Втеча від себе - Самчук Улас
з тяжкої, ворожої неволі... Дякуючи великому, мудрому... — Останнє слово цього речництва зникло в новому зриві ура, як рвалося з кожних уст, кожного вікна, кожного кута. Все, що було тут живого і могло кричати, навперейми кричало, маяло прапорами, портретами, а Іван, що стояв непричетно з тим його Сталіном, намагався також кричати, але забув, що над його головою само божество цього гамору в нерухомому стані, тому до нього підбіг молодик з великою червоною на грудях розетою і викрикнув: Сталіна! Вверх Сталіна! На що Іван почав з місця вимахувати своїм Сталіном, мов би він диригував всією цією веремією, з якої, раз-у-раз, намагались вирватись оклики жінки в англійському костюмі, що їх вже не слухали.
І це тривало, мабуть, з годину, можливо й довше. Чекали, видно, на транспорт. Заповняли час ура та ура, та звуками гармонії... І щойно отак біля дев'ятої, у брамі табору з’явилось кілька перших військових тягарівок з написом U.S. Army, що на їх вигляд, за винятком гармоніста, все враз замовкло великим таким мовчанням.
Біля брами почались наради вантаження і по часі, міцний, округлий чолов'яга в уніформі єнкі, ломаною російською мовою, заявив, що вони мають вивезти не лишень людей, але й все, що вони мають у відповідь на що, по обличчях багатьох пробігла і швидко зникла, радісна усмішка.
Почалось вантаження, брали за чергою, Іванові з його Сталіном прийшлось всідати сливе першим, біля нього опинилась, з її вантажами Нюрка Рябова і молода пара з ручною швейною машиною, і також та сама громадянка, що поривалась речнити, яку Іван вже десь бачив не так давно в інших місцях.
Вантажилися спонтанно, захоплено, масою. Мов би птахи, що зривались до лету. Машина за машиною... Грюкоти, брязкоти, легкий гомін... Всідалось, втискалось, і десь так по годині готові рушати.
І тільки рушило шістнадцять машин, це й почалось. Геніяльному Сталіну ура! Ворошилову ура! Маршалам ура! Армії ура! Родіні ура! Ура за урам, ура за урам, машина за машиною... А там знов "Катюша", та "Полюшко поле..." А дорога рівна, тверда, сяюче сонце, швидкість вісімдесят, призначення — Дрезден, годин вісім їзди.
Але десь так, по годині другій гону, все це раптово, на рівній дорозі, серед чистого поля, як стій, вривається. Що там, до дідька, сталося, такого в програмі не значилось? Совітська зона. Посередині американський джіп. І хоч джіп американський, але ті, що в ньому, як є, ваньки, числом двоє, з фінками начерезгрудь, це значить стой! І короткий обмін "мнєній", а по тому — "всє слазі" і "стройся..." Тож то єнкі зі своїми возищами, повертають "ґуд бай" і швидко зникають у просторі.
От воно й є, "стройся!". І "бистро, бистро!". ,,шагом марш!". Що можеш нести — неси, що не можеш — "к чортовой матєрі". І коли це все, трьома валками рушило, за ним лишилося всякого скарбу, а в тому, і Нюрчина скриня, і швейна машинка молодої пари, і треба було бачити обличчя їх власників. Не обличчя, а біль зуба... І щоб це загоїти, спереду кричали: — Чаво нос на квінту? Пєсня! На що знов озивалась "Катюша", як то розцвітали десь там яблуні і груші та, як то виходила на бере Катюша, коли ноги її звеличників ступали по бетоні дороги Тюрінгії, під сонцем, яке цього особливого дня, особливо смажилось зробити з них вишкварки.
Одначе ті йшли, рухались, чвірка за чвіркою — прапори, портрети, транспаранти, з полів дивились на них люди, раз-у-раз гналися машини армійців, падали оклики!
