Втеча від себе - Самчук Улас
Тож то на чолі всієї цієї кавалькади, певно ступає міцний, з перев'язаним правим оком, парняга в уніформі НКВД і з автоматом на поготові, при чому очі всіх там присутніх, за винятком Гейнгардта, скеровані на того автоматчика.
— Прикметна картина, — спокійно зазначив Іван, відложив її на бік. Андрій та Василь на нього лиш глянули і змінили тему.
Переважно, це мова про "доставання"... Харчів і речей... Мистецтво, яке доходило до верхів віртуозности його чемпіонів вкривалось лаврами, як переможці олімпіяд, аналізувалось їх техніку, де і як це сталося, скільки і яким чином відправлено того додому, які при цьому траплялись пригоди, як боронились від вищих сильніших "доставал", як виривались з прикрих становищ. З джерелами й засобами не робилось вибору, поняття власности не бралось до уваги... Сполягалось на інстинкт, на сприт, на безоглядність. І говорилось про це тоном адорації, ніби обговорювалось постановки опери.
Говорили й говорили... Причиною був Іван... Але ні слова особистого. Не питали, де він був, що робив, як потрапив в халепу. Ні слова про рідних. Бо вони знали, що їх болі не мали тут прав горожанства, це було контра правила. Весь той світ, з якого вийшов Іван, заборонений світ, його закрито завісою, з цієї точки бачення, його немає і не сміє бути.
Як і самого Івана. Він тут брат, сват, батько, а разом він зеро. А якщо й якась вартість, він прокажений, торкатись заборонено.
Але він є, він тут, він дійсність. Він чує, бачить, розуміє, його ломить втома... Ломить втома... Ломить втома. І, як був одягнутий, звалився на рококову, яснокремового брокату, канапу і з місця провалився в сон. Василь ледве встиг підложити йому під голову подущину зеленого шовку, і було зворушливо бачити його ноги, все ще не висохлих, як слід, вояцьких черевиках, на поруччі канапи з візерунками якихсь екзотичних квітів.
V
Від цієї рококової канапи й почалися Іванові мандри в глибину його приречення. Все ніби гаразд вкладалося, передбачався скорий від'їзд до Києва, а тим часом Іван приходив до себе, знайомився з умовами, не дивлячись на суворі секрети, йому пощастило довідатись, що, наприклад, палац у якому він так безпардонно використовує рококову канапу, належав чи не одному з канцлерів Райху часів кайзера Вільгельма Другого і що конфісковано його для потреб штабу команди розмонтовування й вивозу індустріяльно-господарських об'єктів країни порядком воєнної контрибуції, що до того штабу належить і його син Василь, видатний науковець зброярської штуки, якому доручено справу уславлених ракет Фау.
Тож то Андрій, також штабовець, але не зброї заліза, а зброї пера, кореспондент преси Києва "з театру воєнних діянь" при штабі головного командування Західнього фронту і живе він у комірному племінника Василя на правах родинности.
Тут їх таких леґіон, ранґа на ранзі, всіляких професій з генеральним завданням розмонтувати і вивезти, з цієї країни, все, чого недорозтрощили бомби Америки й Англії, від найскладніших комбінатів індустрії до звичайної зубної щіточки.
Іванові не могло й снитися, що він стане свідком експропріяції чужої власности такого розміру, його раціональний глузд не хотів з цим миритися, але він розумів, що це наслідок зриву суспільних норм від сімнадцятого року двадцятого століття, в зудареннях певних істин...
— Так воно, батьку, є, — казав на це його син Василь, одинокий з Морозів, якому пощастило вийти з цієї операції неушкодженим, ані фізично, ані духовно, бо трапилось, що його шлях життя проходив невтральною зоною воюючих протилежностей, уникаючи безпосереднього з ними контакту. Він був — механіка... Математика руху... Незалежна інстанція організму, без якої той не міг діяти... А тим самим його цінено, як вартість саму в собі всупереч вимог ідеологічних критерій, під диктат яких формувалось їх діяння.
— Так воно, батьку, є, — повторяв той Іванові, якому не пощастило взяти крок з дійсністю. — Це ти сам знаєш... Пригадай свої Ухт-Печорськи. А чи знаєш чому почалась ця війна? Щоб очистити нам терен для нових осягнень. Те, що вона зруйнувала у нас, давно належало на звалище, для нас це поштовх і претекст... Нам потрібна техніка... І ось нагода. Бери. Порядком справедливости. І не плач, сльозам тут не місце. Нам сприяють сили небес.
А! Іван це краще, ніж хто, знає. І якраз ось тут на брокатах згадує, і Ухту, і Чіб'ю, і свій танк, і палац. Як він надривавсь, заганяв в гроб, прирікав рай... Так. Це було. Він не перечить.
— Ти не можеш, — казав йому його син, — втримати кроку, тебе все ще путає хутір. Забудь. Це буря світового закрою.
— Ти думаєш, — казав на це збаламучений батько, — що для цього треба голодом вбити сім мільйонів ні в чому невинних?
— Батьку! Не сім, а сім раз по сім. Хто рахував, — говорив Василь, мов би тут мова про звичайні банкноти.
— Ні, сину, ні. Я пробував не рахувати. Болить. Повір, що болить. Людина. Я також іноді цього не бачив, але людина все таки людина і для чого, скажеш, город городить і капусту садить, коли станеш гатити нею греблю. Який в цьому, скажеш, сенс?
