Шумлять жорна - Самчук Улас
ШУМЛЯТЬ ЖОРНА
Драма
Підготувала для публікації
Інна Нагорна
Драма
Особи:
Андрій Михайлюк — громадський діяч.
Ната — його жінка.
Петро Іванович — фото-репортер, підсудний.
Ір — його жінка, танцюристка.
Клавдій — професор-політик.
Євген Лисик — редактор.
Платон, Іван, Данило — селяни.
Олімпій, Гервась — партизани.
Сарафина — дівка при жорнах.
Ольга — служниця Михайлюків.
Партизан на горищі.
Сільська дівчина.
Партизани й селяни.
(Діється на Волині 1942 року)
Дія перша
Кабінет Михайлюка. В глибині підвищення, розсувальні двері, стіл, кут шафи, бюст Шевченка...
На передньому пляні: канапа, стіл для куріння, фотелі. Збоку робочий стіл — телефон, килими, картини, вази, квіти.
Ранок. Через прозорі занавіси вікон ллється сонце. Ясно, чисто, прозоро. Легка музика.
Входить Ольга з оберемком свіжих квітів — елегантна, у свіжому, чистому фартушку. Міняє у вазах квіти, бавиться з ними, розмовляє з ними.
Вривається музика, радіо-апарат дає звідомлення з фронтів.
"Увага! Ранній концерт закінчено. Подаємо звіт верховного командування: Головна квартира. Як було вчора повідомлено — великий і рішаючий бій за Керч закінчено. Взято в полон двісті тисяч ворожих вояків, здобуто триста танків, дві тисячі двісті гармат, двісті автомашин і багато... "
Ольга закриває апарат і говорить далі до квітів... " Вбито тридцять тисяч ворожих вояків, потоплено сто двадцять тисяч брутто-тонн, атаковано бойові споруди Мальти, Лондону, Ліверпулю... В Європі, Азії, Африці, Австралії... Як вам це подобається? Ха-ха! Пане тюльпане? Що? О! Чудово! Ні! Так буде краще. Так без сумніву краще! У морському бою під Сарабаєю знищено... Ти знаєш де Сарабая? Сарабая! Сарабоя! Ха-ха! Ай-яй-яй-яй! Як ти чудово пахнеш!
Входить Ір. Молода, елегантна, у кімоно. Ольга її не чує. Ір слухає розмови Ольги.
Ір: Добридень! Олю, добридень!
Ольга: О!
Ір: Принесла залізко… Там… На кухні. Дякую. А чи ти знаєш, що я спалила?
Ольга: Що? (збентежено)
Ір: Комбінацію! Шовкова! Остання! Я ж тебе питала: як гладиться шовк?
Ольга: А я ж вам казала. Звичайно. Через шматку…
Ір: Що ти тут з тими квітами? Квіти, квіти… Вічні квіти, завжди квіти.
Ольга: Бо ж ʻʻвониʼʼ так люблять.
Ір: А де ж ті вони?
Ольга: Та пішли ж… Мабуть, на луг. Такий ранок. Раненько встали… (з-за порт’єри, в глибині сцени, виходять Клавдій і Петро Іванович. Клавдій сутулий, мішкуватий, Петро Іванович тонкий, стрункий, розбите волосся…).
Ір: О! Професоре! Спізнилися. Воєнне звідомлення…
Клавдій: Так, хороша пані Ір! Спізнився. Ось несподівано зустрів і заатакував мене ваш чарівний чоловік. Засипав мене бамбами. Аргументами, погрозами…
Ір: Не звертайте уваги професоре… Це ж його фах… зайняття.
Клавдій: У даному випадку — досить, скажу вам, своєрідне зайняття.
Ір: А все-таки не звертайте уваги… Заздрісним багато дарується.
Клавдій: А ви все в театрі?
Ір: Як дозволите — так.
Клавдій: І танцюєте?
Ір: Поки можу.
Клавдій: Заздрю. І я заздрю.
Ір: І ваша заздрість гідна уваги.
Клавдій: Такий час, що?
Ір: Правда, — навіть не віриться.
Петро Іванович: (понуро) Було б бажано, Ір, щоб ти йшла до себе…
Ір: Чуєте, професоре? (вказує головою на Петра Івановича).
Клавдій: (Не слухає, дивиться на портрет Нати). Признаюсь. Ніде ще не бачив стільки жінки. Його можна розуміти. Скільки тут сонця? Скільки тут сонця?
