Втеча від себе - Самчук Улас
Почалось роздягання, вмивання. Ольга готовила сніданок, їли сливе на ходу, Андрій збирався відходити, Іванові вказали на канапу, де він може прилягти. Все це діялось швидко, байдуже, без ніяких розмов.
Навіть Іванові, з його досвідом в'язничного "молчать", це тут видалось дивним, балакуча Ольга, балакучий Андрій стратили мову. Іван ледве видобув з Ольги кілька слів про Петра та його Катерину. Петра забрали в армію й він не вернувся, його чудова Катерина Львівна довго трималася в Києві, пережила навіть німців, але не пережила "наших"... Скінчилася недавно з голоду, як і багато інших, особливо громадян старшого віку.
Але ближчих, детальніших відомостей про це місто Іван так і не зміг дістати. Все заніміло. Навіть не скажуть як перед тим звалась та вулиця. І все таки, єдиним джерелом інформації для Івана, лишилась Ольга. Мовчить, мовчить і враз вирветься:
— Ти, Іване, здається, зовсім рухнув з глузду. Ну, на якого дідька, скажи, ти сюди приїхав? Чи ти знаєш, що з тим нашим Києвом сталося? Його били татари, били німці, але добили аж тепер "наші". Він ще дихає, але його нема. Ти бачив киян? Прокажені. Не торкайсь, стратили голос... Не кажу — український. Про те вже забудь. Але й взагалі. Все заніміло. Тебе тут не припишуть... Де дінешся? Тут, Іване, для тебе нема місця, ніколи не було, а тепер... Навіть не думай. Там ти ще був, але тут нема.
Така ось вам та Ольга, таке могло з неї вирватись, але тільки з Іваном і суворо сам-на-сам, мала до нього ще довір'я, відчувала, що це ще змотлошене відлуння давнього Канева, вона не мала поняття, що з тим Іваном весь час діялось, але вона знала, що його гнали, як лисого чорта, по всіх пекельнях, а це значить, що в ньому ще щось тліє з чеснот її мами. Такі не зрадять.
А одного разу, Ольга навіть на таке відважилась:
— А де ж та твоя Віра? Казали, що ти за нею їхав...
Іван тут до того стратився, що виглядав, як битий пес.
— Ми її втратили, — вирвалось у нього, мов би там підпалили порох.
Ольга не питала більше, це було і так нечуване, Івана, видно, вразило це за живе, він кривиться. Віддячився їй своїм питанням, що вона знає про Мар'яну.
— Та нічого не знаю, — казала та з серцем. — Вона в Каневі... А туди ніяких доріг. Батьки померли.
От воно й все, що могла то могла, за більше вибачай. Але Іван з цим не згідний, він збирається, будь-що-будь, знайти туди дорогу, ось тільки впорається тут з Києвом, він же мусить відвідати святеє-святих цього мовчання під назвою НКВД.
Бо ж то Київ, як не кажи, все ще жив, дуже по своєму, загрозливо, погрозливо, кволо... Горіла електрика, совались сюди й туди, трамваї, виходили сердиті газети, масово, куди лиш не глянь, подобизни ,,батька народного", а коли йти вулицею, от хоч би Леніна, та аж на диво, цвітуть каштани.
Отже Київ все таки є, це живий факт, в нім треба за щось зачепитися, це зветься "приписатися", за чергою дістати документи — слово, що звучить урочисто, у Івана ж бо лиш папірець з печаткою комендантури міста Берліна на переїзд до Києва і на цьому крапка. Кінець. Мертва зона. У якій чекає на нього "діло" СМЕРШ-у.