— Сенс? — питав бистро Василь. — Кажеш сенс? Нагло, серед мирного, білого дня зривається Кракатао... Бачиш, що з тим Берліном сталося. Сенс? Вождь тут, вождь там, гайль тут, ура там. Маси. Кричали, кричали і докричалися. Маєш. Дивись. Завтра кричатимуть мир, братерство, а після завтра... Ми, наприклад, збираємось ощасливити людство апетитом "грабуй награбоване" і, здається, маємо шанси... А тому, перестань, батьку, слюнити, це не в твоїй вдачі, а техніка нам потрібна і ми її здобуваємо, так воно є.
Між іншим, ця така повчальна літанія відбувалася сам на сам, Василя з батьком, у відсутності навіть Андрія, притишеним голосом, бо ж то обидва були свідомі, що таке на чоку і підлягає обліку, а Іван тут все таки гість... Йому, наприклад, ласкаво замінено його чорну валізочку на два, брунатного кольору чемодани солідної місткости, і як тут, скажете, противитись, коли ти їдеш до Києва в товаристві героїв "вітчизняної", де, як йому шепнули, відчуваються ,,гострі труднощі", а тому ті валізи наповнялись до відмови з додатком наплічників, про що подбав той самий Василь, виряджаючи батька в дорогу.
І одного гожого дня, в кінці травня, це сталося. Одягнутий у костюми з голочки, цивільний Іван та його супутник, в пагонах капітана, брат Андрій, залишають Берлін. До станції їх проводить полковник Василь. Довжелезний, вщерть набитий потяг з написом — Берлін-Варшава, Бресть-Київ. У одному з його вагонів, в гущі героїв в орденах і без них, знаходять вони своє місце. Атмосфера випитих "шнапсів", в клубах диму махорки, у співах і реготах, вирушалось в дорогу.
Минали розгромлену Германію, перетинали соціялістично-братню Польщу, наближались до священних рубежів "родіни", коли то почав мінятись і краєвид зовні, і найстрій нутра. Назовні, це розгортання обріїв, тож то в нутрі, це їх згортання. З наближенням "священних рубежів" у вагонах робилось тихше і тихше, і нарешті тихо зовсім. З облич зникали маски героїв і накладались маски боягузів. По вагонах протискались певні товариші у певних уніформах, перевірялись документи, розкривались мішки... Трофеї обертались в "барахло", подарунки у "ворожу пропаганду", герої лишались тільки з довгим носом і короткою "нормою".
На щастя, брати Морози мають змогу оминути "норму", їх поїздка "особливого відрядження", їх валізи "виняткового призначення"... Подбав про це, наймогутніший з них, спец з Фау, Василь. Ані "певні товариші", ані "священні рубежі" не роблять на них враження. Два дні і дві ночі і вони в Києві.
Київ. Що таке Київ? По перше, дощенту спалений вокзал, і люди. І їх багато. І так ніби вперше вони їх бачать. Втомлена, зжужмана маса... Стягнуті лиця, зношені одяги. І все обвантажене. Торби, клунки, валізки... І тиша. Мова півтону.
Десята година ранку, над містом, отуди, як Софія, здіймається сонце, вздовж хідників зеленіють дерева. Маси виливаються на майданчик перед вокзалом і розливаються вулицею Комінтерну. Ніде ніяких засобів комунікації, лиш руки і ноги, Іван і його величний брат, з місця обертаються на звичайних носіїв вантажу, їх одяги зім'яті, їх обличчя не миті, їх очі заспані, їх бороди вимагають бритви, а з високого, чистого неба, ллється і гріє, особливо для Києва сотворене, сонце і це додає їм ще більшої картинности.
Брати тягнуться до бульвару Шевченка, повертають вгору Пирогівською і облиті київськими потами, опиняються на Ленінській, звідки вже видно "Роліт" — будинок "інженерів людських душ", тобто письменників, у якому, на третьому поверсі, кватира з цидулкою Андрій Мороз.
Ось воно й є. Нарешті і ті три поверхи за ними, вони вдома, після їх берлінської кватири, все тут зухвало зменшене, цидулка на дверях тримається криво, самі двері поколуплені, ніби вривались до них вломники. І безлюддя. І німа тиша. Після їх бурхливої дороги, це тиха, залишена пристань з легким запахом смаженої цибулі.
Та коли Андрій потиснув ґудзик дзвінка, за дверима озвався вольовий, жіночий голос, що його пізнав навіть Іван. Ольга.
— Хто там? — питав голос.
— Свої! — відповів Андрій. Двері відчинилися і в їх обрамленні, жінка, що нагадує базарну сидуху царського часу. Товста, брезкла, посивіла. Іван, який не бачив її від часу хутора, приголомшений.
— Андрюша! Добро пожаловать! — заговорила жінка... Ніякого здивовання, ніякого ура. Мов би повернувся він щойно з прогулянки.
Наперед втягались валізи, за валізами їх власники, мокрий від поту Андрій обняв суху Ольгу.
— А ето кто будєт? — вирвалось у неї дуже безпосередньо, дивлячись на Івана. Іван стояв при дверях, злегка посміхався.
— Та ж Іван! Не впізнаєш? — казав на це Андрій.
— Іван! — викрикнула нарешті Ольга, мов би прокинулась від сну. Її очі збільшились і заблищали.
— Та він же й є, — буркнув той, ніби сам не був цього певен.
Вони обнялись, на щоках Ольги з'явились сльозини... З іншої кімнати вийшов, високого зросту, у розхристаній сорочці юнак, дуже подібний до Ольги в часи Канева.
— Це наш Юра, — казала Ольга. — Привітайся з батьком, — додала вона.
Юнак подав Андрієві руку, Іванові кивнув головою і сказав басом: Очєнь пріятно.
Це і було все. Ніхто нічого не питав, найбільшою увагою користались валізи, Ольга одразу забрала їх пі свою команду, Івана забрав Андрій до своєї робітні...