Ір: Чула, що й ви малюєте? Коли можу вам позувати?
Клавдій: А, пані Ір! Не до того… Хіба я Андрій? То лиш він… (обертається довкруги і показує). Квіти, сонце, музика, мистецтво, жінки. Клясичне непорозуміння…
Петро Іванович: Ха-ха-ха!
Усі повертаються у бік Петра Івановича. Ольга забирає старі квіти і тихо виходить.
Ір: Бачите? Бачите? Чи ж не божевільний?
Петро Іванович: Я тобі кажу йди геть!
Ір: І що з тобою? Які в тебе очі?
Петро Іванович: Мовчи! Мов-чиии! Кажу тобі — йди геть!
Ір: Він… Він… Виразно божеволіє… (точиться задом і зникає за дверима)…
Петро Іванович нервово дивиться їй услід.
Клавдій: Починаю розуміти… Хто вам сказав, що вони вертаються?
Петро Іванович: Хто вони?
Клавдій: А! Не розумієте. Розумієте добре…
Петро Іванович: Вертаються? Ха-ха! Що ви, що ви? Тож тільки що здали Керч.
Клавдій: Знаю… Знаю… День-що-день слухаю… Сиджу при апараті, як проклятий.
Петро Іванович: То чого питаєте?
Клавдій: Бо ви з кожним днем міняєтеся… Ще недавно був людиною. Якесь дихання впливає на вас. Вертаєтесь? Назад? Патріотизм? Ідеологія? Що?
Петро Іванович: (хвилюється, ковтає слину) Ну й? (крутить цигарку).
Клавдій: Ну й нічого. Вас питаю?
Петро Іванович: Що ви, професоре, з цього боку можете розуміти в таких справах?
Клавдій: О, молодий чоловіче! Я починав з ними вже тоді, коли вас, можливо, не було на цьому світі.
Петро Іванович: Ге! Починали… Але не скінчили.
Входить Ольга, вносить купу листів і кладе їх на бюрку.
Клавдій: Пошта?
Петро Іванович: Пошта.
Клавдій: Ви б, Ольго, так не клали тих листів.
Ольга: А як?
Петро Іванович: Боїться, боїться… Хе-хе!
Ольга: Кого боятись? Чого боятись? Вони нікого не бояться. Вони раді всіх у себе бачити. Дивіться — вони навіть дверей не зачиняють, я навіть казала: тепер війна, по вулиці швендяють різні люди… А вони мені: на те, кажуть, і вулиця, щоб по ній швендялись…
Петро Іванович: Хе-хе-хе!
Клавдій: Вам, бачу, таке подобається?
Петро Іванович: До побачення, професоре! Подобається. І ви мені також подобаєтесь… (Петро Іванович виходить).
Дзвонить дзвінок при вході і на столі телефон. Ольга біжить і до телефону і до дверей.
Ольга: (в телефон) Ні! Їх нема. Нема. Обох нема. Дякую…
Ольга: (за дверима) Вибачте, але їх нема дома. Не знаю. Не знаю.
Клавдій деякий час крутиться по кімнаті, розглядає портрет Нати. Вбігає Ольга…
Ольга: Ходять і ходять… І все питають. Пан має коротку відпустку і ту не дають використати…
Клавдій: А що робить тут Петро Іванович?
Ольга: Що робить… Нічого. От приходить. Знаєте ж, що пані Ната і пані Ір приятельки. Вони так завжди разом, одна без одної ні кроку. Петро Іванович приходить також, лише останнім часом він чогось почав киснути. Завжди всім невдоволений, лається з пані Ір, чіпляється до пані Нати…
Клавдій: А чого він став такий?
Ольга: А хто його знає. Я думаю — нерви. Вони під тими большевиками стільки пережили.
Клавдій: Але ж тепер їх нема… Тих большевиків.
Ольга: Та нема, але він боїться. Каже: вони вернуться. Їх тіні боїться.
Клавдій: Але чого він чіпляється до інших людей?
Ольга: А хто його розбере! Боїться!
Клавдій: Боїться… Ну, гаразд. Я йду. Прийду знову слухати вісті… Ви мені вибачте, але це одиноке місце де я можу слухати вісті.
Ольга: О! Прошу! Дуже прошу!
Клавдій виходить. Ольга робить порядки і тихо, між іншим, наспівує:
ʻʻНебо синє, земля чорна та земля чорна — та гей!
