Втеча від себе - Самчук Улас
Це моя жінка.
— А! От воно! Сволоч! Вот тєбє! — викрикнув той і вистрілив в живіт Михайлу.
Михайло зваливсь під ноги, Таня різко зойкнула, кинулась на напасника, той почав боронитися, з натовпу виступила Ніна Миколаївна з портретом Молотова, схопила Таню і казала схвильовано:
— Солдат. Отямся. Ми вертаємось з ворожого рабства, ви не маєте права з нами так поводитись.
— Вот тєбє право, курва ти нємєцкая! — викрикнув солдат і вистрілив в груди Ніни Миколаївни. Та, з викриком, прокляті! впала на бетон, запала глибока тиша, з якої вирвався викрик:
— Портрет! Підніміть портрет! Портрет негайно підняли, але на цьому не скінчилося. На сцену вирвався ще один, також з портретом, і був це Іван Мороз, який кинувся на солдата, але в ту саму мить, удар кольби положив його побіч Ніни Миколаївни. А Таню, яка розпачливо кричала: Звірі ви! Нелюди! — потягли на пригірок, прив'язали до сосни і на очах усіх, пострілом револьвера вбили.
І на цьому кінець. Ззаду під'їхав з групою солдат вантажівка, з якої вискочив старшина з револьвером, який з криком — астанавісь! гнався на пригірок, кричав там матюками, танкісти втихомирились, а тим там на шляху, казали рухатись далі.
І тривало все це не більше десяти хвилин.
Валка рушила, багатьох в ній невистачало, за нею зісталось два трупи й Нюрчина валіза, на пригірку маячів, прив'язаний до сосни труп Тані. Іван з Прохором очунявши, намагались наздогнати решту, їх обличчя закривавлені, а Прохор, як тільки збагнув, що сталося, кинувся вбік лісу, за ним кричали, стріляли, але він біг і скоро зник за деревами.
Хилилось ущіль до вечора, люди ледве тягнули ноги. І все-таки тягнули. І протягнули так з годину. І зупинились на узліссю, знов при потоці... Як з-під землі, появились і автоматчики, але кому там до них. Люди падали хто де стояв, масою тягнулись до води, їли хто що мав, мати сира земля розстеляла їм лігво, западала глибока тиша.
А Іван Мороз виглядав в тому особливо ефектно, розбита вилиця, закрите ліве око, заплямлена кров'ю сорочка... Намагався привести себе до якогось ладу, мився в потоці, перев'язував, чим міг рану, жував повільно бісквіти, запивав їх водою з потоку, приліг горілиць під сосною, плутано передумував минулий день, не хотів сам собі вірити, що таке могло статися і єдине, що його тепер тішило, що з ним не було Віри. На своєму житті він бачив види, але станься з його дочкою щось таке, як з тією там Танею... Це значило б кінець. Кінець. Усьому. Він би того героя розірвав на кусся і тоді будь-що-будь. Не має це значення. Провались навіть ціла земля.
Іван заснув непомітно і заснув твердо, і ніч промигнула миттю, ранок вирвався з-поза взгір'я свіжий і радісний, але ті, що його тут зустріли, були громом вдарені. Після твердого забуття ночі, це було ударом. Незнайоме місце, гола земля, згадка вчорашнього. Це шок. Це параліч. Це змора. Прокидалися, зривались на ноги, мов попечені метушилися, гуртувались ватагами і марш далі.
І було помітно, що багатьом з них за цю ніч випало, але кому до того собаче діло.
— Не уйдьот! Паймают! Са дна моря витягнуть, — гарчав провідник. І на цьому баста. А ті, що зісталися не нагадували вже тих вчорашніх ура, портрети та прапори неслись далі, але Катюша, на весь день, хоч ти вбий, замовкла.
Лиш пражило сонце, лиш весна на всі боки покотом, та машини "бойцов", сюди і туди, з їх, мать-пєрємать, привітами.
До знаменного Клотчинського Переселенського Пункту для громадян СССР, на околиці Дрезден-Вест, дотягнулись аж на день третій, у годинах пополудніх, де їх при брамі привітав напис: "Ми побєділі! Вас ждьот родіна!"
— Смірна! Родінє ура! З останніх сил рвалося те ура, піднімались прапори, підносились портрети і вливалось в масу до них подібних, в числі шістдесят тисяч, обведених колючими дротами, під відкритим небом, без ніякого харчування, ані достатньої кількости нужників. Людей зганяли, розбивали на батальйони, і в супроводі автоматників, гнали вісімдесят кілометрів далі на північ з призначенням — Кеніґсбрюк, Фільтро-Перевірочний Пункт, номер 74. На цьому пункті, по тижні часу, опинився також і Іван Мороз.
Простора просторінь, довкруги два ряди, три метри високих, колючих дротів, залізна брама, при брамі буда варти, за брамою, зліва дерев'яна, на два поверхи, білого кольору, будова, розлога площа і обополи — сірі, одноповерхові, дерев'яні бараки, за якими одразу шатра, буди, лігва, вози, конов'язі, коні й корови, чоловіки, жінки й діти, купи гною і рої мушні. Між тим, димлять ватри, при ватрах варять, їдять, сплять, б'ють нужу.
У бараках, до краю, повно, окремо чоловіки, окремо жінки, відокремлено також молодих, поборового віку паруб'яг, як також старих шкап і нездар. Іван Мороз потрапив до цих останніх і поміщено його до найкрайнішого бараку, у камері, чотири на вісім метрів, до якої втиснено пару тузинів людського лому, між яким Іван виглядав як старий биндюжник в табуні, до краю загнаних шкапин. Їх лігва на три поверхи по двох на кожному... Харчування — три рази денно "кіпяток" і чотириста грамів субстанції вигляду торфу і назвою хліб.