Як його, скажете, з цим таким впоратись? Потрібна помічна рука, але хто її подасть? За Іваном існує ще магічне слово Андрій, але Андрій був лиш Андрій, у Берліні — його сіятельство князь Волконскій, за панібрата з маршалами, "гей ухнем" за столами, але тут він, як і всі, сіра порція в масці страху, навантажена обов'язками, вічно зникаюча, нікому нічого не говоряча. Гляньте, либонь, на його мундир і той вам скаже. Лиш пагони стричать, як пагони, все ж бо решта — дегенерація недавньої могутности, можливо тому, що там був у нього "денщик" Кузьма, тож то тут лишень Ольга, яка одразу, заявила, що денщиком його не збирається бути, а самому йому не збувало для цього часу.
Не збувало у нього цього і для Івана, тому він мусить впоратись на власну руку. У Києві ніколи не приписували приходнів отак на добрий день, тепер же ця справа унеможливилась взагалі. З ніякими документами. Тож то з Івановими — забудь думати.
Одначе, він таки, будь-що-будь, — йде, з дуже не легким серцем, спочатку до міліції району, знаючи, що йому там скажуть: Ґражданін. Прошу абратітся... Да, да, да! Ви знаєте. Назвуть навіть вулицю й номер, хоч ви і так гаразд знаєте, хто це і де це.
Це нагадує Іванові один червень, сімнадцять років тому, коли його позбавили хутора. Тоді він так само швендявся по цих вулицях... І тоді було літо, і також гаряче, хоча на серцю, як тоді, так і тепер — мороз. І порожньо в цілому світі, байдуже, як там спинається дибки Хмельницький на тому бронзовому огирі. Давно, вельми давно, це діялось і, здавалось, минуло, але ось вернулося... І хтозна коли скінчиться.
А коли вже "по інстанції" опинився на тій площі Софії, перед тим Богданом, у тому пласкому будинку НКВД, бо не хотілось відкладати на завтра болючого зуба, випало воно аж не так зле. Можливо, той його папірець берлінський, не був аж таким вже папірцем, на нім підпис гідний потрапити в історію з любим Кутузовим, а по-друге — Іван не втримався, щоб не зазначити з яких він Морозів.
— Да, да, да. Учьтьом, учьтьом, — відповіли йому учтиво, вказали до просторого, застеленого перським килимом кабінету з портретом Сталіна, казали сідати, старанно слухали, на машинці все писали, а коли скінчили, чемно сказали:
— Ґражданін Мароз. Етаво пака давольно, ідітє дамой, ми вас визовьом.
Іванові, така їх поведінка, видалась мало не чудом, як-не-як це ж НКВД, можливо він не потрапив в ті двері. Але ось воно й ще одне чудо, можливо, навіть чудо з чудес. Коли він збирався відходити, той таки прищуватий молодий хлопчисько, в тій його, з малиновими кантами блюзі, що ото нотував його сповідь, вийшов за ним в коридор, відкликав на бік і вирік дослівно таке:
— Слухайте, Мороз. Якого чорта, будучи там, вернулися сюди. Як вам, так і нам на клопіт. Ви ж мусите знати, що всі ті, які побували там, втратили місце тут. Не покладайте надій на сина чи брата. Вас тут не лишать. Хочете бачити жінку — їдьте, цілуйте і змийтесь. Куди хочете. Інакше — Сибір. Будьте здорові. — І він швидко відійшов.
Розуміється, що Іван таки приголомшений, це, чорт бери, аж ніяк не в їх стилі, можливо, це чудо, а, можливо, звичайна, не мудра пастка. У них рука не здригнеться, це їх фах.
Одначе... Одначе — хто зна. Людину може злякати бич війни, особливо такої, як ця минула, і вона почне боятися навіть себе самої. Таке, наприклад, НКВД, смердяче місце в арсеналі людського духа, але й там життя і, можливо, також люди... І, можливо, до цієї категорії слід зачислити і ту молоду істоту тієї там установи. Та їх різних чимало. Це ярмарок, а на ярмарку товар всілякий.
Але, як сказано... Можливо це звичайний гачок. Ловись, мовляв, ловись, рибко, у воді темній. Але Іван бита личина, на будь-що його не візьмеш, слід би поговорити з Андрієм, той цю музику знає достатньо. Наближається дев'ятий вал, пахне Сибіром.