В Україні шумлять жорна, шумлять жорна — та гей!ʼʼ
У сусідній кімнаті мелодійно б’є годинник. З легким гамором, свіжі, щасливі, у літніх білих одягах, входять Андрій і Наталка. Наталка приносить ще китицю польових квітів.
Андрій: Натю! Дякую! Це було прекрасно! (відходить у глибину сцени).
Ната: Олюнько! Поставте десь ще й ці.
Ольга: Та ж нема куди.
Ната: Знайдіть місце. (віддає квіти, поправляє волосся) Ніхто, Олю, не приходив?
Ольга: Без кінця. І приходили, і дзвонили, була Ір, був Петро Іванович, ось тільки що відійшов професор… А там он пошта. Ціла купа.
Ната: Андрію! Добре, Олю, дякую! (Ольга відходить з квітами) Андрію! (сідає до фотелю, закурює) Яка свіжість!.. Андрію!
Андрій: (виходить з-за порт’єри) А? Що хоч сказати? (Держить книгу у червоних політурках)…
Ната: Що я щаслива… Що я така дуже щаслива… Але боюсь!
Андрій: (присів на поруччя фотелю, обняв Нату) Чого боїшся?
Ната: Страшно… Не знаю… Ти направду мій?
Андрій: О! Сумніваєшся? Ще сумніваєшся?
Ната: Дай ущіпну… Мій, мій, мій! (цілує).
Андрій: Це дійсність, Натусь…
Ната: Дійсність?
Андрій: Дійсність.
Ната: Неймовірно… То ж… То ж ти був там, я там… Ти був… Ні-ні-ні! Чи думав ти коли, що таке станеться?
Андрій: А ти?
Ната: Ніколи. І не снилось. Подумати лишень… Такі границі, такі люті границі… І треба було лиш аж такої війни… Глобальної! Яке чудо! Яке щастя! Мій ти… мудрий!
Андрій: Моя ти чудова!
Ната: Але все таки… Я тобі тепер можу сказати моєю мовою: я цього чекала. Уяви, я вірила, що так не може бути… Я їх тих різних резонів чому вони так якраз улаштували своє життя — не розуміла, але я розуміла, що так бути не може.
Андрій: Але це ще не кінець.
Ната: Не кінець чого?
Андрій: Ну… Того… Світу того. Чаду. Вони вчаділи. І тому вони так себе відділили. Захворіли.
Ната: (стрясає головою, до себе) Неймовірно, неймовірно. Вчаділи… Захворіли… (до Андрія). Ні. Андрію! Вони… Вони злякалися. Вони злякалися своєї вбогости, наготи, первісности. Вони втекли за стіну і сказали: сюди вхід заборонений. Тут боягузи!
Андрій: (встав, підійшов до столу і перебирає листи) Хто тут буде читати?
Ната: Щось нового, Андрію?
Андрій: Те саме. Прохання й доноси!
Ната: А! Не кажи так. Скажи: спрагнені свободи. Заблукалі, обездолені… (дзвінок за дверима) Чекай, чекай я сама… (встає, щоб відчинити).
Андрій: Там є Ольга. Мусимо виїхати, щоб не чути тих вічних алярмів…
Входить Ольга і подає Андрієві візитку.
Андрій: Розуміється. Редактор Євген… Знов допит. Просіть!
Ната: Але будь з ним чемний, Андрію! (виходить).
Андрій: А!
Влітає редактор місцевої газети Євген Лисик. Молодий, стрункий, з течкою…
Євген: Дозволяю собі увірватися до вашої святині, вельмидостойний Андрію Олександровичу, можливо в найменше сподіваний і зручний час, знаючи, що я вам такий же милий, як мені мій болючий зуб, одначе ваше становище, як також час, обставини і прочая, і прочая… змушують мене, підневольного редактора, зломати всі критерії чемности і вимагати від вас відповіді… Ви ж знаєте в якому часі ми живемо.
Андрій: Ну, й? Сідайте…
Євген: І як дозволите — вгощуся цигаркою… Не турбуйтесь, не турбуйтесь… Маю свій. Бакун. З Гільча. Учора привезли дядьки цілу папушку… Ви, знаю, не вживаєте цього зілля… (крутить цигарку). Усі, можна сказати, Андрію Олександровичу, здивовані…
Андрій: Чим?
Євген: Вашим, як дозволите так висловитись, зникненням…
Андрій: Яким зникненням? Я ось є, ви ж бачите.
Євген: Вас звикли бачити на всіх зібраннях, засіданнях.