Та і це ще, як не кажіть, привілей, чотириста грамів! Га-га-га! Ті там за бараками дістають дулю з вітром і живуть, спасибі тому, що привезли з собою... Їх коняк та корів меншає й меншає, тягнули їх від самої Полтавщини, від Дону і аж тут знайшли вони справжнє призначення.
Розуміється, що найкраще виходили з цим згадані паруб'яги. Ніяке диво. Їх посортовано, як сірників, пачками, на кожній "батальон", щоранку муштра, щопополудня "словєсность", виняткова нагода спокутувати гріх перед "родіной", заносить новою війною — "будь ґатов!". І пам'ятай, що Москва й Вашінґтон, на одній плянеті, зміститись не годні. І тому ті збільшені грами, пайки їжі, що їх зуживають майбутні ці герої, більше ніж виправдані.
А ще більше вони, без найменшого сумніву виправдані, маючи на увазі тих, на яких ця інституція держиться. Комісарство, сексотство, обслужництво, охоронництво. До цих слово "їдять" навіть не личить, найкраще тут вже підходить "жеруть", сиріч обжираються. І яке диво. Тож диктатура, тож пролетаріяту. Маса завдань... І нема таких, щоб рука здригнулась.
Для прикладу візьмім випадок, що тут на днях стався. Ні з сього, ні з того, пару тузінів остовців, переважно дівчат, під охороною батальйонщиків, вигнано за дроти і сказано копати їм, метрів на двадцять довгу й зо три широку, яму. Що це, й для чого це? Огненний знак питання. В атмосфері дихнуло озоном страху.
Але в скорому часі, десь так до полудня, прийшла і сама відповідь. Вихадіть! Всім вихадіть! Навіть тій калічні Іванового бараку. І гуртуйся отам насупроти тієї ями. І дивись. І мовчи. І чекай. І як усе так чинно й масово встановилося, на шляху вбік Дрездена, появилось кілька вантажівок, щільно навантажених людом чоловічої статі. Пошарпані одяги, покривавлені лиця, пов'язані ззаду дротом руки. Було видно, що з тими хлопчиськами сталося, щось дуже прикре. Переважно молоді, переважно, здавалось, військові, переважно простоволосі, зі збитими на віхоть патлами.
Їх підвезли до самої ями, поставили вздовж, вийшов комендант Протасов, який зичним, різким голосом зачитав папір, що ті, над ямою, люди — вороги народу, зрадники родіни, вислужники Гітлера, тому їх покарано найвищою карою воєнного правосуддя — розстрілом.
Впала команда "плі", затріщали автомати, люди з пов'язаними руками, посипались до ями, а з-поза дротів дивились на це яких п'ять тисяч люду, яким сказали крикнути три рази ура і розійтись.
До вечора, на місці довгої ями, появилась довга грядка петунії, чорнобривців, гвоздик, а по кількох днях згодом, до того додано тесаний камінь, на якому значилось: "Савєтскім воїнам разстрєляним фашістами в январє 1945".
Тож то в таборі, невідомо якими радіо-аґенціями, ширено вістку, яка дійшла і до вух Івана Мороза, що тими "зрадниками родіни", числом двох сотень, були кавказці, члени військової організації "Свобідний Кавказ", які боролись за незалежність їх краю.
А вже наступного ранку, після ідилії з чорнобривцями, таборову площу знов заповнено людом і той самий Протасов, тим самим зичним тоном, сповістив, що від завтра, почне тут діяти спец-комісія, завданням якої є приспішити, всім тут присутнім, поворот на родіну. Почнуться особисті перевірки, і єдина при тому буде вимога — подавати про себе точні й правдиві дані, це бо єдина можливість злагіднити вашу вину перед родіною. Родіна, як добра мати, може багато зрозуміти, багато простити, але вона вимагає правди... Вірности... Відданости. Інакше, ремствуй на себе, від неї нічого не сховаєш, її око бачить наскрізь, її каральна десниця тяжка.
— Бачили ви, що з тими там сталося? — гримів Протасов і вказав рукою на квітник за дротами.
— Бачили! — відповіло на це кілька голосів.
— Чи вам це понятно?
— Понятно! — відповіло значно більше. — Хай живе наш друг, батько народів, геніяльний стратег, генералісімус Йосиф Віссаріонович Сталін! — Ура! Ура! Ура! — крикнула вся площа.
— Разойдісь! — востаннє прогримів Протасов і вся площа рухнула в розвал.
І справді, другого дня, чи краще цієї першої ночі, почались виклики. У білому будинку на другому поверсі засіла СМЕРШ, без скорочення — "смерть шпіонам", взагалі звичайна, та з косою смерть, втілена у кількох незграбних бюрократів, в розпорядження яких кинуто до ям тисячі молодих людей. Викликали одних за дня, інших за ночі, одні верталися, інші не верталися. На допитах вимагалось "правди", і не лишень за себе, але й за своїх ближніх. Це звалось "сипкою", і коли ти умудрився "сипнути" не менше п'ятьох інших, тебе звільняли від додаткових викликів, і твоє "діло" вважалося спеченим. Інакше ти проходив крізь шістнадцять "отдєлєній" чистки, для чого створено професію "сипкарів", вишколено фахівців "свідчення", вимуштровано експертів фабрикації вини, встановлено кодекс кари, при чому, звичайна праця на фабриці дитячих забавок нагороджувалась Сибіром, що значило "дарування вини", тож то "винуватих", виводилось за ночі тут же в лісок за табором, стрілялося в потилицю, вкидалося до ями і навіть не садилося чорнобривців.
Не було сумніву. Десниця родіни справді тверда. Іван Мороз, як тільки знаходив змогу, намагався про це думати...