Так, порада Андрієва була б вельми придатна, але де його і як його знайти для цього, дарма, що живуть вони в тій самій кімнаті. Той весь по вуха у своїй біготні і хто зна чи вистачить його для чогось власного. У Івана створилось враження, що кожна істота подоби людської, яка важила до цього ось "переможного" часу, духовно спараліжована і не спроможна на жодні вияви свого особистого, як колись казали, Я. Все нормалізовано. Всі знали, що треба казати, що бачити, що чути, що знати. Величезні досягнення! Нечуваний добробут! Найщасливіші люди. Нестримна течія перемог.
Андрій весь в цій течії, його статті надавали цьому напрям, Іван почав навіть його боятися, сказати чи не сказати про свої клопоти?
Але раз щось таке трапилось...в робочому Андрієвому кабінеті. Іван одважився. Слово-по-слову, так і так, мовляв... Що би він на таке порадив.
А Андрій, замість радити, лиш запитав:
— Чи ти знаєш, де є парк Пушкіна?
Іван здивований, його очі збільшились.
— Який такий парк? І де він має бути? — питає Іван.
— Парк! Пушкіна! В Києві!
— При чому тут парк?
— Знаєш, чи не знаєш?
— Та знаю.
Андрій бере кусник паперу і пише: "парк Пушкіна ... Година три тридцять... Сьогодні... Чекаю... Трамвай три... Зрозумів?" Іван це прочитав, кивнув головою, зрозумів, тож то Андрій подер писульку, вкинув до убиральні і спустив воду.
Виглядало це на гротеск, але не Андрія з Іваном, для них це велика драма, так воно є і не може бути інакше. А коли, опісля, в тому самому парку, мов би двоє випадкових людей, вони зустрілися та перевірили, що біля них нічого підозрілого, Іван таки не втримався:
— Виявляється, що ти і мене боїшся!
— Йду на ризик, — відповів Андрій з посмішкою, якій відчулась іронія й нехіть. — Ти для мене все ще стара морозівська шкапа, гідна довір'я, остання на нашому білому світі, а от жінки боюсь, сина боюсь, стін боюсь. І навіть боюсь повітря. І не думай, що це така моя патологічна прикмета, це наш стиль поведінки, ми опинились в гущі таких протиріч, що інакше не йде. Інакше ми не були ми, а зубний порошок. Яка в цьому, питаєш, логіка? Думати тут категоріями логіки значило не думати взагалі, найістотніше тут вижити, а це, як ти знаєш, ще з підручника зології нашої народної школи, інстинкт... І як ти його маєш — живеш, не маєш — йдеш на звалище. Протягом усіх моїх років у рямцях цієї системи, я керувавсь цим компасом, більшість мною написаного під його диктат. Лінія. Балянс порухів. Словом більш, словом менш і ти в халепі.
Ти спитаєшся, чому таке зі мною сталося... Отже я був, пригадуєш, така тобі логіка. Хутір. Мої ораторії. Викроював з тіла імперії — УНР, Петлюра, я був весь в тому, це була моя, пригадуєш, домена діяння, бачення, розуміння світу, але ми програли... І не так, можливо, програли, як потрапили не в ті двері. Юнаки, що, пригадуєш, пішли на ті Крути, можливо і були герої, але матроси балтійської фльоти, що їх розторощили, були звичайні горлорізи і в цьому весь секрет. Зударились гімназисти Києва і ЧеКа Петербургу, демократія Центральної Ради і диктатура пролетаріяту і, розуміється, всього світу, хто переможе було наперед ясно і от тобі вибір. І я вибрав... Сам знаєш кого... Наша революція така стерва, що в ній одно тільки місце, коли ти не хотів стати емігрантом і, здавалось, що ти тут потрібніший, УНР не було скінчено, розгортались нові фронти, до розпуки комуфляжилось, корчилось блазнів, ліпилось Пролітфронт, гралось в банк з дияволом і результат? Сам бачиш.