— Ух-ха! Бляді нємєцкіє! На Сібірь спєшітє? Скатєртю дароґа! — Пєсня! Пєсня! — гукали на таке спереду. Тяжко зривалось "Полюшко полє", бетон, здавалось, липне до ніг, сонце сипало приском, очі заливала солона жижа.
І так година, і ще година, і далі година... Уста шершила спрага, відкидалось все, все нові і нові коштовності, он, диви, Нюрка з Прохором, вони позбулися своєї скрині, але на дрючку у них все ще чамайданисько, якого двигають удвійку, як пара волів. Обличчя червоні, піт зливою, а ті двигають. І мовчать. По всьому видно, що їх ранено, їх мучить спрага. Води! Хоч краплю б води ... Але де та вода, коли треба квапитись... Жде ж ,,родіна". Біля них он та ораторка, що кликала їх туди квапиться, звуть її Ніною Миколаєвною, вона теж бореться зі спрагою, але дивись, як тримається... Беріть приклад. Ніякого барахла... Лиш малий, за плечима, наплечник і мала, чорна в руці валізочка... І до того держак портрета... В’ячеслав Молотов... Великий стратег "побєди". Так воно й має бути... Вона не скаржиться. Її обличчя також заливає піт, але винне тут німецьке сонце. Вперед! Все вперед! Перемога за нами.
Або он, диви, та молода парочка. Михась і Таня. Де їх швейна машина? Тримаються за руки, ніби бояться, що їх розірвуть, ступають нога в ногу, розчервонілі, як зрілі помідорини, за плечима тільки торби, все решта пішло, і нехай йде, головне тут вони, як вони і ніщо інше.
— Чи ти знаєш, Михайлику, куди ми йдемо? — питає пошепки Таня. Їй щось ніяково. Так ніби за нею хтось женеться і вона не годна втекти. На вигуки отих "бойцов", що проїжджають машинами, тремтить, як зірваний лист і горнеться до Михайлика... Єдиний її захист.
— Додому, Таню, — відповідає відсутньо Михайло. О, так! О, так! То ж додому. Таня, мабуть, забула. Така та під ногами твердість і така, Господи святий, спрага.
Було далеко за полудень, коли провідник, що йшов спереду, зарядив привал. Малий пригорок, горстка ялин і струмок води, що спадає по камінню до самої дороги. Треба було це бачити. Люди кинулись на той струмок, мов би хотіли порвати його на клоччя. Пили, лили, милися... Розривали ту воду на шмаття. Хто лежав, хто сидів, хто дививсь, як дурна сова, на все, що діється. Але ставало легше... Як не кажіть — легше. Змивавсь той піт, та сіль, та горяч, виймалося хто що мав, американські міт-консерви з тюрінгською водичкою смакували божесько.
І під час цього такого бенкету, від будинків, що стояли там далі, вийшло пара військових, які зупинились збоку і дивились на все, що діється... А Михась Танін, що трапилось, був від них найближче, підійшов до них і почав, ніби жартом, мову:
— Що ж, товариші, війні то кінець, — почав той.
А один з тих, що курив цигарку і мав на грудях орден, сплюнув на бік і так ніби ні до кого, каже: — Кому кінець — кому не кінець.
— А то ж як це бачити? — питає Михайло.
— На списку у нас Америка, — казав той зневажливо. — Ми йшли на Берлін, ти підеш на Вашінґтон.
— Тим часом, йдемо додому, — вибачливо казав Михайло.
— Скатертю путь. Кланяйся там тітці Колимі, — казав той і одвернувся.
Мову скінчено, сказано, видно, все, Михайло ні в сих, ні в тих, дістав облизня, спокійно відходить і думає, що мав би значити той Вашінґтон і до чого та тітка Колима? Ага! Почекай, почекай. Щось в тому іншого.
