву посмішку, а Василь зауважив:
— У нас тут, батьку, гігієна... Але, Морози! Готово! Атака! Займай позиції!
Сідали біля круглого, посередині кімнати, стола, прикритого тяжкою, зеленавою прикривкою облямованою по краях гаптою лілей, підносили склянки кришталеві "за зустріч", Іван відчув настрій, що влився до нього, мов кип’яча вода, він був вирваний з місця і не було слова цього сказати, виглядав, як зшитий дротами баняк, а те випите наповнило його втомою, одне його не запухле око злипалося, вимагалось сну, але принесли обід, як слід, на тацях й тарілках, дві прислужниці у білих халатах, почався бенкет, а Андрій, щоб заповнити мовчанку, почав оповідь про вечір у якогось генерал-майора Потапова.
— Знаєш, — казав він захоплено, — скільки там було випито?
— Не знаю, але уявляю, — відповів на це Василь.
— Літра на рило, плюс шампанське. Все лягло ладом. А коли б ти бачив особняк. Тринадцять кімнат... І стільки ж прислуги. Лакеї... У фраках... Сорок гостей... Срібло, порцеляна, кришталь... Смажені поросята, пудові окісти, кури по київськи. А Ганна Семенівна, його благовірна жена, мене питає: чому не прийшов Вася. Ти знаєш, вона до тебе втріскалась, я це знаю, плакала на плечі. Мігрена, кажу. Ти ж мав запрошення... На що Василь відповів:
— Та мав... Я ще не вичухався від іменин генерала Алябова, — відповів Василь.
— Ганну Семенівну, — продовжував Андрій, — вітали, многаліття гриміло, гора дарунків, від генерала прибор срібний і каракуль, тости за тостами, пили навіть за її бородавку, що на лівій щоці, а коли дійшли до чортиків, хтось нагадав, що на іменини на щастя б'ють скло, генерал тяжко звівся, схопив величезне блюдо з рештками підсвинка:
— Анюта! На щастьє! — і жбурнув ним у двері. Гості в регіт, а генерал хапав і хапав, що тільки трапилось, гості за ним і сорок приборів порцеляни ляснуло. Знай, чорт бери, наших! Ганна Семенівна регоче... Льонічка. Мілєнькій! Та на чому пити кофе?
— Музика! Трепака! — гукнув генерал. Вдарив трепак, все пішло впляс, патефон мало не тріснув, на долівці череп'я, але кофе пили. Льонічка гукнув на лакеїв і за годину стіл знов блищав порцеляною.
— Даа! Це чорт бери, — буркнув Василь.
— І що це за такий генерал, — не втримався з питанням Іван.
— Такий Потапов, — відповів Василь. — Спецуповноважений по демонтажу індустрії, ми з ним ніби по одній часті, моє діло з джетами.
— Оповідають, як мав він діло з Гаррісом, — продовжував Андрій. — У Жукова було прийняття — кілька американців і такий лейтенант Гарріс, який говорив і по-російськи. Потапов любив так намазать американця, а той піде з ним у трепак, або відправиться в Ригу, але Гарріс виявився не з тих, пив не менше Потапова, але в трепак не пішов, ані не мав діла з Ригою. Співали лиш "Волгу", обіймались, клялися в дружбі, Гарріс запросив Потапова приватно в гості, той погодився, хотів, мовляв, побачити як живуть ті чортові ковбої. Гарріс гостив гостя "по русски" з водкою, ікрою, блінами — хто його зна де він того набрав і в запалі цього братерства, щоб не вдарити в грязь мордою, Потапов запрошує Гарріса також й до себе... З думкою, що той відмовиться. А той візьми й погодись. А Потапов, як протверезиться та як подумає... Братику! Та це ж діло пахне наслідками. За таку дружбу у нас по голівці не гладять. Єдина надія, що той роздумає приїхати, а той, як на зло, візьми, та й приїдь, та ще з таким гуком, кошик чоколяди дамам. Потапов сичить, ричить, рветься... Телефонує до СМЕРШ-у, прибувають двоє агентів, яких садить в гардеробну і так приймає він того Гарріса: пили, співали "Волгу" і говорили... Дві години говорили про спорт і то совєтський.
— От воно так і є, — озвався на це Василь. — А ти, батьку, забудь їх, а там положимо тебе і спи.
Іван це слухав і не слухав, його цікавив борщ зі сметаною, такий тобі справжній, полтавський, якого, як бозна-коли, не бачив і вражаючий кусень м'яса званий біфстейком, і гарнір, і компот, і кава, а головне... Іван би цього й не помітив, та воно б'є у вічі — порцеляна зі золотою обводкою і вензликом "Б". Про це би хотілось Іванові щось довідатись, але Андрій та Василь, у них там стільки того, скінчили ось з Потаповим, перейшли на Русакова, Андрій пригадав прийняття у нього, у місті Торгау, після зустрічі з американцями на Ельбі, де то американського генерала Гейнгардта так підкамрадили, що то пішов вприсяд під балалайку і кричав, що він любить рашен більш за все на світі.
Для ілюстрації, Андрій показав фото: генерал Русаков, на цілі груди ордени, галіфе, червоні лямпаси, кашкетка, п'ятикутна зірка... Біля нього Гейнгардт, без орденів, але в шоломі з двома зірками й літерою "Е", серед гурту совєтських офіцерів знятих в русі, між якими Андрій показав і себе в довгій шинелі з пляншеткою.
— Чи пізнаєш, Іване, ось цього? — вказав Андрій на молодця в гімнастьорці і ордені. Іван глянув байдуже.
— Чому б ні. Пацан, що погрожував мені соловейками в ліску за табором... Й вимагав признання.
— Подякуй, — каже Андрій, — Аллаху, що той пацан мій приятель і земля з Андрушків, Власенко. Він подзвонив мені, я Василеві, Василь Чуйкову і ось наслідки...— вказав він довкола.
Іван не відповів, розглядав уважніше фото, міцні, барчисті козарлюги, переважно середнього зросту, у різноманітних, ніби для кожного окремо шитих, уніформах, числом із двадцять з розгорнутим спереду прапором серпа й молота і додатком, на самому заді, прапору Америки і ще одного єнкі в шоломі...