Михась вертається до Тані, присідає біля неї на теплій землі, дістає шматок консерви, горстку бісквітів, консервну бляшанку води і вони обідають, дуже родинно, дуже тихо, на них з боків дивляться, але хай дивляться, кожний знай своє... І лиш опісля Михась обережно, стишеним голосом, каже:
— Той там натякає, що буде знов війна. А Таня махнула кулачком, у якому держала коржик бісквіту і вирекла:
— А!
— Той так каже, — говорив Михайло.
— Яка там війна? З ким війна? Не досить їм того? — мало не сердиться Таня.
— Натякає на Америку, — стишено каже Михайло.
— Чи, бува, не здуріли! — сердиться Таня.
— Не так голосно, — каже Михайло. — І що мене ще добира, — каже він, —— йдете додому? Кланяйтесь там, каже, тітці Колимі.
— Що за така тітка? — Таня робить великі очі, дивиться на Михайла перестрашено й каже:
— Ой, Михайле! Чи не думає то що інше? Чуєш, кричали — Сибір та Сибір. Колима. Мій дядько Хведь там був... — На цьому слові мов урвалася, довкруги ж люди, але не урвалась їх думка і це не вперше, тож думалось й передумалось, цілими ночами, не додому ведуть ці дороги, ой, не додому. Але серце сварилося з розумом — підеш побачиш. Бог зробив ніч, але дня не забуто, якось то воно буде. Таня боялась вельми, але її Михайло, в колгоспі, казав, також можна жити, головне вдома.
Так вони мовчазно, одно з одним, розмовляли, слів не було, але очі кричали криком. Та Татяночка. У неї вони такі шовкові, ясні, чисті... І такі перелякані.
А подріблений на хвилини час їх відпочинку біжить скажено, а ось і година —•поднімайсь! Стройся! Сірою смугою у відблисках сонця, стелиться, як бачить око, шлях, написи вказують Дрезден, це вже Саксонія, обополи пригірки, та гайки, та поселення, і до вечора минали Хемніц, висувались зариси взгір'я, у ногах залягала втома, спрага корчила уста, хрипота затягала горло, з вантажів залишились тільки рештки, хоча Нюрка з Прохором далі дричили свого "чамайдана", Прохор хотів, було, його збавитись, але Нюрка гомоніла благально:
— Але ж. Прохоре. Миленький. Там же дарунки. Уяви, як там вони будуть тішитись. — Прохор розумів хто ті "вони" й замовк, його обличчя гей би вуджений окіст, але він тримався, як всі решта з тими портретами, що їх неслося, як хоругви супроти сил нечистих.
Минули Хемніц, хилилось до вечора, готувались ось-ось до нічного привалу, підтягались під пагорок з чубком ялинок і було довкруги тихо, як це бува, коли сонце спадає за обрій, і зграя качок стрімголов поспішає додому, і все жде ночі, що несе кожному постіль, сон, відпочинок, посилення...
І враз воно сталося... Якраз перед тим горбиком... З тими облитими сонцем ялинками... Десь-то отаборився відділ танкістів, які, видно, розважалися тим, що розвісили на гілці німецький військовий мундир і гатили по ньому з револьверів. І враз вони уздріли на шляху валку тих там людей і один з них вигукнув:
— Мітька! Свєжій товар! — І як був, кинувся їм назустріч. — Астанавісь! — кричав він і вистрілив в повітря. За ним гналося декілька інших, і валка зупинилася... І понесло тривогою.
Жінки відрухово ховалися за своїх чоловічих товаришів, до Нюрки, що весь час була спереду, підбіг той перший і зграбнув її до себе.
— Прохоре! — крикнула Нюрка...
На це кинувся Прохор, але в ту ж мить полетів на бетон. З лівої його скроні потекла кров від удару кольби револьвера, тож-то Нюрку підхопили вихором і потягли до лісу.
Почалась оргія, жінок хапали, як зляканих курей, але маленька Таня вчіпилась за шию Михайла з криком — Михайле, рятуй! А Михайло ричав люто: — Одійди, сволоч.
